Хоч би на що він поглянув, воно починало набирати тієї подоби. У всьому його жалюгідному житті була одна лише мета: не дати, щоб хто з людей добачив ту страхітливу річ. Та шкода! Коли він виводив усіх з кімнат, де вона була, й замикав шафи та шухляди, де вона стояла, і проганяв цікавих звідти, де, як він знав, ту річ заховано, випихав їх на вулицю, то й самі фабричні комини набирали подоби тієї речі, і на них чорнів великими друкованими літерами страшний напис.
Та ось він знову почув, як завиває вітер і дощ тарабанить по дахові, і ті місця, де він блукав, зступилися до чотирьох стін його кімнатки. Все було таке, як ту хвилю, коли він заплющив очі, тільки вогонь у коминку вже погас. Рейчел, видно, задрімала на своєму стільці біля ліжка. Вона сиділа зовсім тихо, вгорнувши плечі в хустку. І стіл стояв на тому самому місці, при ліжку, а на ньому, в своєму звичайному вигляді й розмірі, стояла та річ, що допіру ввижалася йому всюди уві сні.
Та ось Стівенові здалося, наче запинало перед ліжком ворухнулось. Він знову поглянув туди й побачив, що воно справді ворушиться. Ось вистромилася рука, мов щось намацуючи. Тоді запинало враз відгорнулося, жінка в ліжку звелася й сіла.
Важким, навісним поглядом червоних, запалених, широко розплющених очей вона обвела всю кімнату. Поминувши той кут, де Стівен спав на стільці, її очі знов вернулися туди; придивляючись, вона дашком наставила над ними долоню. І ще раз вона поблукала очима по кімнаті, ледве помічаючи чи, може, й не помічаючи Рейчел, і ще раз утупилася в його куток. Коли вона знову прикрила очі від світла долонею, не стільки вдивляючись у нього, скільки якимсь тваринним чуттям здогадуючись, що він сидить там, — Стівен подумав, що ані в оцих згиджених рисах, ані в так само згидженій душі її вже й сліду не лишилось від тієї жінки, з якою він одружився перед вісімнадцятьма роками. Коли б він сам навіч не бачив, як вона помалу котилася нижче й нижче, то був би не повірив, що це та сама людина.
Весь той час, мовби скутий якимись чарами, він не міг ворухнутися, тільки дивився на неї.
Вона посиділа трохи, сперши голову на руки й тупо дивлячись перед себе, — чи то куняючи, чи то силкуючись щось пригадати. Потім знову почала водити очима по кімнаті. І тоді погляд її вперше спинився на столі й на пляшках.
Відразу вона зиркнула в його куток — злостиво, з викликом, як учора, — а тоді тихенько, обережно простягла до столу жадібну руку. Взяла кухля до себе в ліжко й ще хвильку посиділа, вагаючись: котру з двох пляшок вибрати? Нарешті, не тямлячи страшної небезпеки, вхопила ту, в котрій була швидка й певна смерть, і перед віччю в Стівена зубами витягла корка.
Чи то був сон, чи ява — Стівен не міг ні озватись, ані поворухнутись. Якщо це не сон і призначена їй година ще не настала — прокинься, Рейчел, прокинься!
І жінка теж згадала про Рейчел. Поглянула на неї сторожко, тоді повільно-повільно, обережно-обережно вилила рідину з пляшки в кухоль. Уже піднесла його до губів. Ще мить — і вже ніщо б їй не помогло, хоч би й весь світ прокинувся та збігся її рятувати. Але ту саму мить Рейчел схопилася, здушено зойкнувши. П’яниця борюкалась, ударила її, схопила за коси, але Рейчел відняла в неї кухля.
Тоді й Стівен зірвався зі стільця.
— Рейчел, чи я сплю, чи ні? Що це за ніч жахлива!
— Не турбуйся, Стівене, Я сама трохи задрімала. Десь уже скоро третя. О! Чуєш, дзвонить?
