Вони проскочили ліс, користуючись темрявою, їм відчинили ворота, і тепер вони злазили з коней. Було чути тупіт копит, брязкіт лат і зброї.
– Він зараз вернеться, – промовив Дік. – Швидше до потайного ходу!
Він засвітив лампу, і обидва пішли в куток кімнати. Вони швидко знайшли щілину, крізь яку ще пробивалося світло, Дік зняв з стіни широкий меч, глибоко засунув його в щілину й навалився на держак. Ляда трохи піднялася, вони вдвох вчепились за неї руками й відкрили її зовсім. Під нею були східці, що вели вниз, на нижньому з них стояла засвічена лампа, яку залишив убивця.
– А тепер йди вперед, – сказав Дік, – і візьми лампу. Я закрию ляду й піду за тобою.
Один за одним вони спустилися вниз. Дік ще не встиг опустити ляду, як знову на двері посипалася злива громових ударів.
Розділ IV
ПОТАЙНИЙ ХІД
Дік і Джоанна опинились у вузькому, брудному й короткому проході. На тому кінці було видно прочинені двері. Безсумнівно, це були ті самі двері, які відмикав ключем убивця. Із стелі звисало густе павутиння, кам'яна підлога відлунювала їхні найобережніші кроки.
За дверима хід розгалужувався під прямим кутом. Дік повернув навмання в один з коридорів, і вони побігли, голосно тупаючи ногами в порожньому куполі каплиці. В тьмяному світлі лампи баня нагадувала спину кита. Щохвилини їм траплялися дірки для підглядування, сховані зсередини різьбленим карнизом. Глянувши в одну з них, Дік побачив кам'яну підлогу каплиці, олтар з засвіченими тонкими свічками і перед ним сера Олівера, який молився, звівши руки.
В кінці коридору вони східцями спустилися вниз. Тут хід став вужчим, одна з стін була дерев'яна, крізь щілини пробивалось мерехтливе світло, чути було чиюсь розмову. Раптом вони помітили в стіні круглу дірочку завбільшки з око. Дік зазирнув у неї й побачив зал. За столом сиділо з півдесятка воїнів у шкіряних куртках. Вони пожадливо їли пиріг з оленячим м'ясом, запиваючи його пивом. Це й були ті воїни, що недавно повернулися.
– Даремно ми сюди пішли, – сказав Дік, – ходім назад.
– А може хід веде далі? – спитала Джоанна.
І вона пішла вперед. Але через кілька кроків хід закінчився маленькою драбиною. Дік і Джоанна зрозуміли, що до того часу, поки в залі сидять воїни, втекти цим шляхом неможливо.
Вони щодуху побігли назад і почали вивчати інший хід. Цей хід був надзвичайно вузький, доросла людина не змогла б пройти ним. Їм доводилось весь час то підніматися, то спускатися по східцях, на яких легко можна було скрутити в'язи. Навіть Дік втратив всяку уяву про те, де вони знаходяться.
Поступово хід ставав вужчим: східці вели все вниз і вниз, стіни були сирі й слизькі, далеко спереду почувся писк пацюків.
– Ми в підземеллі, – промовив Дік.
– А виходу все немає, – додала Джоанна.
– Ні, тут повинен бути вихід, – відповів Дік. В цю хвилину вони підійшли до повороту, за яким хід закінчувався кількома східцями. Вгорі замість дверей була кам'яна плита. Дік і Джоанна навалились на неї, але не змогли зрушити її з місця.
– Її хтось держить, – сказала Джоанна.
– Ні, – відповів Дік. – Якби навіть її держали десятеро чоловіків, все одно вона б хоч трошки посунулась. А ця плита непорушна, мов скеля, її придавили чимсь важким. Тут немає виходу, і, слово честі, Джоне, ми такі в'язні, як і ті, в кого на ногах кайдани. Сідай, поговоримо. Потім ми повернемось, може, на той час вони будуть менш пильними і нам пощастить втекти. Але, на мою думку, ми загинули.
– Діку! – вигукнула вона. – Нещасливий той день, коли ти побачив мене! Це я, найнещасніша й невдячна дівчина, завела тебе сюди!
