Малі цойгли не є небезпечними.
— А ти не міг би це зробити, відьми́не? Щодо заплати домовимось.
— Ні, — Геральт узяв гроші з рук Пригрибка. — Я не маю наміру стирчати у вашому чарівному місті навіть тижня, не те що місяця.
— Цікаві ти речі правиш, — Гербольт криво посміхнувся, дивлячись йому просто в очі. — Присяйбі, цікаві. Бо я так думаю, що ти тут довше побудеш.
— І недобре думаєте, старосто.
— Та невже? Ти з цією чорною ворожкою сюди приїхав, як же її там, забувся… Гвіневер наче. "Під осетром" із нею на стацію став. Кажуть, що в одній кімнаті.
— То й що?
— А те, що вона, коли до Aedd Gynvael завітає, то не так швидко виїжджає. А бувати то вона вже в нас бувала.
Пригрибок усміхнувся — широко, щербато і значущо. Гербольт далі дивився Геральтові в очі, без усмішки. Геральт теж усміхнувся, найпаскудніше, як умів.
— Я, зрештою, нічого не знаю, — староста відвів погляд і покрутив каблуком у землі. — І так воно мене обходить, як лайно псине. Але чародій Істредд, прошу пам'ятати, особа у нас поважна. Незамінна для міста, я б сказав, безцінна. Шанують його люди, і тутешні, та й інші теж. Ми в його чародійство носів не пхаємо, ані особливо ув інші його справи.
— Може, це й слушно, — погодився відьми́н. — А де він мешкає, якщо можна спитати?
— Не знаєш? Адже ж отут, бачиш той дім? Білий, високий, запхнутий між складом та цекхаузом, як, непричком, свічка в гузно. Але зараз його там не застанеш. Істредд недавно біля полуденного валу щось у землі викопав і риє тепер довкола, як кріт. Людей мені позаганяв до тих розкопів. Пішов я, питаю ґречно, чого ви, майстре, ямки ніби дитина копаєте, люди сміятися починають. Що там у тій землі є? А він глянув на мене, як на недоумка якого та й каже: "Історія". Що ще за історія, питаю. А він на те: "Історія людства. Відповіді на питання. На питання, що було, і на питання, що буде". Гівно тут було, я на те, неужитки, чагарник і вовкулаки, заким міста не побудували. А що буде залежить від того, кого у Ракверліні намісником призначать, знову якогось півельфа шолудивого. А в землі жодних історій нема, та й нічого нема, хіба хробаки, як комусь на рибу треба. І, думаєш, послухав? Де там. Далі копає. Як хочеш з ним побачитися, йди під полуденний вал.
— Еее, пане старосто, — порскнув Пригрибок. — Тепер-то він удома. Де там йому зараз до розкопів, тепер як…
Гербольт грізно зиркнув на нього. Пригрибок згорбився і закашляв, совгаючи ногами. Відьми́н, далі негарно усміхнутий, схрестив руки на грудях.
— Так, гм, гм, — викашляв староста. — Хтозна, може, справді Істредд тепер удома. Зрештою, що то мене…
— Бувайте здорові, старосто, — промовив Геральт, не вдаючи навіть пародії поклону. — Зичу доброго дня.
Підійшов до Цикади, що виходив йому назустріч, брязкаючи оружжям. Не мовлячи ні слова, витягнув руку за своїм мечем, якого Цикада тримав на згині ліктя. Цикада відступив.
— Поспішаєш, відьми́не?
— Поспішаю.
— Я обдивився собі твого меча.
Геральт змірив його поглядом, що при найбільшому старанні не міг бути визнаним теплим.
— Тут є чим похвалитися, — кивнув головою. — Мало хто його оглядав. А ще менше може про це розповісти.
— Го, го, — Цикада блиснув зубами. — Страх як грізно це прозвучало, аж мені мурашки поза спиною пішли. Завше мене цікавило, відьмаче , чого люди так вас бояться. І думаю, що вже знаю.
