"Темно, ніби в штольні. Бух-бух — то хтось гупає молотом по скелі. А Штефан посміхається,— мовляв, саме каміння. Атож, каміння. Зате ти, дурнику, не знаєш, що таке робота. По роботі судять про чоловіка. А які дрова в тебе, душко, на подвір'ї? Полінця гладенькі, одне в одне. А я, бувало, пні колов. Ото чоловіча робота — пні колоти. Або викопувати з-під землі каміння.— Гордубал задоволений.— Я доста потрудився, Подано, бігме, доста, та добре, все навіть дуже добре..." — І Юрай, склавши руки на грудях, спокійно засинає.
Прокинувся він уже за сутінків, які облягли його з усіх боків.
— Гафіє! — покликав він.— Гафіє, де Подана?
Тиша, тільки здалеку долинає дзеленчання дзвіночків; це з паші вертається череда. Гордубал підхопився з ліжка й починає натягувати штани, бо треба відчинити коровам ворота. Голова в нього йде обертом — певно, від лежання. Юрай навпомацки видибує надвір і розчиняє навстіж ворота. Якось чудно йому — він засапався, але хвалити бога, вже надворі. Дзенькіт дзвіночків наближається, розливається, мов ріка: здається, ніби все довкола виповнилося цим дзвоном дзвіночків на шиях у корів і телят. Юраю хочеться стати навколішки, бо він іще ніколи не чув такого великого й славного благовісту. Похитуючи головами, на подвір'я розмірено входять дві корівки з повними світлими вим'ями. Юрай спирається на ворота, і йому так добре, так спокійно, ніби під час молитви.
У ворота вбігає захекана Полана.
— Ти вже встав? — дивується вона.— А де Гафія?
— Так, устав,— виправдується Юрай.— Мені вже легше.
— Іди, йди, тобі ще треба полежати,— наполягає Полана.— На ранок ти будеш... зовсім здоровий.
— Як хочеш, душко, як хочеш,— слухняно й привітно озивається Гордубал.— Тут я тобі все одно тільки заважав би.
Він іще зачиняє ворота, защіпає гачок і поволі чалапає до будинку.
Коли йому нарешті принесли вечерю, він уже спав.
ЧАСТИНА ДРУГА 4 хвіртки. Староста йде просто до Полани й кладе їй на плече руку.
— Годі, газдине. Що з ним сталося? Куди його вдарили?
Подана вся аж труситься:
— Не... не... не знаю, я там не була, я не могла...
Староста пильно подивився на неї. Полана була бліда
й уся йапружена, мов струна; вона тільки примушувала себе метушитися по двору й голосити.
— А хто його бачив?
Полана у відповідь тільки губи стиснула. А в цей час до двору вже заходять жандарми й зачиняють хвіртку перед самісіньким носом у цікавих. їх двоє — старий товстун Гельнай, розхристаний і без рушниці, і Бігл, новий жандарм; новісінький мундир так і сяє на ньому, а сам він аж горить від запопадливості.
— Де він? — тихо питає Гельнай.
Полана показує на будинок і знову починає голосити.
"Американець" Горду бал лежить на ліжку й, здається, спить. Гельнай скинув каску й трохи збентежено витирає піт. Похмурий Герич стоїть на дверях. Тільки Бігл рішуче підходить до ліжка й нахиляється над небіжчиком.
— Гляньте ось сюди, на груди,— каже він.— Крові зовсім мало. Схоже, що його чимось закололи.
— Хтось із своїх! — бурчить староста.
Гельнай неквапливо обертається до нього.
— Що ви хочете цим сказати, Герич?
— Нічого,— хитає головою староста. "Сердешний Юрай",— зітхає він подумки.
Гельнай чухає потилицю.
— Дивіться, Карлічеку, тут розбита шибка!
Але Карлічек Бігл уже розстібає сорочку на грудях у небіжчика й заглядає під неї.
— Дивно,— цідить він крізь зуби,— рана явно не ножова. До того ж так мало крові...
— Подивіться на вікно, Бігл,— повторює Гельнай.— Це повинно вас зацікавити.
Бігл обертається до вікна. Воно зачинене, тільки в самому низу видушено шибку.
