Враз Асмат його впізнала — вийшла, стала коло входу,
Аж стерялася, точила сльози, наче дощ в негоду.
їх обійми появили спільну радість, спільну згоду.
Як була бажанням зустріч, то є щастям час приходу.
Витязь дівчині промовив: "Як твій пан тут пробувався?"
Сльози в море протікали — діва плакала, бліда вся:
"Ти поїхав — від печалі він у мандри десь подався
І відтоді більш до мене не приходив, не з'являвся".
Наче спис у серце влучив,— витязь став смутним, журливим.
Він сказав: "Не личить, сестро, бути лицарю зрадливим.
Ошукав він, зрадив клятву, я ж не був таким мінливим:
Як не міг додержать слова — нащо клявсь слівцем квапливим?
Я зазнав заради нього стільки горя в цій юдолі!
Чи забув він тут про мене? Чи нестерпні стали болі?
Як він смів зламати клятву самохіть, по власній волі?
А проте я не дивуюсь, бо не жду добра від долі!"
Діва змовила: "Ти правий, та послухай слів дівиці,
Не подумай, що я хочу боронити вчинки ниці,
Але треба мати серце, щоб додержать обітниці,
Він же втратив серце й прагне тільки смертної чисниці.
Серце, розум і свідомість — всі сполучені в єдине.
Як відходить серце — й решта вслід за ним у безвість рине;
Серце втративши, не може буть людиною людина.
Ти не бачив, ти не знаєш, як у полум'ї він гине!
Правий ти у наріканнях, другом кинутий своїм;
Як тобі, розважний муже, я про нього розповім?
Так кажу, рожденна в горі, бо була укупі з ним.
Повість про його страждання хто повідав би тобі?
Не лиш люди,— біль цей вчув би навіть камінь, далебі,
Для ключів Діжлійських досить сліз, що ронить він в журбі.
Кожен мудрий щодо інших, не у власній боротьбі.
Як ішов він, я спитала: "Що повинна відповість
Я, сестра, коли прибуде Автанділ, наш любий гість?"
Відповів: "Нехай шукає, хоч яка йому користь?
Не зламаю слова клятви, не піддамся тут мані,
Час умовлений прожду я, сльози лиючи рясні.
Як помру — нехай сховає, проказавши: "Жаль мені!"
А живим застане — диво, бо життя невірні дні!"
З того часу зникло сонце,— скрилося за небосхил;
Я ж, покинута, ридаю і слізьми зрошаю діл,
І страждаю, божевільна, і не маю більше сил.
Смерть про мене вже забула! Доля — зверхниця всіх діл!
Є в Китаї камінь. Напис там вкарбовано в габі:
"Той, хто друзів не шукає,— він є ворог сам собі".
Зжовкли витязя троянди і фіалки голубі,-
Йди, шукай його, розшукуй, як приречено тобі".
Він сказав: "Це справедлива відповідь докору злому,
Та зміркуй: як бранець бранцю, другу я служу мойому.
Наче олень, що шукає джерела, я втік із дому,-
Я шукаю, я мандрую, забуваючи про втому.
Ту, що в неї перли й лали поєдналися з кристалом,
Я покинув, хоч втішатись міг би з нею щастям сталим;
Опечалив богорівних — тайно втік, пойнятий шалом,
Засмутив їх чисте серце, став невдячним і недбалим.
Мій владар і вихователь всіх могуттям переміг;
Він — як небо, що дарує милість рясно, наче сніг!
З ним підступно я повівся, бо його покинуть зміг,-
Не здобуду ласки бога, отакий вчинивши гріх!
Сестро, все це ради нього стерпів я, добра ждучи;
Не збрехав, прийшов я вчасно, вдень мандруючи й вночі,-
Він же мною помітує, геть від мене ідучи.
Марно й тяжко натомившись, от стою в журбі й плачі.
