Кеш дивиться на нього.
— Ми її переправимо,— каже він.— Послухай, що тобі треба зробити. Вертайся назад, пішки перейди по мосту, спустися тим берегом і там зустрінеш нас із мотузкою. А твого коня забере до себе Вернон, поки ми повернемось.
— Іди ти під три чорти! — каже Джуел.
— Бери мотузку, спускайся тим берегом і будь напоготові,— каже Кеш.— Тут і двох вистачить: один править, другий її підтримує.
— Та ну тебе к бісу! — каже Джуел.
— Нехай Джуел візьме кінець мотузки, перейде річку вище по течії і там її закріпить,— кажу я.— Зробиш це, Джуеле?
Джуел гостро так дивиться на мене. Кидає швидкий погляд на Кеша, тоді знов на мене, очі насторожені й гострі.
— Чхати я хотів. Ото аби щось робити! Посідали тут, чортяки, хоч би пальцем...
— Справді, так і зробімо, Кеше,— кажу я.
— Гадаю, таки доведеться,— каже Кеш.
Сама річка не має і ста ярдів завширшки, тільки тато, Вернон, Вардаман і Дьюї Делл і порушують цю суцільну однотонну пустку, яка страхітливо ледь похитується з боку на бік, наче ми досягли місця, де рух спустошеного світу раптом набирає розгону перед тим, як його поглине прірва. Вони здаються там карликами. То так, ніби простір між ними й нами став як час, необоротним. Ніби час уже не біг попереду, дедалі зменшуючись, а проліг рівнобіжно поміж нас, як петлястий мотуз, що його б треба удвічі довшого, ніж справжня відстань від них до нас. Мули стоять, передні ноги ледь скошені, крижі виступають з води. Вони дихають важко, аж наче стогнуть нутром; коли оглядаються, в очах у них шал, смуток, розгубленість і розпач, наче вони вже побачили у щільній воді прообраз нещастя, але сказати про нього не можуть, так само як ми не можемо його побачити.
Кеш знову сідає на підводу. Він кладе руки на Едді, трохи зрушує її з місця, його схилене над нею обличчя спокійне, задумане й зосереджене. Він бере скриньку з інструментом і заштовхує під сидіння; ми вдвох пересовуємо Едді вперед, вклинюємо її між тою скринькою та бортом підводи. Потім він дивиться на мене.
— Ні,— кажу я.— Краще я лишуся. Може, нас обох буде треба. Зі скриньки він дістає скручену мотузку, двічі обсновує її круг
стовпця, де передок, і цей кінець не прив'язує, а подає мені. Другий кінець він передає Джуелові, той примоцьовує його до ріжка сідла.
Джуел має примусити коня ввійти в потік. Кінь високо підносить ноги, згинає шию й витягає голову, його бере острах. Джуел припав до гриви, підігнувся в колінах, черкнув на нас швидким настороженим поглядом і знов дивиться вперед. Він спускає коня в потік, щось заспокійливо йому шепоче. Кінь, спіткнувшись, занурюється у воду по сідло, вирівнюється, Джуела до самих стегон захлюпнуло водою.
— Пильнуйся,— каже Кеш.
— Я вже на дорозі,— каже Джуел.— Можете рушати. Кеш бере віжки і поволі й вправно спускає запряг у потік.
Я відчув, як нас тягне течія, і зрозумів: під нами брід, тільки цей ковзький доторк до дна засвідчував, що ми таки посуваємось. Там, де ра^ііу Щл^.рівн$нща поверхня, тепер самі ковбані й пагорки, вони то
підносять нас. то струшують униз, штовхають, ліниво шарпають, коли мули насилу намацують твердь під ногами. Кеш оглянувся на мене, і мені стало ясно, що ми пропали. Але навіщо мотузка, я збагнув, тільки побачивши колоду. Вона виринула з води й на мить стала стойма серед цієї хвилястої пустки, мов Ісус Христос.— Злізь і хай течія тебе винесе до вигину річки,— сказав Кеш.— Ти виберешся.— Ні,— відказав я.— Так чи сяк — однаково скупатися.
