— І додав: — Ніхто не може від мене вимагати, щоб я зробив таку, як вона, матір'ю моїх дітей. Для цього у мене надто розвинене почуття відповідальності перед суспільством. — 3 цими словами він одвернувся, присів навпочіпки перед відчиненим чемоданом і почав укладати речі.
За спиною він чув тепер справжнє ридання Агнесиного батька і піймав себе на тому, що й сам розчулився; і тими благородно-мужніми думками, що їх він висловив, і горем Агнеси та Агнесиного батька, втамувати яке забороняв йому обов'язок, і болісною згадкою про своє кохання, і всім цим злощастям... Із завмиранням серця слухав він, як пан Геппель відчинив і зачинив за собою двері, як скрадався коридором і з легким шумом зачинив парадні двері. "На цьому край", — і Дідеріх уткнувся в наполовину заповнений речами чемодан і розплакався. Ввечері він грав Шуберта.
Данину почуттям він сплатив, тепер час виявити витримку. Дідеріх сказав собі, що Вібель ніколи не став би розводити таких сентиментів. Навіть такий грубіян без будь-якого поняття про честь, як Мальман, наочно показав йому, яким треба бути нещадним. Йому здавалось абсолютно неймовірним, що і в інших у глибині душі можуть бути свої слаботи. Тільки він успадкував цю неміч від матері, а дівчина, подібна до Агнеси, така ж химерна, як його мати, зробила б його остаточно непридатним для цього суворого часу. Суворий час, — при цих словах Дідеріхові завжди уявлялась Унтер ден Лінден з Юрбами безробітних, жінок, дітей; злидні, страх, заворушення, — і все це приборкане владою, всеосяжною, нелюдською владою, яка, незважаючи ні на що, ніби топче копитами людські голови, скам'яніла та осяйна.
"Нічого не вдієш, — із захопленою покірливістю казав він собі, — таким треба бути!" Тим гірше для тих, хто не такі: саме вони й будуть під копитами. Хіба Геппелі, батько й дочка, можуть чогось вимагати від нього? Агнеса повнолітня, а дитиною він її не нагородив. Отже? "Я був би дурнем, якби вчинив на шкоду собі те, до чого мене не можуть присилувати. Адже ж і мені також ніхто не робить задурно нічого". І Дідеріх з гордовитою радістю подумав про те, що це плоди того гарту, який він перейшов. Корпорація, військова служба і дух імперіалізму виховали його і зробили придатним до життя. Він дав собі слово, що вдома, в Нецігу, застосує надбані ним принципи і торуватиме шлях для нових віянь. Щоб підкреслити цей намір і своїм зовнішнім виглядом, він подався наступного ранку на Міттельштрасе, до двірського перукаря Габі, і змінив свою подобу, ідучи за модою, яку все частіше спостерігав серед офіцерів і високих чинів. До цього часу ця мода здавалась йому занадто аристократичною, щоб її можна було наслідувати. За допомогою бинди йому підняли вуса догори під прямим кутом. Після цього він ледве пізнав себе в дзеркалі. Оголений рот, особливо при опущених кутках, мав погрозливий, як у кота, вигляд, а кінчики вусів підступали до очей і викликали страх у самого Дідеріха, наче блискали вони не з його обличчя, а з обличчя влади.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Щоб уникнути дальших напосідань з боку родини Геппелів, він зразу ж виїхав. У купе стояла нестерпна духота. Дідеріх був сам, отож він спочатку скинув піджак, а потім жилет і черевики. За кілька станцій перед Нецігом до купе ввійшли дві дами, як на їх вигляд, іноземки; Дідеріхова фланелева сорочка, очевидно, шокувала їх. Щодо нього, то їхня надмірна елегантність була йому огидна. Вони незрозумілою мовою звернулися до нього з якоюсь претензією; у відповідь на це він знизав плечима і поклав ноги в шкарпетках на сидіння. Вони затиснули носи і почали кликати на допомогу. Прийшов кондуктор, за ним сам начальник поїзда, але Дідеріх подав квиток другого класу і обстоював свої права. Він навіть дав зрозуміти кондукторові, що йому б не вадило бути обережнішим у висловах, адже ніколи не знаєш, з ким маєш до діла.
Після того, як він переміг і обидві іноземки вийшли, в купе натомість увійшла інша дама. Дідеріх кинув на неї рішучий погляд, але вона вийняла із сумочки ковбасу і почала їсти її просто з рук, посміхаючись до нього. Тоді його войовничий запал згас, він відповів їй широкою ясною посмішкою і заговорив з нею. Виявилося, що вона з Неціга. Він назвав своє прізвище, і вона скрикнула від радості: вони ж старі знайомі!
— Невже?
Дідеріх допитливо оглянув її: повне, рожеве обличчя з м'ясистим ротом і маленьким зухвалим кирпатим носиком; біляве волосся, рівно і акуратно зачесане, молода повна шия і пальці в напіврукавичках, які тримали ковбасу і самі були схожі на рожеві ковбаски.
— Ні, — вирішив він, — я вас не знаю, але ви страшенно апетитні. Наче свіжовимите поросятко. — І він обхопив її за стан. Тієї ж миті він дістав ляпаса.
— Здорово, — сказав він, потираючи щоку. — Ви маєте багато таких у запасі?
— Вистачить на всіх нахаб. — Вона голосно засміялася і двозначно підморгнула йому маленькими очицями, — Шматок ковбаси можете одержати, але більше нічого.
Він мимоволі порівняв її манеру захищатися з Агнесиною безпорадністю і сказав собі: "З такою можна спокійно одружитися". Кінець кінцем вона сама назвала своє ім'я, і коли він усе ж таки не міг згадати її прізвища, вона запитала його про сестер. Зненацька він вигукнув:
— Густа Даймхен!