На розмови дальші, сестро, я дозвілля вже не маю,-
Не болію за минулим, слово мудрих пам'ятаю.
Я піду,— чи смерть зустріну, чи його десь розшукаю,
Та за лютий присуд долі богові не дорікаю!"
Ані слова більш не змовив і пішов собі поволі
Геть з печери, через річку, чагарі й бескеддя голі:
Заморожував троянду вітер, віючи на полі.
"Де кінець моїм стражданням?"— — так він скаржився недолі.
Мовив: "В чому гріх мій, боже, око праве, всевидюще?
Друзів ти відняв од мене,— біль такий послав кому ще?
Мало мук зазнав я, видно,— мучить мисль про двох ще дужче.
Не жалітиму, як згину, занедбаю все живуще!"
АВТАНДІЛОВІ ШУКАННЯ ТАРІЕЛА, ЙОГО ПЛАЧ ТА СТОГІН
"Друг мій, кинувши у серце сніп троянд, завдав цим рану;
Я дотримав клятви — він же сам піддався на оману.
Якщо нас розлучить доля — я радіти перестану!
Інший друг вже заслужив би на ганьбу і на догану.
Навіть мудрий часом в горі тільки скаржиться безсило,
Хоч яка користь точити зливні сльози посмутніло?
Чи не краще розсудити, як звершити треба діло,
І на розшуки тужливця зразу ж вирушити сміло?"
У сльозах, в риданнях витязь пильні розшуки почав,-
Він шукав, гукав і кликав, уночі, як вдень, не спав;
За три дні пройшов багато чагарів, долин, галяв,-
Не знайшов; смутний вернувся, бо нічого не прознав.
Він благав: "В чім гріх мій, боже? Що зробив я без пуття?
Чом ти шлеш мені цю долю, цю покару й каяття?
Розсуди, на мене зглянься, ти — ласкавий мій суддя,
Скороти печалі строки, скоротивши дні життя".
ЯК АВТАНДІЛ ЗНАЙШОВ ТАРІЕЛА, ЩО ЗАБИВ ЛЕВА Й ТИГРИЦЮ
Розмовляючи з собою, йшов тужливець по долині,
Став на пагорбі — розкрився шир у блисках світлотіні.
Раптом бачить: в диких хащах чорний кінь стоїть, весь в піні;
Мовить: "Сумніву немає,— він. Його знайшов я нині!"
Серце в нього затремтіло, розлучившись з болем-катом,
Зразу виросла стокротно радість, наче перед святом;
Заясніли щік троянди, знову став агат агатом.
Вниз він вихором помчався, щоб зустрітися із братом.
Він побачив Таріела, постать левня сумовиту,-
Витязь був близький до смерті, мов душа не знесла гніту;
Передерся комір, порох впав на голову невкриту.
Він стерявся, вже ступивши на той світ із цього світу.
Біля нього впав ліворуч мертвий лев та меч кривавий,
А задушену тигрицю він на бік відкинув правий.
Мов з ключа, з очей у нього канув струмінь сліз на трави.
Зжер вогонь йому всю душу,— він сидів блідий і млявий.
Він не міг очей розплющить, знепритомнів, похолов,-
І далека стала радість, та близький смертельний схов.
Автанділ гукнув до нього і щільніше підійшов,-
Марно все, хоч брат до брата ревну виявив любов.
Втер йому рукою очі, слізьми заросив рукав
І, присівши поруч нього, співчутливо проказав:
"Не впізнав ти Автанділа, що за тебе мук зазнав?"
Той дивився, тороплений, і нічого не вчував.
Так було все, як кажу я. Очі брату він утер,
Очутив його, розвіяв маячню і гніт химер,
І тоді, впізнавши друга, той обійми розпростер.
Ні, йому немає рівних! — свідком бог мені тепер!
Таріел сказав: "Мій брате! Обітницю дав я сталу,
Те зробив, у чім поклявся: животію ще помалу;
А тепер іди від мене, хай з плачем помру від шалу,-
Поховай тоді, щоб звірам не діставсь я на поталу".
