Можеш розмовляти. Тож годі вити. Ану, розказуй.
Та відповіді не було. І тут Тіріан (та й усі інші теж) раптом із жахом відчув, що насправді Кіт справді намагається щось сказати, та замість мови з рота (вірніше, вже із пащі) ллються крики, що ви і так могли наслухатися від будь-якого пересічного сердитого кота на ім'я, скажімо, Том чи Васька де-небудь на задвірках звичайної садиби. І чим довше тривала ця катавасія, тим менше кіт нагадував розумного звіра, що може розмовляти. І тут уже не витримали інші: схлипи і повискування долинули з усіх боків.
– Погляньте-но на бідолашну тварину! – пролунав голос ведмедя. – Вона не може сказати й слова! У неї відняло мову! Вона знову перетворилася на безсловесну твар. Гляньте-но на його писок…
Усі глянули – й обімліли, бо так воно й було. І тоді несказанний жах охопив звірів Нарнії, бо кожен згадав, як його ще в часи жовторотого пташенятства чи цуценятства вчили, що коли Аслан ще на зорі часів дав звірам Нарнії мову, то наказав їм: будьте добрими один до одного; інакше оніміють вони і стануть безсловесні, як ті тварини, що населяють інші країни.
– І нині це стається з нами! – пролунав загальний стогін.
– Помилуй! Помилуй! – почулися голоси. – Пожалій нас, о милостивий пане наш Круть! Стань між нами й Асланом! Замов за нас слівце; відтепер і навіки говори за нас, а то нам самим лячно, страшно нам.
А Рудий уже зник у кроні дерева. І з того часу ніхто його більше не бачив.
Тіріан стояв, опустивши голову; рука його лягла на держак меча. Як і всі, він був приголомшений раптовими перетвореннями цієї ночі. То йому здавалося, що найкраще – вихопити меча і стати до бою, то – навпаки – почекати і подивитися, як далі буде. І справді, події розвивалися стрімко.
– Мій батьку! – раптом пролунав дзвінкий голос звідкись зліва. Тіріан відразу здогадався, що голос цей належить остраханцю, бо в армії тіскрока було заведено, щоб рядові солдати зверталися до начальників зі словами "мій повелителю", а молодші чини до старших – словами "мій батьку". Джил і Юстас цього не знали, та, поводивши поглядом по натовпу, теж відшукали мовця. Звісно, помітити когось осторонь від вогнища, у відлисках полум'я, завжди легше, ніж намагатися розгледіти його крізь багаття, коли все, що лежить за межами кола вогняного, здається чорним.
Отже, то й справді був остраханський офіцер – він був молодий, високий та стрункий і, за остраханськими мірками, певно, вважався красенем.
– Мій батьку, – звернувся він до капітана, – дозволь увійти мені.
– Що за промови, Емете? – напустився капітан. – Хто кликав тебе радити раду? Хіба личить хлопчакам розтуляти рота, коли старші мовчать?
– Мій батьку, – відповів Емет, – правда каже твоїми вустами: я молодший за тебе. Але правдою є й те, що в моїх жилах, як і у твоїх, тече остраханська кров, і так само, як і ти, я покликаний служити Ташу. А тому…
– Мовчи, парубче, – розгнівався таркаан Рішда. – Допоки я тут командир! Нічого тобі робити у хліві: хлів тільки для нарнійців.
– Чому, мій батьку? – заперечив Емет. – Чи не ти сам казав, що їх Аслан і Таш – суть одне? І якщо у твоїх вустах правда, то там, всередині, я знайду Таша. Як же може бути таке, що мені нема чого робити у хліві? Тисячею смертей готовий я померти, аби узріти Таша.
– Нетямущий дурню, – підвищив голос таркаан Рішда. – Не суди про те, що вище твого розуміння!
Вигляд Емета виражав непохитність.
– Хіба Таш і Аслан не єдино? Чи Круть збрехав нам?