Між двома пагорками раптом з'являється та колода, неначе вистрілює з дна річки. На кінці її дрвге піняве клоччя, мов борода в діда чи кози. Коли Кеш озивається до мене, я розумію, що він увесь час пас її очима, її й Джуела, котрий кроків за десять попереду.
— Відпусти мотузку,— каже він. Другою рукою Кеш знімає ті два завитки, що були на передку.— їдь далі, Джуеле,— каже він.— Може, проведеш нас перед колодою.
Джуел кричить до коня й так наче знову піднімає його коліньми. Він майже на найвищому місці броду, і кінь має добре опертя, бо рвучко шарпається вперед і вгору, вилискуючи мокрим тулубом, що наполовину виступає з води. Він рухається на диво швидко, з цього Джуел нарешті здогадується, що мотузку відв'язано, бо я бачу, як він підтягує повіддя й оглядається, коли колода млявими поштовхами вповзає поміж нас, насуваючись на мулів. Вони теж її бачать, їхні чорні тіла так само зблискують понад водою. Потім одного з них підхоплює течія, і він тягне за собою другого; підвода стає поперек, затримується на гребені броду, і в цю мить у неї вдаряє колода, перехиляє її набік. Кеш мало не звалився, напнуті віжки вириваються у нього з руки й зникають у воді, друга його рука простягається назад до Едді, притримуючи її з того боку підводи, що задерся вгору.
— Стрибай,— спокійно каже Кеш.— Тримайсь подалі від мулів і не пробуй змагатися з течією. Тебе знесе до вигину й усе буде добре.
— Ти теж вибирайся,— кажу я.
Вернон і Вардаман біжать уздовж берега, тато й Дьюї Делл стоячи спостерігають за нами, вона з кошиком і згортком у руках. Джуел силкується завернути коня. Виринає голова одного мула, очі вибалушені, на мить він оглядається на нас і кричить мало не по-людському. Потім голова зникає.
— Назад, Джуеле! — гукає Кеш.— Назад!
Наступної хвилини він нахиляється до перекошеного днища підводи, рука його притримує Едді й скриньку з інструментом. Я бачу, як борода колоди знов ударяє в підводу, а за нею Джуел стримує коня — кінь шарпає головою, він гатить у неї кулаком. Я зіскакую з підводи по той бік, куди течія. Між двома пагорками я ще раз бачу мулів. Вони показуються один за одним над водою, задерті догори черевом, ноги витягнені,— мабуть, уже не досягали дна.
ВАРДАМАН
Кеш силкувався але вона випала і Дарл вискочив і пішов під воду а Кеш кричав впіймай її і я кричав біг і кричав а Дьюї Делл кричала на мене Вардамане гей вардамане гей вардамане а Вернон перегнав мене бо бачив як вона виринає вона знову скочила у воду й Дарл її ще не впіймав.
Він виринув роздивитись а я кричу хапай її Дарле хапай але він не пішов назад під воду бо вона була заважка щоб її вхопити а я кричу хапай її Дарле хапай її Дарле адже у воді вона прудкіша за людину а Дарлові треба її схопити тож я зрозумів що він міг би її схопити бо хапати рибу руками він найметкіший хоч і мули заважають знов вони спливли на поверхню ледь перебираючи ногами ноги у них здерев'яніли пірнули знов тепер спини стирчать і Дарлові знов треба спробувати бо у воді вона прудкіша за чоловіка'чи1 й'ж^нк-у1 tl"Jf'^ обігнав Вернона а він не поліз у воду помогти Дарлові він міг би схопити її вдвох з Дарлом він знав але не схотів.
