І справді вартий для вас стільки, щоб йому ця сміливість зійшла з рук?
— Вартий.
— Я мушу, — фиркнув Ян з Краваржа, — вірити на слово?
— Якщо волієте, — Рейневан не опустив погляду, — можете оцінити за фактами.
— А то за якими? — насмішкувато закопилив губу пан на їчині. — Згораю від цікавості.
— Рік Господній 1425, тринадцяте вересня, Шльонськ, цистерціанська грангія в Дембовці. Нарада у стодолі. Навпроти вас, пане Яне, сидів Готфрід Роденберг, хрестоносець, війт з Липи. Ліворуч від вас — пан Пута з Частоловиць, клодзький староста. Праворуч — лицар з оленячим рогом на лентнері, схожим на герб Біберштайнів, тільки тинктури інші.
— Пан Tac з Прусиновиць, — кивнув Ян з Краваржа. — Ти добре запам'ятав. Чого тоді я тебе не пам'ятаю?
— Я не був там з вами. Я був над вами. На піддашші. Звідки все бачив і чув. Кожне вимовлене слово.
Магнат мовчав, покручував чорний вус.
— Твоя правда, — врешті-решт сказав він. — Достоту можна тебе оцінювати за фактами. Я оцінив — і бачу, що ти непоганий. Проворний з тебе пройдисвіт, видно, має Табор пожиток із твого махлярства. Але й мій пожиток, пане шпигун, теж не ґудзик. З тих шльонських лицарів, що ти за них клопочеш, була би вигода. Якщо я їх відпущу, вигоди не буде. А де нема вигоди, там збиток. Хто мені його покриє?
— Бог, — недбало вставив Урбан Горн. — А в якості його замісника — Прокоп, якого справедливо називають Великим, director operationum Thaboritarum. Не будете в збитку. Я вам гарантую.
— Твоя гарантія — цінна річ, — усміхнувся Ян з Краваржа. — І ціна її росте. А ще я вподобав собі того Рейневана. З горища нас тоді підгледів і підслухав, хай мене біс, так зблизька, що єпископові Конрадові міг згори на тонзуру наплювати! А легатові Орсіні за комір насцяти! Зух, хоч і шпиг. Ет, до ката, я здатний на милосердя! Цих двох звільняю, пане Хелм. Решту — під ескорт! І готуйтеся в дорогу, зараз вирушаємо до їчина!
Полонених відвели. Гебхард Унгерат репетував і матюкався, Гільберт плакав, проливав сльози, не зважаючи на сором. Пашко Римбаба оглянувся.
— Рейнмаре! — жалібно покликав він. — А я? Порятуй і мене!
— Ні, Пашко.
— А чому?
— Заказали.
Рейневан обернувся до звільнених за його заступництвом Ебервіна фон Кранца і схожого на херувима молоденького лицаря. Кранц похмуро дивився на нього.
— Я знаю, — хрипко сказав він, — за що мені від тебе така милість, Беляу. Римбаба мені сказав. Так що давай не будемо затягувати цю жалісливу сцену. Ти хочеш знати, чому ти попався у Вроцлаві? Випадково. А ще через довгий язик Вілкоша Лінденау. Він був тобі вдячний. Хвалив доброту і шляхетність. Забагато, зачасто і заголосно. Я можу йти?
"Значить, це не Ахіллес, не Аллердінгс, — Рейневан аж зітхнув, настільки йому полегшало. — І не Феліціян! Отже, ще не все втрачено, Феліціян далі шукає Ютту… А може, вже знайшов?"
— Кхе-кхе…
Він підняв голову. Ебервін уже пішов, перед ним стояв юний лицар із золотим кучерявим волоссям.
— А я, милостивий пане, — промовив він злегка тремтячим голосом, — ніяк не збагну, чому ви мене звільнили. Не знаю ні вашого ймення, ні герба. Але ви гусит. Тому знайте, що мені католицька віра і лицарська честь не дозволяють вступати з єретиком у жодні ближчі конвікції[34]. Але знайте і те, що я вам зобов'язаний за звільнення. Борг заплачу, перед Богом клянуся.
— Гуситові клянешся?
