Взятий у дім з ласки, він був одночасно й за служника.
Аптекар виявив себе чудовим сусідом. Він порекомендував Еммі найкращих торговців, привів до неї чоловіка, у якого купував сидр, сам покуштував напій і прослідкував, щоб бочку поставили в погребі як слід; навчив її дешево купувати масло і домовив паламаря Лестібудуа доглядати за садом, бо старий працював не тільки в церкві та на цвинтарі, а ще й садівникував по людях, беручи платню за рік або поденно.
Така надмірна люб'язність і послужливість аптекаря пояснювалась не тільки його схильністю допомагати ближнім. За всім цим крився цілий план.
Справа в тому, що Оме порушував параграф перший закону від 19 вентоза XI року[38], який забороняв займатися медичною практикою особам без відповідних дипломів. Одного разу по чиємусь анонімному доносу його викликали в Руан, у службовий кабінет королівського прокурора. Високий урядовець прийняв його, стоячи в мантії з горностаєм на плечах і в береті. Це було вранці, перед засіданням суду. По коридору лунало важке гупання жандармських чобіт, а десь іздалеку чулося ніби скреготання ключів у величезних замках. У вухах аптекаря так стукотіло, що він боявся, щоб із ним не трапився удар; йому вже ввижалась тюремна камера, сім'я в сльозах, розпродаж аптеки з молотка, розкидані слоїки і пляшечки… Щоб відійти від переляку, він мусив завернути до кав'ярні і вихилити склянку рому з зельтерською водою.
Проте спогади про цю грізну пересторогу мало-помалу стерлися, і аптекар, як і раніше, почав давати клієнтам невинні поради в кімнаті за аптекою. Але мер дивився на нього скоса, колеги заздрили йому, — доводилось усіх боятись. Підійти під ласку панові Боварі — значило заслужити його вдячність і примусити його мовчати, якщо згодом він щось помітить. Тим-то пан Оме щоранку приносив лікареві газету, а ввечері частенько одвихався з аптеки й забігав до нього побалакати.
Шарлю тим часом було невесело: пацієнти не з'являлись. Цілими годинами він сидів і мовчав, спав у себе в кабінеті або дивився, як жінка шиє. Щоб трохи розважитись, він найнявся за робітника сам до себе і навіть спробував пофарбувати горище рештками вохри, що там покинули малярі. Але його дуже турбували грошові справи. Він стільки витратив на ремонт квартири в Тості, на туалети дружини й на переїзд, що за ці два роки не стало всього посагу — понад три тисячі екю[39]. А скільки речей зіпсувалось чи загубилось при перевозі з Тоста до Йонвіля, не кажучи вже про гіпсового кюре, що злетів із воза і розхряпався на бруку Кенкампуа…
Від цих думок його відвертала приємніша турбота — вагітність Емми. Чим більше наближався час пологів, тим дужче він її любив. Між ними, здавалось, встановлювався новий тілесний зв'язок, міцніло постійне відчуття тіснішої близькості. Коли Шарль здалеку дивився на її лінькувату ходу і повний стан, не стягнений в корсет, коли вона сідала напроти нього в крісло, втомлена і млява, щастя сповнювало його серце по вінця. Він зривався з місця, цілував її, голубив, називав мамусею, вів її танцювати, плакав і сміявся, лепетав їй усякі ласкаві й жартівливі слова, які тільки спливали йому на ум… Думка, що вона завагітніла від нього, викликала в ньому захоплення. Тепер у нього було все, що треба. Він спізнав людське життя до кінця і влаштувався в ньому певно і спокійно.
Емма була спочатку дуже здивована, а потім їй захотілось швидше родити, щоб узнати, що значить бути матір'ю. У неї не вистачало грошей на всі витрати — на колиску в формі човника з рожевими шовковими занавісками, на вишивані чепчики тощо, і вона з досади відмовилась від усяких турбот про придане для дитини, віддавши все без довгих міркувань на волю містечкової швачки. У неї не було тих радощів готувань, у яких визріває материнська ніжність; можливо, її любов до дитини потерпіла від цього вже в зародку.
Проте незабаром вона почала більше про неї думати, бо в Шарля тільки й мови було за обідом, що про немовля.
Їй хотілося хлопчика. І щоб він був здоровий, чорнявий. А назвати його Жоржем. Ця думка, що вона народить саме хлопчика, ніби давала їй надію на винагороду за всі її минулі невдачі. Мужчина принаймні сам собі пан; він може вільно віддаватися своїм пристрастям, блукати по різних країнах, долати всі перешкоди, зазнавати найнеприступніших утіх. А жінка завжди зв'язана. Інертна і разом з тим податлива, вона змушена рахуватися і з своєю тілесною слабістю, і з приписами суспільних законів. Воля її, ніби стримувана тасьмою вуалька на її капелюшку, тріпоче від найменшого вітерця. Жінку завжди вабить якесь бажання і завжди стримує якась умовність.
Емма розродилася в неділю, близько шостої години ранку, на сході сонця.
— Дівчинка, — сказав Шарль.
Вона одвернулась і зомліла.
Майже зразу ж прибігла й розцілувала її пані Оме, а за нею тітка Лефрансуа з "Золотого лева". Сам аптекар, як людина, що знає звичаї, поздоровив породіллю, кинувши кілька слів крізь прочинені двері. Потім пан Оме виявив бажання поглянути на дитину і сказав, що дівчинка гарна.