— Так! — зраділо вигукує він.— Отже, сюди... Тільки через цю дірку ніхто не пролізе, Гельнай. А от на склі подряпини від алмаза, тільки їх зроблено зсередини. Це цікаво!
Герич навшпиньки підходить до ліжка.
"Сердешний Юрай, як у нього загострився ніс! А очі заплющені, наче спить..."
Бігл обережно відчиняє вікно й визирає надвір.
— Так я й думав! — задоволено вигукує він.— Скалки з того боку, Гельнай.
Гельнай засопів.
— Отже, ви, старосто, вважаєте,— неквапливо мовить він,— що це зробив хтось із своїх, так? А де Штефан Манья? Щось я його тут не бачу.
— Він, напевно, дома, в Рибарах,— якось неохоче озивається староста.
Бігл тим часом нишпорить по всіх закутках.
— Усе на місці, ніщо не перекинуто, не розбито...
— Мені це не подобається, Карлічеку,— хитає головою Гельнай.
Бігл посміхається.
— Виглядає надто по-дурному, правда? Дайте мені трохи часу, і я все проясню. Я, Гельнай, люблю такі випадки.
Огрядний і поважний Гельнай викочується на подвір'я.
— Підійдіть-но сюди, Гордубалова. Хто був цієї ночі в хаті?
— Тілько я... і ось Гафія, донька.
— Де ви спали?
— В коморі, з Гафією...
— А надвірні двері були замкнені, так?
— Замкнені, з вашої ласки.
— А вранці... вони теж були замкнені? Хто їх відчинив?
— Я... коли почало розвиднятися.
— А хто перший побачив небіжчика?
Полана мовчить, міцно стиснувши губи.
— Де ваш наймит? — питає раптом Бігл.
— Дома, з вашої ласки, в Рибарах.
— А ви звідки це знаєте?
— Ну... я так думаю...
— Я вас не питаю, що ви думаєте. Звідки вам відомо, що він у Рибарах?
— Я... не знаю.
— Коли він був тут останній раз?
— Днів десять тому... Чоловік його вигнав.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Десять днів тому.
— Брешете! — різко осікає її Бігл.— Ви бачилися з ним учора, ми все знаємо.
— Неправда! — злякано видихує Полана.
— Признайтеся, Гордубалова,— вмовляє її Гельнай.
— Ні... Так... Учора він перейняв мене...
— Де? — допитується Бігл.
— Не тут.
— А де?
Полана ховає очі:
— За селом.
— Що ви там робили? Ну, швидше!
Полана мовчить.
— Ви мали там з ним сходини? — знову втручається Гельнай.
— Ні, бог мені свідок, що ні! Він перейняв мене зненацька...
— Де? — доскіпується Бігл.
Полана зупиняє зацькований погляд на Гельнаї.
— Він перейняв мене зненацька... Спитав, коли йому можна прийти по свої речі. Тут у нього лишилося дещо з одежі... он там, у стайні.
— Виходить, газда вигнав його на зламану голову, так? А через що, скажіть?
— Вони посварилися.
— А коли він повинен був прийти по свої речі?
— Нині... Нині вранці.
— Ну й що, приходив?
— Ні, не приходив.
— Бо він був тут уночі! — не стримався Бігл.
— Ні, його тут не було! Він ночував удома!
— А ви звідки знаєте?
Полана кусає губи.
— Я не знаю.
— Ходімо, Гордубалова,— різко наказує їй Бігл.— Там, коло вбитого, ви розкажете нам багато більше.
Полана похитнулася.
— Дайте їй спокій,— гуде Василь Герич.— Вона вагітна.
Гельнай сидить на подвір'ї, дозволивши Біглові обшукати всю садибу. Той нишпорить, нишпорить, і очі в нього аж горять від запопадливості. Він обшукав стайню й хліви, обнюхав усе й тепер нишпорить навіть на горищі; весь ожив й аж сяє від задоволення.
"Ще тільки цього бракувало,— зітхає Гельнай,— з мене вистачить циганів і нагляду за громадським порядком... А Карлічек хай трохи потішиться".