Вітер доніс до вікна бемкання дзигарів. Стівен і Рейчел прислухалися — вибило третю годину. Подивившись на Рейчел, Стівен завважив, як вона зблідла, помітив розпатлані коси, червоні відбитки пальців на чолі й упевнився, що все те діялось на яві, а не вві сні. Рейчел навіть держала ще кухля в руці.
— Я так і знала, що вже близько третьої, — мовила вона, спокійно вилила рідину з кухля в миску і намочила в ній шматинку, як і перше. — От добре, що я лишилась тут! Ще оцей раз перев’яжу, і все. Бач, вона вже знов затихла. А оце, що в мисці, я виллю геть, бо хоч його тут одна крапелька, та ліпше поберегтись, — сказала вона, виливаючи рідину в попіл, а тоді й пляшку розбила об коминкові гратки.
Потім вона запнулася хусткою, ладнаючись вийти на вітер і дощ.
— Мо’, провести тебе, Рейчел? Глупа ж ніч надворі.
— Ні, не треба, Стівене. Мені ж недалечко, за хвилинку я вже й дома.
— А ти… не боїшся… лишати мене на самоті з нею? — тихо спитав він уже за дверима.
А коли вона здивовано глянула на нього й промовила: "Ти що, Стівене!" — він упав перед нею навколішки на старих рипучих сходах і притулив до губів краєчок її хустки.
— Ти янгол, Рейчел! Хай тебе бог благословить!
— Ні, я тільки твій бідний друг, Стівене, я вже тобі сказала. Хіба янголи такі? Та між ними й простою робочою жінкою ціла прірва! То моя мала сестричка серед янголів, але вона ж відмінилася.
Промовляючи ті слова, Рейчел звела на мить очі догори, тоді знов подивилась на нього ласкаво й співчутливо.
— І ти мене відмінила — з лихого на доброго. Я знаю, що не вартий тебе, але прагну бути хоч трохи схожий на тебе, аби не втратити тебе на тому світі, коли скінчиться це життя, розійдеться вся каламуть. Ти направду янгол! Хтозна, може, ти сю ніч мою душу живу врятувала!
Він усе стояв перед нею навколішках, держачи в руках краєчок хустки, і обличчя йому так страшно скривилося, що докір завмер їй на вустах.
— Я вертався додому сам не свій. Ішов без надії, знавіснілий від думки, що ось досить мені було одним словом поскаржитись на свою долю, і мене вже називають баламутом. Я вже казав тобі, що мене страх узяв. Знаєш, від чого? Від отої пляшки з отрутою, що на столі стояла. Я зроду й комашки не покривдив, але як та пляшка впала мені в вічі, враз думка шибнула: хтозна, що я можу зробити з собою, чи з нею, чи з обома нами!
Лице в Рейчел застигло з жаху, і вона обома руками затулила йому рота, щоб він замовк. А він схопив її руки вільною рукою і, все стискаючи в другій ріжок її хустки, квапливо повів далі:
— Та зайшов я до хати й побачив тебе, Рейчел, біля ліжка. Цілу ніч я бачив тебе. І вві сні своєму турботному я знав, що ти тут. Відтепер я тебе завше такою бачитиму. Щоразу, як загледжу її чи за неї подумаю, і ти будеш біля неї. І хоч що я вгледжу, хоч про що подумаю, від чого мене злість візьме, — я згадаю тебе, яка ти добра, і воно минеться. І так я й намагатимусь чекати того дня, вірити в той день, коли ми нарешті разом з тобою відійдемо звідси далеко, за ту глибоку прірву, туди, де нині твоя сестричка.
Він ще раз поцілував краєчок її хустки й підвівся. Тремтячим голосом вона сказала йому добраніч і вийшла на вулицю.
Вітер, не стихаючи, віяв з того боку, де скоро мав зайнятися день. Він уже вимів небо, дощ вилився ввесь чи кудись відлетів, і ясно сяяли зорі. Стівен без шапки стояв на вулиці й проводжав Рейчел очима. Як сяйні зорі проти тьмяної свічки у вікні — такий ясний був у немудрій уяві цього чоловіка її образ проти всіх щоденних справ і турбот.