— Цикадо, я поспішаю. Будь ласка, віддай меча.
— Дим ув очі, відьмаче, нічого іншого, лишень дим ув очі. Страшите людей, як пасічник бджіл димом та смородом, — тими вашими кам'яними лицями, розмовами, чутками, які, запевно, самі про себе розпускаєте. А бджоли тікають від диму, вони дурні, замість убити жало у відьмацьку дупу, котра тоді спухне, як кожна інша. Кажуть про вас, що ви не відчуваєте, як люди. Брехня. Якби так котрого з вас добре дзюгнути, відчув би.
— Це все?
— Так, — сказав Цикада, віддаючи йому меча. — Знаєш, відьмаче, що мені цікаво?
— Знаю. Бджоли.
— Ні. Я так собі думаю, якби ти ввійшов у вуличку з одного боку з мечем, а я з другого боку, то хто з нас дійшов би до кінця вулички? Річ видається мені вартою закладу.
— Цикадо, чого ти до мене чіпляєшся? Шукаєш сварки? Про що тобі йдеться?
— Ні про що. От так цікаво мені, скільки правди в тому, що люди кажуть. Що ви, відьмаки, такі вправні у бою, бо нема у вас ні серця, ні душі, ні милосердя, ні сумління. І того досить? Бо й про мене, для прикладу, те саме кажуть. І не без підстави. То страшно мені цікаво, хто з нас двох, ввійшовши у вуличку, вийшов би з неї живим. Що? Варто побитися об заклад? Як гадаєш?
— Я ж тобі казав, поспішаю. Не гайнуватиму часу, роздумуючи про дурниці. І не маю звички битися об заклад. Але якби тобі спало на думку заважати мені ходити вуличкою, то добре тобі раджу, Цикадо, спершу зваж.
— Дим, — Цикада усміхнувся. — Дим в очі, відьми́не. Більш нічого. До побачення, хто знає, в якій вуличці.
— Хто знає.
IV
— Тут ми зможемо спокійно порозмовляти. Сідай, Геральте.
У робітні найбільше впадала в очі вражаюча кількість книг, — вони займали більшу частину великого приміщення. Товсті томища наповнювали стінні шафи, вигинали полиці, купами лежали на скринях і комодах. Як оцінив відьми́н, книги мусили коштувати цілий маєток. Звичайно ж, не бракувало інших типових елементів інтер'єру, — опудала крокодила, засушеної риби-їжака, що висіла під стелею, покритого пилом скелета та величезної колекції слоїків з алкоголем, що містили, напевно, усю можливу погань, — сколопендр, павуків, вужів, ропух, а також незліченні людські та нелюдські фрагменти, головним чином нутрощі. Був там навіть гомункул або щось схоже на гомункула, хоча з тим самим успіхом могло то бути вуджене немовля.
Колекція не вразила Геральта, — він півроку мешкав у Венгерберзі в Єнніфер, а Єнніфер мала ще цікавішу збірку, що містила навіть нечуваних розмірів фалос, начебто гірського троля. Містила також вельми вдале опудало єдинорога, на спині якого Єнніфер любила кохатися. Геральт вважав, що коли існує місце, ще менш придатне для занять коханням, то це хіба що спина живого єдинорога. На відміну від нього, який вважав ліжко люксусом і цінував усеможливі застосування цього чудового умеблювання, Єнніфер була спроможна на всіляку екстравагантність. Геральт згадав приємні моменти, проведені з чародійкою на похилому даху, в повному порохна дуплі, на балконі, — і то чужому, на балюстраді мосту, на хисткому човні посеред дикої річки та під час левітації на висоті тридцять сажнів над землею. Але єдиноріг був найгіршим. Якогось щасливого дня опудало під ним зламалося, розпоролося і розпалося, давши численні приводи посміятися.
— Що тебе так розважає, відьми́не? — спитав Істредд, сідаючи за довгим столом, поверхня якого була закладена чималою кількістю замшілих черепів, кісток та іржавого залізяччя.