— Бог мені покаже, як виконати клятву, щоби це було без гріха і без образи віри.
— Бог, — Рейневан глянув йому в очі, — твою клятву почув. А як її виконати, я тобі можу і зараз сказати. Піднімеш тост.
— Що?
— Піднімеш і вип'єш за здоров'я дами мого серця. Панни… Ніколетти Світловолосої. Але не інакше, ніж на твоєму власному весіллі, пане Вольфрам Панневіц. На весіллі з панною Катажиною Біберштайн. Тоді й тільки тоді я визнаю клятву виконаною. А тебе — людиною честі.
Вольфрам Панневіц зблід і стиснув губи. Потім сильно почервонів.
— Я вже знаю, хто ви, — він ковтнув слину. — Та й чув таки немало… Швидкі ви, бачу, сватати мені панну з дитиною… І яка ж це у вас для цього причина, га? Може, той дітвак…
— Та не будь ти дурнем, Панневіц, — стиха перебив його Рейневан. — їдь на Штольц. Подивися на хлопчика. А тоді в дзеркало. Більше я з тобою про це говорити не збираюся.
— Бог чув, — додав він голосніше, щоб усі почули. — Бог чув, як ти поклявся.
— Рейневане, — нетерпляче покликав Урбан Горн. — Поїхали. Не затягуй цю жалісливу сцену.
Розділ четвертий
у якому Рейневан втрачає частину вуха та більшість ілюзій
— Дякую тобі за порятунок, — повторив Рейневан. — Але я з тобою не їду. Повертаюся на Шльонськ.
Урбан Горн довго мовчав, дивлячись услід почту Яна з Краваржа, який віддалявся. Потім обернувся в сідлі. Він уже позбувся личини чеського шляхтича-сіроми і був знову давнім Горном: Горном в елегантному плащі з тонкої вовни, Горном у рисячому ковпаку з пучком чаплиного пір'я. Горном з пронизливими очима, що так і свердлили поглядом.
— Ти не повертаєшся на Шльонськ, — холодно сказав він. — Ти їдеш зі мною.
— Ти не слухав? — підвищив голос Рейневан. — До тебе не дійшло? Я мушу повернутися! Від цього залежить доля близької мені особи!
— Панни Ютти де Апольда, — безпристрасно підтвердив Горн. — Я знаю.
— А, то ти знаєш? Тоді ти знаєш і те, що я зроблю все, щоби…
— Я знаю, — різко перебив Горн. — що ти зробиш все. Питання в тому, скільки ти вже зробив.
— Про що ти… — Рейневан відчув, що блідне. А потім — що червоніє. — До чого ти хилиш?
— Тихіше, якщо ласка. — Горн подивився на поляків, які за ними спостерігали, рушив, під'їхавши конем так близько, що вони торкнулися стременами. — Розголос справі не допоможе. А до чого я хилю, ти й сам добре знаєш. Вісті розходяться швидко, а плітки — ще швидше. Дійшла звістка, що тебе недавно приму сили зрадити. А чутки стверджують, що ти був зрадником віддавна. Від початку.
— Чорт забирай! Та ти ж мене знаєш. Таж…
— Я тебе знаю, — знову перебив Горн. — Тому пліткам не вірю. Що ж до звісток… їх треба перевірити. Нема, як-то кажуть, диму без вогню. Тому, повторюю, ти не повертаєшся на Шльонськ. Ти їдеш зі мною на Совинець, а звідти під ескортом я негайно відішлю тебе до Праги. За наказом Неплаха. І я мушу його виконати, ти це, либонь, розумієш.
— Послухай-но…
— Дискусію закінчено. В дорогу.
* * *
Під вечір вони попрощалися з поляками та Гласом з Лібочан. Кохловський, Надобний, Куропатва з Ланьцухова і таборитський сотник повернули на оломоуцький тракт, яким збиралися добратися до Одр. В Одрах, як випливало з попередніх розмов, стояв тепер старий знайомий, Добеслав Пухала, з усім своїм польським загоном. Уже протягом якогось часу Одри стали центром рекрутування добровольців з Польщі та основним центром торгівлі зброєю, яку з Польщі провозили контрабандою.