– Єдино-єдино! – замахав лапками Круть.
– Так поклянися ж у цьому, – сказав Емет.
– Як же ви мені набридли, – заскиглив Круть. – Скільки всього на мою бідну голову, а вона й без вас болить! Ну, гаразд, хай так, – клянусь!
– У такому разі, батьку, – повторив Емет, – я рішуче налаштований іти.
– Який дурник! – почав був Рішда, та тут підняли шум гноми.
– Нехай іде! Чому ти його відмовляєш, Смаглолиций? Чому це нарнійцям можна, а твоїм – не можна? Чи там приховано щось таке, що вам протипоказано?
Тіріан і співтовариші змушені були дивилися на таркаана Рішду лише зі спини, тому їм так і не довелося дізнатися, що ж виражало його обличчя, коли він, знизавши плечима, мовив:
– Бути вам свідками, що не я тому виною, коли проллється кров нетямущого юнака. Іди ж, безрозсудний, воля твоя.
Емет, як до цього Рудий, вийшов уперед і опинився на вузькій галявині між палаючим багаттям і темним хлівом. В очах його танцювали вогні, обличчя виявляло гордість, а рука лежала на рукояті ятагана. Що ж, він високо ніс голову, і Джил мало не розплакалася від думки, що на нього може чекати. А єдиноріг прошепотів на вухо королю:
– Гривою Лева присягаюся: особисто мені до серця цей молодий воїн, хай він хоч тричі остраханець! Він заслуговує на значно краще божество, ніж Таш!
– Ох, як хочеться знати, що ж там усередині, – зітхнув Юстас.
Емет відчинив двері і ступив крок у розверстий зів невідомості. Двері він за собою зачинив. Лічені миті – хоча здалося, що набагато довше, – і двері розчахнулися ще раз. Ще мить – і по галявині покотилося тіло в остраханських обладунках; кілька разів перекинувшись, воно лишилося лежати на спині, а двері зачинилися. Капітан кинувся до тіла, нахилився і на мить застиг у подиві. Та одразу ж опанував себе й звернувся до юрби:
– Ось і збулася воля нерозумного юнака. Узрів він Таша, віддяка – смерть. І пересторога іншим.
– Так-так, так-так, – зацокали зуби наляканих звірів. А Тіріан і його друзі, лише мимохідь глянувши на заклякле тіло, переглянулися поміж собою. Й було від чого! Вони перебували набагато ближче до полеглого остраханця, ніж вся юрба по той бік багаття, то вони зразу ж помітили те, що приховано від інших, і те, що приховав таркаан Рішда. Перед ними лежав не Емет. Убитий був старшим і кремезнішим, і до того ж мав вели-и-ику бороду.
– Хо-хо-хо! – зареготав Круть. – Хто ще хоче? Хто сміливий? Якщо нема сміливців, то я оберу сам! Раз – два – три, хто опиниться у хліві? Джміль, бджола та джбан – у хлів іде кабан!! Давай, кабане, виходь! Тягніть його сюди, остраханці. Нехай він дізнається, що таке Таш!
Кабан тяжко підійнявся на ноги, та виходити і не подумав.
– Редька й хрін, – хрокнув він, – самі підходьте! Скуштуйте спершу мої ікла.
Хоробрий звір збирався битися за своє життя. Остраханці з кривими ятаганами вже брали його в обхват, а ніхто й кігтем не поворухнув, аби прийти йому на допомогу. Коли Тіріан побачив це, всередині у нього ніби щось перевернулося. Він більш не вагався:
– Мечі із піхов, – звелів він тихо, – і стріли – на тятиву. За мною!
Здивовані нарнійці не встигли й змигнути оком, як на галявині перед хлівом – наче нізвідки – виросло сім тіней. На чотирьох із них у відсвітах полум'я вигравали кольчуги. Над головою однієї з них блиснуло лезо меча, й погляди опинилися прикуті до неї. Це і був король. І над натовпом вознісся його голос.