Мули знов виринули витягли здерев'янілі ноги свої здерев'янілі ноги повільно перевертаються, а потім Дарл знову і я кричу хапай її Дарле хапай витягни її голову на берег Дарле бо Вернон не хоче помагати і тоді Дарл махнув повз мулів він міг би він схопив її під водою наближався до берега наближався повільно бо вона пручалася щоб лишитись у воді але Дарл дужий він помалу наближався і я бачу що він її зловив бо він наближається поволі а я побіг у воду йому помагати і безперестану кричав бо Дарл дужий і завзятий і міцно тримає її під водою хоч вона пручається він її не відпустить він мене бачить і її втримає і тепер уже все гаразд все гаразд все гаразд.
Потім він виходить з води. Він довго виходить повільно руки його під водою це ж він мусить її витягти щоб я зміг підхопити. Потім його руки стало видно і весь він вийшов з води. Я кричу безперестану. Нема як і зупинитись. Я зупинюся коли зможу але його руки нарешті понад водою вони порожні випорожнюють воду.
— Де мама, Дарле? — питаю я.— Ти так і не впіймав її. Ти знав, що вона рибина, і відпустив її. Так і не впіймав. Дарле. Дарле. Дарле.
Я побіг понад берегом, дивлячись, як мули раз по раз то пірнуть, то виринуть.
ТАЛЛ
Коли я розповів Корі, як Дарл скочив з напівперекинутої підводи, а Кеш лишився там, пробуючи врятувати труну, а Джуел, який майже до берега вибрався, завернув коня назад, хоч кінь мав досить тверезого глузду, щоб туди не лізти, вона й каже:
— Ось ти й усі ви кажете, що Дарл дивак, що він несповна розуму, а от лише в нього вистачило тями скочити з підводи. Енс — так той виявився таким хитрим, що й узагалі на неї не сідав.
— Та хоч би й сів, він там був би ні до чого,— сказав я.— У них усе йшло справно, і вони б перебралися, якби не та колода.
— Колода, пхе,— сказала Кора.— Це рука божа.
— Тоді чого ти кажеш про їхню дурість? — заперечив я.— Руці божій ніхто не владен протиставитись. Блюзнірством було б навіть пробувати.
— То як же вони наважилися, га? — запитала Кора.
— Енс ні на що не важився,— відказав я.— Саме за те ти його й ганила.
— Бо його місце було таки там,— заявила Кора.— Якби він мав мужність, то був би на підводі, аніж примушувати синів робити те, чого сам не насмів.
— Не розумію я, чого ти хочеш,— сказав я.— То ти кажеш, що вони наважились протистояти руці божій, а то нападаєшся на Енса, що він не був з ними.
Тоді вона знов заходилася співати, схилившись над ночвами, прибравши такого співацького вигляду, що от, мовляв, вона махнула рукою на людей з усім їхнім дурисвітством і полинула тим своїм співом у небесні високості.
Підвода на довгий час застряла у воді, течія підмивала її, спихаючи з броду, а Кеш дедалі більше нахилявся, він силкувався втримати труну, щоб не сповзла вниз і не перекинула зовсім підводи. Як тільки підвода добряче накренилась, так що течія й сама вже могла її доконати, колода рушила далі. Вона мовби відіграла призначену їй роль, а тоді обминула підводу, як вправний плавець, і попливла собі за течією.
Коли мули, відчайдушно хвицяючи, нарешті звільнилися від упряжі, якусь хвилину здавалося, що Кеш спроможеться вирівняти підводу.
Ї08
Здавалося, що він і підвода стоять, на місці, що то Джуел силкома тягне до підводи коня. Потім повз мене промчав малий, він біг і кричав на Дарла, а дівчина силкувалась його впіймати, і ось тоді я побачив, як мули повільно спливли на поверхню, ноги задерті розкаряч, наче вони так і застигли догори ногами, і знов сховались у воду.
Аж це й підвода пішла шкереберть. Вона, Джуел, кінь — усе змішалося. Кеш зник з очей, до останнього моменту підтримуючи труну, а далі вже нічого не було видно,:так.кінь шарпався й хлюпав..Я вирішив, що Кеш випустив труну й; пливе з нею, тож гукнув Джуелові, щоб підплив до нього, коли раптом його з конем так само накрила вода, і я подумав, що вони всі загинуть.