Прощання було теплим. Поляки пообнімали та пообціловували Рейневана, а Куропатва сердечно запросив його до Одр, щоб, як він висловився, "воювати пліч-о-пліч та спільні вчиняти імпрези". Рейневан тоді не міг передбачити, наскільки швидко дійде до цього вчиняння. І якими фатальними будуть його наслідки.
Загін Горна вирушив на захід, кам'янистою долиною ріки Моравиці. Разом з поляками поїхало восьмеро таборитів, у загоні залишилося семеро озброєних моравців, як з'ясувалося, бургманів у Совинці — замку, що був метою подорожі. З ними їхав і звільнений хворий. Ким був цей чоловік і чому Горн узяв його із собою, залишалося загадкою. Він усе ще був помітно нездоро вий. потів, кашляві чхав. У сідлі він хитався і засинав, тому двоє призначених Горном моравців стежили, щоб він не впав.
— Горне?
— Я тебе слухаю.
— Я не зрадник. Ти ж не віриш, що я міг би ним бути. А може, віриш?
Горн притримав коня, зачекав, поки збройні проїдуть повз них.
— Вісті, які гуляють, — сказав він, свердлячи Рейневана поглядом, — послаблюють мою віру. Тож зміцни мене в ній. І утвердь.
— Я здогадуюся, — вибухнув Рейневан, — звідки це все, звідки ці облудні плітки та наклепи. Рознеслося, що Ян Зембицький схопив мене в Білому Костелі, ув'язнив і намагався змусити до зради, до того, щоб я обманув Краловця, затягнув його в засідку і послав Сиріток на погибель…
— Правильно здогадуєшся. І справді рознеслося.
— І що? Я зрадив? Потрапив Краловець у засідку під Велиславом? Що там було: поразка чи перемога? Хто був наголову розбитий? Ми чи вони?
— Очко на твою користь. Давай далі.
— Я завжди був вірний справі Чаші. Я співпрацював з Неплахом, у 1427 році навів його на слід заколоту Гинека з Кольштейна і Сміржицького. Потім мені сотні разів траплялася нагода зрадити. Я знав багато, мав доступ до секретів, знав таємні плани та стратегії. Я міг провалити Тибальда Раабе. Міг продати Фогельзанг. Міг зрадити у двадцять восьмому, перед рейдом і під час рейду, у Клодзьку, у Кам'янці, у Франкенштейні. Я міг видати тебе. Горне, для цього випадала не одна сприятлива нагода. Вроцлавський єпископ обсипав би мене золотом. Так що не кажи мені утверджувати тебе у вірі, бо це мене принижує. Бо тут нема проміжних ступенів, кольорів і відтінків. Так чи сяк. Віриш — або не віриш. Довіряєш — або ні.
Урбан Горн смикнув віжки, змусив храпаючого коня затупцяти на місці.
— Твоїм щирим обуренням, — процідив він, — треба було б захоплюватися. Але реальність наказує заламувати над ним руки. Над ним і над твоєю наївністю. Тому що існують проміжні ступені, Рейнмаре. Існують відтінки, що ж до кольорів, то їх є ціла гама, воістину веселка кольорів. Я тобі вже казав: я не вірю пліткам, не вірю, що ти був провокатором і зрадником з самого початку, що ти прибув у Чехію і приєднався до нас тільки для того, щоб зрадити. Але ти став шпигуном. Нашим, щоправда, та це, загалом, не становить різниці. Ти став шпигуном. Але така вже, курва, шпигунська доля, такий уже жереб і курвяча неминучість наслідків, які випливають зі шпигунського ремесла: колись ти провалишся — і колись тебе перевербують. Це нормальна річ у цій професії. Викрали дівку, в яку ти втелющився. І вдалися до шантажу. А ти дав себе шантажувати.
— Швидко ти робиш висновки. А далі темп буде таким же? Вироку мені теж не доведеться довго чекати? І страти теж?
— Це ти надто швидко робиш висновки. Занадто швидко. Час на привал, сутеніє. Гей, люди! Станемо тут, під лісом! З коней!
* * *
Роздмухуваний вітром вогонь стугонів і тріщав, полум'я стріляло високо вгору, іскри летіли понад верхівки ялиць.