– Тут стою я, Тіріан, король і повелитель Нарнії. В ім'я Аслана прийшов я сказати вам, що Таш – це злий демон, Круть – великий зрадник, а віроломні остраханці – загарбники і заслуговують на смерть. На мою сторону, істинні нарнійці! Невже вам не бридко жити під чужою п'ятою, трястися від страху і чекати, поки нові хазяї не знищать вас по одному?
Розділ 11
Що було далі
Зі швидкістю блискавки таркаан Рішда відсахнувся від королівського меча. Досвідчений воїн, він зовсім не був страхополохом і міг би поодинці битися відразу з обома – і королем, і гномом, була б така необхідність, але перед орлом та єдинорогом він визнав за благо відступити. Надто добре знав, як орли вміють завдати удару в обличчя, норовлячи дзьобнути просто в око, засліплюючи змахом широких крил.
До того ж ще від свого батька, що сходився з нарнійцями на полі бою, він чув, що з єдинорогом жарти геть погані, коли нема у тебе довгого списа чи повного сагайдака стріл: бо звір цей, норовом лютий, встаючи дибки, обрушується на тебе з висоти, і тоді нема тобі порятунку – від копит, чи рога, чи зубів його.
Тому таркаан Рішда і метнувся назад до натовпу, закликаючи:
– До мене, воїни тісрока, хай будуть вічні його літа! До мене, віддані жителі Нарнії, доки гнів Ташлана не вразив вас!
Тоді ж відбулися ще дві події. На відміну від таркаана Круть не надто швидко розібрався, звідки саме загрожує небезпека. Сидячи навпочіпки, він досі перебував у задумі, звідки цей клопіт взявся на його голову, як поруч нього опинився Тіріан, вхопив його за шкірку і жбурнув до дверей хліва, крикнувши Поґіну:
– Відчиняй!
Поки Круть котився сторчголов, він почув кинуте навздогін напуття Тіріана:
– Скуштуй-но власного зілля.
І зник у темряві. Однак не встиг Поґін зачинити за ним двері, як зсередини блисконуло блакитнувато-зелене полум'я, земля здригнулася і повітря пронизав моторошно дикий звук, буцімто десь там, усередині, ховався неймовірних розмірів голодний і злий птах.
І полинув загальний стогін:
– Це Ташлан! Порятуйте нас від нього! – І звірі впали долічерева, укриваючи хто носа, а хто дзьоба – хто лапою, а хто крилом. Тому ніхто-ніхто, крім орла Гострозора, – який, як відомо, славиться найгострішими очима серед усіх створінь, що живуть на землі, – не встиг помітити вираз обличчя таркаана Рішди. А виражало воно, як зауважив Гострозір, подив навпіл із переляком, майже таким самим, як і на обличчях інших, хто був біля хліва.
"І це той, хто закликав богів, у яких не вірить сам, – подумав Гострозір. – Що ж сталось би з ним, якби вони справді прийшли?"
Третя – і, на жаль, єдина щаслива – подія за ті фатальні хвилини, була воістину найпрекраснішим, що сталося тієї ночі. Розумні пси, всі як один (а було їх не мало, не багато, а півтора десятка) з радісним гавкотом кинулися на клич короля. Це були могутні тварини, великі в пахолку і з міцними іклами. Тому, коли вони всі разом поринули крізь натовп, це нагадало океанський прибій, готовий знести всякого, хто опиниться на шляху. Що ж, пси хоч були і розумні, а повели себе зовсім по-собачому, коли всі разом кинулися до людей, намагаючись неодмінно покласти лапи на груди і лизнути в обличчя, при цьому приговорюючи-пригаркуючи: "Щи-р-р-ро вітаємо, сір-р-р; ми станемо у пр-р-ригоді, пр-р-рийдемо на допомогу, тільки р-р-розпор-р-рядіться де, як і коли; так-так, сір-р-р!"
Це було зворушливо до сліз.