– Пусте, – заперечив Дік. – усе це нам судилося, а що судилося, те й збудеться, хочеш цього чи ні. Краще, ніж оплакувати себе й мене, розкажи мені, що ти за дівчина і як ти потрапила до рук сера Деніела.
– Я така ж сирота як і ти, – сказала Джоанна. – В мене немає ні батька, ні матері. До того ж я, на своє, а значить і на твоє нещастя, – багата наречена. Моїм опікуном був мілорд Фоксхем, але виявилось, що сер Деніел купив у короля право віддати мене заміж і заплатив за це чималу суму грошей. Отже я була ще зовсім маленькою, а два могутніх і багатих лорди вже розпочали між собою боротьбу за право віддати мене заміж. В цей час сталися зміни, з'явився новий канцлер, і сер Деніел через голову лорда Фоксхема купив опікунство надо мною. Потім сталися ще зміни, і цього, разу лорд Фоксхем через голову сера Деніела купив право одружити мене. З того часу вони почали ворогувати. Жила я в лорда Фоксхема, він ставився до мене добре. Нарешті настав час одружити мене, вірніше продати. Лорд Фоксхем мав дістати за мене п'ятсот фунтів. Ім'я мого нареченого – Хемлі. Завтра мали бути заручини. Якби не сер Деніел, мене б віддали заміж, і я б ніколи не зустрілась з тобою, Діку! Любий Діку!
Вона взяла його руку і ніжно поцілувала її, а Дік підніс її руку до своїх губ і теж поцілував.
– Сер Деніел, – вела вона далі, – зненацька захопив мене, коли я гуляла в саду, примусив надіти чоловічий одяг, а це смертний гріх для жінки, до того ж чоловічий одяг зовсім не личить мені. Він одвіз мене в Кетлі й сказав, як тобі відомо, що я одружуся з тобою. Але в глибині душі я вирішила на зло йому одружитися з Хемлі.
– Он як! – вигукнув Дік. – Значить, ти любила цього Хемлі?
– Ні, – відповіла Джоанна, – не любила. Я тільки ненавиділа сера Деніела. Потім, Діку, ти допоміг мені, ти був дуже добрий, дуже хоробрий, і я мимоволі покохала тебе. Коли якимсь чином нам пощастить врятуватись, я з радістю вийду за тебе заміж. Коли ж лиха доля не дасть нам одружитись, я все рівно любитиму тебе. Поки б'ється моє серце, я буду вірною тобі.
– А я, поки не зустрів тебе, жінок вважав за ніщо, – сказав Дік. – Я прихилився до тебе, коли думав, що ти хлопець. Я пожалів тебе, сам не знаю чому. Я хотів відшмагати тебе, але рука моя не знялась на тебе. Коли ж ти призналася, що ти дівчина, Джоне, – я й далі зватиму тебе Джоном, – я зрозумів, що ти та сама дівчина, яка мені потрібна. Тихіше, – перебив він самого себе. – Хтось йде.
Справді, в проході почулися важкі кроки й цілі полчища пацюків забігали на всі боки.
Дік оглянув місце, де він сидів з Джоанною. Раптовий поворот коридору давав йому певні переваги. Він міг, знаходячись в повній безпеці, стріляти з-за повороту. Але йому заважало світло. Лампа стояла надто близько до нього, тому Дік вибіг вперед, поставив лампу посередині і повернувся на своє місце.
Нарешті в кінці проходу хтось з'явився. Це був Беннет. В руках він ніс смолоскип, і, дякуючи цьому, цілитись в нього було дуже легко. Він йшов самий.
– Стій, Беннете! – крикнув Дік. – Ще один крок, і ти будеш мертвий.
– А, так ви тут, – сказав Беннет, вдивляючись в темряву. – Я вас не бачу. Ага! Ви зробили розумно, поставивши лампу перед собою. Слово честі, я радий бачити, що моя наука не пропала марно, хоч ви й користуєтесь нею, щоб прострілити моє грішне тіло! Що ви тут робите? Що шукаєте? Чому збираєтесь стріляти у вашого старого друга? Й панночка з вами?