З будинку виходить лікар і простує до помпи помити руки. Бігл уже тут і нетерпляче питає його:
— Ну що? Ну як?
— Все з'ясується під час розтину,— відповідає той.— Але, як на мене, його вбили якимсь цвяхом чи чимось подібним. Усього кілька краплин крові... Аж дивно...
Полана подає йому рушника.
— Дякую, газдине. Послухайте, а ваш чоловік часом нічим не хворів?
— Учора він лежав — мав гарячку.
— Ага. А ви чекаєте дитину, так?
Поланине лице заливає рум'янець.
— Аж навесні, ласкавий пане.
— Аж навесні, кажете? Ба ні, газдине, не навесні, а десь відразу ж по Новім році, наскільки я на цьому розуміюся.
Бігл пильно дивиться вслід Полані.
— От вам і мотив, Гельнай. Гордубал повернувся з Америки допіру в липні.
Гельнай невдоволено засопів.
— Гордубалова вважає, що це зробив хтось чужий. Мовляв, десь із тиждень тому її чоловік побився в корчмі й добряче відмолотив Феделеша Тезу. Розбив йому голову чи що. А Теза — відомий забіяка, він, мовляв, і помстився. От вам, Карлічеку, ще один поважний мотив.
Лікар теж дивиться Полані вслід і з жалем зітхає:
— Дуже шкода, що ви її заарештуєте і я не зможу прийняти в неї пологи. Тут мені вкрай рідко доводиться бувати при пологах — тутешні жінки народжують, як ті кішки... А в цієї пологи будуть, по-моєму, нелегкі.
— Чому?
— Бо вона стара й худа. їй років сорок, га?
— Ну що ви! — заперечує Гельнай.— Щонайбільше
тридцять. Так ви кажете, Гордубал перед смертю хворів? Як це можна визначити по мерцеві?
— Лікарська таємниця, Гельнай, але вам я її відкрию. Під ліжком був повний нічний горщик.
— А я й не помітив,— з заздрістю зітхнув Бігл.
— Ну, бувайте, панове,— сказав лікар, погойдуючись на носках черевиків.— А про день розтину ви дасте мені знати, гаразд?
— Піду ще раз огляну будинок,— пробурчав Бігл,— а тоді можна й до Рибарів.
— Що ви, Карлічеку, так уперто шукаєте? Ще якийсь мотив?
— Докази,— сухо відказав Бігл.— А також знаряддя злочину.
— Он як? Що ж,— зичу успіху.
Гельнай неквапливо підходить до плота й заводить розмову з сусідкою; він так довго щирить до неї зуби, що зрештою дістає ганчіркою по голові й — квіточку на згадку.
У кутку під дровітнею щулиться перелякана Гафія. Гельнай корчить їй гримасу й так грізно шкіриться, що Гафія спершу жахається, а потім починає його перекривляти.
Коли трохи перегодя звідкись із-за стодоли вигулькнув Бігл, Гафія вже сиділа в Гейнала на колінах і розповідала, що в неї буде клітка на кролі.
— Нічого не знайшов! — з прикрістю зітхає Бігл.— Але я ще сюди повернуся. Такого не може бути, щоб я... Ви сказали Геричеві, щоб він приготував нам воза до Рибарів?
— Уже чекає,— відповів Гельнай і, легко плеснувши Гафію по задку, відпустив її.
— Ну й що ви, Гельнай, про все це думаєте?
— Знаєте, Бігл,— поважно відповідає Гельнай,— я взагалі не збираюся про це щось думати. За двадцять п'ять років я ситий цим по зав'язку. Мені це вже остобісіло.
— Воно то так, але вбивство — не жарт,— авторитетно вирікає Бігл.
— Ще б пак, Карлічеку,— погоджується з ним Гельнай, киваючи головою.— Тільки, знаєте, вбивство на селі... тут потрібний зовсім інший підхід. Ви людина міська й бачите все цілком інакше. Якби це було вбивство з метою грабунку, то я, хай йому біс, ходив би скрізь і винюхував, як і ви. Але вбивство в родині... Скажу вам: я нітрохи не дивуюся, що Гордубала вбили.
— А то чому?
— Бо таку вже нещасливу він мав долю.