Одужуючи після пологів, Емма багато думала над тим, як назвати дочку. Спочатку вона перебирала всі імена з італійськими закінченнями, такі, як Клара, Луїза, Аманда, Атала; подобалось їй також ім'я Гальсуїнда, а ще більше — Ізольда або Леокадія. Шарль бажав назвати дитину по імені матері, — Емма не захотіла. Перегорнули з початку до кінця весь календар, питали думки у знайомих.
— Цими днями мав я розмову з паном Леоном, — сказав Оме. — Він дивувався, чому ви не назвете дівчинку Магдалиною. Це зараз наймодніше ім'я.
Але пані Боварі-мати і слухати не хотіла про ім'я, яке носила велика грішниця. Сам пан Оме полюбляв імена, що нагадували б про якусь велику людину, славетний подвиг або благородну ідею, і за цим принципом охрестив усіх своїх чотирьох дітей. Так Наполеон був уособленням слави, а Франклін[40] — свободи; Ірма, можливо, була поступкою романтизмові, зате Аталія[41] — даниною пошани невмирущому шедевру французького театру. Філософські переконання пана Оме не перешкоджали йому захоплюватись мистецтвом, мислитель анітрохи не заглушував у ньому чулої до краси людини; він умів проводити грані, умів розрізняти фантазію від фанатизму. В "Аталії", приміром, він не схвалював ідеї, але захоплювався стилем, метав громи і блискавки проти загального задуму, але розсипався в похвалах перед усіма деталями. Він обурювався вчинками дійових осіб, але упивався їхніми монологами. Читаючи прославлені сцени, він нестямився від захвату; але, згадуючи, що все це приносить неабиякі вигоди попам і церквам, впадав у відчай. Остаточно гублячись у цій мішанині почуттів, він водночас мріяв і покласти на голову Расіна лавровий вінок, і посперечатись із ним з добру чверть години.
Нарешті Емма пригадала, що в замку Воб'єссар маркіза назвала при ній одну молоду жінку Бертою, і вирішила спинитись на цьому імені. Дядько Руо не міг приїхати на хрестини, і в куми запросила пана Оме. Він надарував хрещениці потроху всякого добра, що водилося в його аптеці: шість коробок ююби, цілу склянку ракаута, три пачки мальвової пастили та шість паличок ячмінного цукру, що він розшукав у шафі. Після обряду влаштували званий обід, на який запросили й кюре. Гості розгарячились. Коли подали лікер, пан Оме завів "Бога чесних людей"[42], пан Леон заспівав баркаролу, а хрещена мати, пані Боварі-старша, виконала якийсь романс часів Імперії. Наприкінці обіду пан Боварі-старший зажадав, щоб до нього принесли дитину, і заходився хрестити її шампанським, поливаючи голівку прямо зі склянки. Абат Бурнізьєн обурився таким блюзнірським глузуванням із святого таїнства, Боварі-батько процитував йому у відповідь кілька куплетів із "Війни богів"[43]. Тоді кюре вирішив піти; дами благали його залишитись. У справу втрутився й аптекар; кінець кінцем хазяям пощастило посадовити священика на місце, і він спокійно взяв із свого блюдечка надпиту чашку кави.
Пан Боварі-батько прогостював у Йонвілі цілий місяць, дивуючи місцевих мешканців своїм пишним військовим кашкетом із срібним галуном, у якому він виходив уранці на площу курити люльку. Звикнувши замолоду випивати, він частенько посилав служницю до "Золотого лева" по вино, яке там записували на рахунок його сина; крім того, він перевів на свої носові хусточки весь невістчин одеколон. Проте Емму тішило його товариство. Цей чоловік бував по світах, умів розповісти про Берлін, про Відень чи про Страсбург, про своє офіцерське життя, гулянки й галантні пригоди. Він був до невістки дуже люб'язний, а часом навіть хапав її десь на сходах чи в саду за талію і гукав:
— Гей, Шарль, бережись!
Тоді матуся Боварі не на жарт злякалася за щастя свого сина і, боячись, що її чоловік може зле вплинути на моральність молодої жінки, стала квапити старого, щоб скоріше їхати. Можливо, вона мала для цього якісь серйозніші підстави. Адже для пана Боварі не було на світі нічого святого.
Одного дня Еммі раптом дуже закортіло побачити свою дівчинку, яку віддали годувати мамці, жінці столяра; навіть не подивившися в календар, чи вийшло після пологів шість тижнів, вона подалася до тітки Ролле, — хата її стояла на краю містечка, під горою, між битим шляхом і лугом.
Стояв полудень. Усі віконниці були позачинювані, шиферні покрівлі вилискували в сліпучому промінні, що лилося з голубого неба, і на гребенях їх мерехтіли тисячі іскор. Дихав гарячий вітер. Емма йшла, але почувала себе надто кволою, було боляче ступати по каменю; вона вже завагалась — чи вернутись додому, чи зайти до когось перепочити.
В цю хвилину з сусідніх дверей вийшов пан Леон з пачкою паперів під пахвою. Він уклонився їй і зупинився в холодку під сірим навісом крамниці Лере.
Пані Боварі сказала, що вона вирядилась іти до дитини, але по дорозі відчула втому.
— Якщо… — почав Леон і затнувся, не насмілюючись продовжувати.
— Ви йдете кудись у справах? — спитала Емма.
І, вислухавши відповідь, попросила клерка провести її.
Увечері про це вже знали у всьому Йонвілі, і мерова жінка, пані Тюваш, заявила в присутності своєї служниці, що пані Боварі себе компрометує.
Щоб потрапити до мамки, треба було, пройшовши всю вулицю, звернути до кладовища і йти поміж дворами й хатами по вузькій стежці, обсадженій диким жасмином.