Розділ XIV. ВЕЛИКИЙ ФАБРИКАНТ
Плин часу в Кокстауні подібний був до роботи кокстаунських машин: стільки й стільки виткано матерії, а стільки спалено вугілля, а стільки зужитковано кінських сил, а стільки здобуто зиску. Однак, не такий невблаганний, як залізо, сталь і мідь, час приносив зміни й у цю прокурену цегляну пустелю, і лиш він самий чинив якийсь опір її жахливій одноманітності.
— З нашої Луїзи вже стала майже доросла дівчина, — сказав одного дня пан Товкматч.
А час, не дбаючи, хто що каже, працював собі далі на всі свої незліченні кінські сили, і незабаром Томаса-молодшого вигнало на добрий фут проти того, який він був, коли батько востаннє придивлявся до нього уважніше.
— З нашого Томаса вже став майже дорослий юнак, — сказав пан Товкматч.
Поки він про те розмірковував, час ще трохи обробив Томаса на своїй фабриці, і ось він став перед батьком у фраці й накрохмаленій манишці.
— По-моєму, Томасові пора вже перебиратися до Горлодербі, — сказав пан Товкматч.
Час, не випускаючи Томаса з рук, приділив його на службу до банку Горлодербі, оселив у господі в Горлодербі, примусив купити першу бритву й старанно навчав дбати передовсім за першу особу однини.
Той самий великий фабрикант, на чиїй фабриці завжди повно-повнісінько найрозмаїтіших виробів на всіляких ступенях готовості, обробляв і Сесі Джуп на своїх верстатах — і виготовив штучку таки гарненьку, нівроку.
— Я гадаю, Джуп, що далі ходити до школи тобі немає рації, — сказав пан Товкматч.
— Боюся, що ваша правда, — відповіла Сесі й присіла, вклоняючись.
— Я не можу приховувати від тебе, Джуп, — провадив пан Товкматч, насупивши брови, — що наслідки твоєї шкільної науки розчарували мене, прикро розчарували. Ти не здобула в пана й пані Дітодавс і малої частки тих точних знань, що я мав намір тобі дати. Запас фактів у тебе мізерний. Твоє знайомство з цифрами зовсім обмежене. Ти відстала в своєму розвитку, не досягла навіть пересічного рівня.
— Мені дуже шкода, пане, та я сама знаю, що це правда, — відмовила Сесі. — Але я намагалася вчитись з усієї сили.
— Так, я знаю, що ти намагалась, — погодився пан Товкматч. — Я сам стежив за тобою і з цього погляду нічого не можу тобі закинути.
— Дякую вам, пане. Я часом думала, — промовила Сесі несміливо, — що я, може, занадто намагалась, і що якби й попросила дозволу намагатися трошки менше, то, може б…
— Ні, Джуп, ні, — відказав пан Товкматч, хитаючи головою з надзвичайно поважним і надзвичайно практичним виглядом. — Ні. Тебе навчали за системою — за системою! — і більше до цього нема чого додати. Я можу тільки висловити припущення, що раннє твоє дитинство минало в умовах занадто несприятливих для розвитку розумових здібностей, а твоє навчання в нашій школі почалося запізно. Та однаково, як я вже сказав тобі, я розчарований.
— Я сама була б рада краще віддячити вам, пане, за вашу ласку до нещасної безрідної дівчини, що не мала ніякого права на ваше піклування…
— Ну, ну, не треба плакати, — сказав пан Товкматч. — Я ж тебе не ганю. Ти добра, щиросерда, чемна дівчина, і… вдовольнімося цим.
— Дуже вам дякую, пане, — радо відказала Сесі, присівши.
— Ти дуже добре доглядаєш пані Товкматч, та й загалом робиш у нашій родині багато корисного. Я знаю про це від панни Луїзи, та й сам не раз це помічав.