І обоє засміялися від радості.
— Ви завжди дарували мені гудзики з ганчір'я на вашій паперовій фабриці. Цього я вам ніколи не забуду, пане докторе! А знаєте, що я з тими гудзиками робила? Я їх збирала, а коли мати давала мені гроші на гудзики, я купувала собі цукерки.
— Он ви яка практична! — Дідеріх був у захваті. — А пам'ятаєте, як ви завжди перелазили до нас через паркан, безсоромнице ви така? Панталонів на вас звичайно не було, і коли плаття задиралося, можна було дещо побачити.
Вона зойкнула: порядна людина про такі речі забуває.
— Але тепер це все, мабуть, ще краще... — додав Дідеріх.
Вона раптом стала серйозною.
— Тепер я заручена.
З Вольфгангом Буком вона заручена! Дідеріх змовк, на обличчі його відбилося розчарування. Потім він стримано заявив, що знає Бука. Вона обережно спитала:
— Ви, певно, вважаєте, що він трошки дивакуватий?
Але Буки — така аристократична родина. А ,втім, інші родини мають зате більше грошей, — додала вона.
Дідеріх з подивом глянув на неї. Вона підморгнула йому. Йому кортіло поставити їй питання, але мужність зненацька зрадила його.
Перед самим Нецігом панна Даймхен спитала:
— А ваше серце, пане докторе, ще вільне?
— Заручин я у всякому разі щасливо уникнув. — Він багатозначно кивнув головою.
— Ах, про це ви повинні мені розповісти! — вигукнула вона. Але вони вже під'їздили.
— Сподіваюся, ми незабаром побачимося, — закінчив Дідеріх. — Скажу вам тільки одне: молоді люди потрапляють часом у страшенно ризиковане становище. Одне слово — і все життя зіпсоване.
Обидві сестри його були на вокзалі. Добачивши Густу Даймхен, вони спочатку скорчили гримасу, але потім кинулися до неї і допомогли винести багаж. Вони пояснили свою запопадливість, як тільки залишилися з ним на самоті. Густа одержала спадщину, вона мільйонерка! Ах, он як! Його пошана до неї переросла в страх.
Сестри розповіли йому всі подробиці. Якийсь старий родич з Магдебурга відписав Густі всі гроші за те, що вона доглядала його.
— І вона заслужила це, — зауважила Еммі. — Кажуть, що під кінець він став страшенно неапетитним.
Магда додала:
— І взагалі, можна собі уявити, що там було, адже Густа прожила з ним сама цілий рік.
Дідеріх ураз почервонів.
— Такого молода дівчина казати не сміє! — обурена крикнув він, а коли Магда почала запевняти, що про це говорять і Інга Тіц, і Мета Гарніш, і взагалі всі: — Тоді я рішуче вимагаю, щоб ви спростовували ці плітки.
Запанувала мовчанка; потім Еммі сказала:
— Густа, власне, вже заручена.
— Знаю, — пробурчав Дідеріх.
Дорогою вони зустрічали знайомих, Дідеріха називали "паном доктором", він відповідав гордою сяючою усмішкою і йшов далі між Еммі та Магдою, які збоку захоплено оглядали його по-новому закручені вуса. Вдома пані Геслінг зустріла сина з розкритими обіймами і з криком умирущої від спраги людини, яка нарешті дочекалася рятівної краплини води. І з Дідеріхом трапилося те, чого він аж ніяк не передбачав: він заплакав. Він раптом відчув усю врочистість цієї хвилини, коли вперше входив у дім як справжній голова сім'ї, закінчивши свою освіту, з титулом доктора, долею настановлений керувати фабрикою і сім'єю на свій власний освічений розсуд. Він простяг руки матері і сестрам і поважним тоном сказав:
— Я завжди буду пам'ятати, що я за вас усіх відповідаю перед богом.
Але пані Геслінг була стривожена.
— Ти готовий, сину мій? — спитала вона. — Наші робітники чекають на тебе.
Дідеріх допив пиво і на чолі своєї родини зійшов донизу. Двір був чисто підметений, гірлянди квітів оповивали вхід на фабрику і напис "Ласкаво просимо!". Перед входом стояв старий бухгалтер Сетбір.
— Добридень, пане докторе! — сказав він. — Я не зійшов нагору, бо був завізний.
— Заради сьогоднішнього дня можна було відкласти роботу, — відказав Дідеріх і пройшов повз Сетбіра. В приміщенні для ганчір'я він побачив робітників. Всі стояли купою: дванадцять робітників, які обслуговували машини — папероробну, різальну і голандер, три конторники, сортувальниці ганчір'я. Чоловіки відкашлювалися, всі почувалися ніяково. Нарешті, жінки випхнули наперед маленьку дівчинку з букетом квітів у руці. Вона тоненьким, як флейта, голоском привітала пана доктора і побажала йому щастя. Дідеріх з милостивим виглядом узяв букета; тепер була його черга відкашлюватися. Він обернувся до матері і сестер, потім пильно подивився в очі робітникам усім підряд, навіть чорнобородому механікові, хоч погляд цього чоловіка був йому неприємний, і почав:
— Люди! Ви — мої підлеглі, отже, я хочу вам тільки сказати, що тепер ми будемо працювати на повну силу. Я маю намір пожвавити роботу на виробництві. Останнім часом, відколи тут не стало господаря, дехто з вас, мабуть, думав, що тепер можна байдики бити. Але це велика помилка, я кажу це насамперед старим робітникам, які робили тут ще за часів мого покійного батька.
Він підвищив голос, заговорив ще рішучіше і урочистіше і при цьому зупинив погляд на старому Сетбірі:
— Тепер я сам узяв кермо до рук.