– Ні, Беннете, – відповів Дік, – я буду питати, а ти відповідай. Чому в цьому замку життя моє в небезпеці? Чому до мене підкрадаються вбивці, щоб зарізати мене в ліжку? Чому я змушений рятуватися втечею з фортеці свого опікуна, тікати від друзів, серед яких жив досі і яким не зробив нічого поганого?
– Мастере Діку, мастере Діку, – сказав Беннет. – Що я вам говорив? Ви хоробрий, але дуже нерозсудливий хлопець!
– Беннете, – промовив Дік, – я бачу, що ти знаєш все, знаєш, що я приречений. Ну що ж! Я не зійду з цього місця. Хай сер Деніел витягне мене звідси, якщо може!
Деякий час Хетч мовчав.
– Слухайте, – почав він знову, – зараз я піду до сера Деніела і скажу йому, де ви, я не буду приховувати від вас, що саме для цього він і послав мене. Але якщо у вас на плечах є голови, ви підете звідси скоріше, ніж я повернусь.
– Підемо звідси, – повторив Дік, – я б давно пішов, коли б знав, як це зробити. Я не можу зрушити з місця кам'яну плиту.
– Засуньте руку в куток і помацайте там, – відповів Беннет. – Вірьовка, якою спустився Трогмортон, все ще в коричневій кімнаті. Прощайте.
І Хетч, повернувшись, зник за поворотом проходу.
Дік негайно приніс лампу і зробив так, як йому порадили, В одному з кутків була глибока западина. Засунувши в неї руку, Дік намацав залізний прут і щосили штовхнув його вгору. Почулося скрипіння, і раптом кам'яна плита зсунулася з місця.
Шлях був вільний. Вони легко підняли ляду і влізли в кімнату з склепистою стелею. Вікно цієї кімнати виходило на подвір'я, де два чоловіки з засуканими рукавами чистили коней новоприбулих воїнів. Цю картину освітлювала пара смолоскипів, застромлених у залізні кільця в стіні.
Розділ V
ЯК ДІК ПЕРЕЙШОВ У ІНШИЙ ТАБІР
Дік, загасивши лампу, щоб не привертати уваги, піднявся сходами вгору і пішов вздовж коридора. В коричневій кімнаті він побачив вірьовку, що була прив'язана до старовинного і надзвичайно важкого ліжка. Взявши вірьовку, Дік підійшов до вікна і почав повільно й обережно опускати її в нічну пітьму. Джоанна стояла поруч з ним. Рішучість поступово змінювалась в неї страхом, бо вона побачила, що Дік опустив за вікно дуже багато вірьовки.
– Діку, – спитала вона, – невже спускатися так далеко? Я боюсь. Я обов'язково впаду, добрий Діку.
Вона заговорила в ту хвилину, коли опускати вірьовку треба було якнайобережніше. Дік здригнувся від несподіванки, вірьовка вислизнула в нього з рук, і її кінець з плеском упав у воду. Одразу ж вартовий на вежі закричав:
– Хто йде?
– Дідько б тебе вхопив! – вигукнув Дік. – Невже все зірвалось? Спускайся, Джоанно.
– Я не можу, – сказала вона, відсахнувшись.
– Якщо ти не можеш, то й я не можу, – відповів Шелтон. – Як я перепливу рів без твоєї допомоги? Отже ти мене покидаєш?
– Діку, – промовила вона задихаючись. – Я не можу. Сили залишили мене.
– Тоді, клянусь небом, ми обоє загинули, – крикнув він, тупнувши ногою. Потім, почувши кроки, він кинувся до дверей, щоб замкнути їх.
Але він не встиг. Хтось дужий натиснув на двері з другого боку. Дік, зрозумівши, що опиратися він не зможе, кинувся до вікна, біля якого стояла, притулившись до стіни, Джоанна. Вона була майже непритомна. Коли він спробував підняти її, вона безсило повисла в нього на руках.
В цю мить люди, що не дали йому зачинити дверей, кинулись на Діка.