— Щоразу, коли бачу ці речі, — відьми́н сів навпроти, вказуючи на банки і слоїки, — задумуюсь, чи не можна займатися магією без усієї цієї гидоти, від вигляду якої мені шлунок корчиться?
— Справа смаку, — промовив чародій. — А також звички. Що одному видається гидким, іншого якось не хвилює. А тобі, Геральте, що видається гидким? Цікаво, що може видаватися гидким комусь, хто, наскільки я чув, заради грошей може по шию зайти у гній та нечистоти? Не сприймай цього питання, прошу, як образу чи провокацію. Мені справді цікаво, що може викликати у відьми́на почуття огиди.
— Чи ти в цьому слоїку не тримаєш часом місячної крові незайманої дівчини, Істредде? Знай, що мені огидно, коли уявляю тебе, поважного чародія, з пляшечкою в руці, як ти намагаєшся здобути цю дорогоцінну рідину, стоячи навколішках, так би мовити, при самому джерелі.
— Влучно, — Істредд усміхнувся. — Я, очевидячки, про твій блискучий дотеп, бо щодо вмісту посудини ти схибив.
— Але інколи ти вживаєш таку кров, правда ж? Наскільки я чув, до деяких заклинань і приступити годі без крові дівиці, найкраще вбитої при повному місяці громом з ясного неба. Цікаво, а чим така кров краща від крові старої ґамратки , що на п'яну голову впала з гостроколу?
— Нічим, — згодився чародій із приємним усміхом на устах. — Але коли б стало відомо, що цю роль може практично так само вдало виконати кров кабана, значно приступніша, то всіляка голота почала б експериментувати з чарами. А коли голоті доведеться збирати та вживати дівочу кров, що так тебе хвилює, драконячі сльози, отруту білих тарантулів, відвар із відтятих ручок немовляти чи з трупа, ексгумованого опівночі, то не один роздумає.
Вони замовкли. Істредд, справляючи враження глибоко замисленого, постукав нігтями у потрісканий, збронзовілий, позбавлений щелепи череп, що лежав перед ним; вказівним пальцем водив нерівним краєм отвору, що зяяв на скроні. Геральт ненав'язливо до нього придивлявся. Задумувався, скільки літ може мати чародій. Знав, що талановитіші вміли назавжди зупинити процес старіння, причому в будь-якому віці. Чоловіки, з міркувань репутації та престижу, воліли вік пізньої зрілості, що наводила на думку про мудрість та досвід. Жінки — як Єнніфер — менше дбали про престиж, більше про привабливість. Істредд не виглядав старшим за міцну заслужену сороківку. Мав ледь шпакувате, пряме, довжиною до пліч волосся, та численні зморшки на чолі, при губах і в кутиках повік, що додавали йому статечності. Геральт не знав, чи глибина і мудрість лагідних сірих очей була природною, чи викликаною чарами. Через коротку мить вирішив, що це все одно.
— Істредде, — урвав незручне мовчання. — Я прийшов сюди, бо хотів побачитися з Єнніфер. Хоча я її не застав, ти запросив мене увійти. На розмову. Про що? Про голоту, яка намагається зламати вашу монополію на користання магією? Знаю, що до тієї голоти ти зараховуєш також і мене. Це для мене не новина. Якусь хвилину я мав враження, що ти виявишся не таким, як твої конфратри, що часто розпочинали зі мною серйозні розмови лише для того, аби сповістити, як вони мене не люблять.
— Я не маю заміру просити пробачення за моїх, як ти висловився, конфратрів, — спокійно відповів чародій. — Я їх розумію, бо, подібно до них, щоб здобути сяку-таку вправність у чорнокнижництві, мусив тяжко напрацюватися. Ще зовсім дітваком, коли мої однолітки бігали полями з луками, ловили рибу або грали в чіт та лишку, я сліпав над манускриптами.