Відповів той: "Що з тобою? Ти лихе надумав діло!
Хто в житті не знав кохання, не ввергався у горнило?
Та ніхто з людей, крім тебе, не чинив так ошаліло.
Будить мисль про самогубство сатана, вселившись в тіло!
Якщо мудрий ти, то в мудрих думка є одна незмінна:
Муж повинен бути мужній, скарга втихнути повинна.
У біді зміцнятись треба, мов тверда стіна камінна,
Бо, коли обсіли злидні,— в цім сама людина винна.
Ти не дієш, хоч і мудрий, по премудрому їх слову,
Бо хіба ти здійсниш мрії, заховавшись десь в діброву?
Світом згидивши, кохану не знайдеш ніколи знову.
Нащо ятриш рану, нащо в'яжеш голову здорову?
Хто не мучився коханням? Не паливсь огнем щомиті? Хто не млів?
У кого серця не пекли жалі неситі?
Незвичайного немає і в твоїм душевнім гніті!
Ще троянди без колючки не зривав ніхто на світі.
Якось мовили троянді: "Ти прикрашуєш сади,
Та зірвать тебе, колючу,— не уникнути біди".
Каже їм: "Солодке мають за гірке та за труди,
Бо здешевшає жадане — стане мов сухі плоди".
Спромоглася відказати так троянда нежива,
Хто ж з людей без муки й горя стріне радощів жнива?
Хто диявольської люті у житті не зустріва?
Доля в тебе — звична доля, нащо ж гнівні ці слова?
Слухай річ мою: сідай же на коня та й в путь рушай,
На свої думки й бажання, на свій розпач не зважай.
Те роби, чого не хочеш, притамуй в душі відчай,-
Це найкраще,— так кажу я, не облудник, не шахрай".
Таріел відмовив: "Брате! Занімів я, занеміг.
Сил не маю прислухатись до розважних слів твоїх.
Легше біль долати в інших — тяжче збутись мук своїх.
Нині я близький до смерті і близька година втіх.
Я, вмираючи, благаю, щоб часи минули злі,
Щоб зійшлись на тому світі ми, проживши віддалі,
Щоб ми спільно там раділи, забуваючи жалі.
Поховай мене, мій друже, на могилу кинь землі!
Хто б кохану зміг лишити, не дивитись любій в очі?
На тім світі — наша зустріч; слово здійсниться пророче:
Там зустрінемось з тобою, там обіймемось охоче.
В ста людей спитай поради, а зроби, як серце хоче.
Ось кажу я остаточно, правду вислухай, як муж:
Наді мною смерть, і жити — мить одна. Мене не руш!
Вмру я — що тобі? Живий я, стану розумом недуж.
Частки первісні розклались і летять до сонму душ.
Що казав ти — я не тямив, прислухавсь несамохіть.
Смерть надходить до шаленця, і життя лишилась мить.
Світ мені гидкий був завше, а тепер — ще більша гидь.
Йду туди я, де злилися сльози людських всіх порідь.
Мудрий! Хто і що є мудрим? Як безумцю мудрим стать?
Розум свій я втратив — марно слів розважних тут не трать!
Сонце зникне, і троянда починає зов'явать. Ти мене турбуєш.
Годі! Сил нема, нема й завзять!"
Автанділ озвався знову словом дружніх умовлянь,
Він казав: "Коли помреш ти — все пожре одвічна хлань;
Не роби цього, для себе власним ворогом не стань!"
Все — даремно, він не слухав ні порад, ані благань.
Автанділ сказав: "Не хочеш слова слухатись мойого,-
Більш тобі не надокучу,— марно радить навісного.
Прагнеш смерті? Вмри! Хай в'яне цвіт трояндовий убого.
Про одне тебе благаю!…" Сльози хлинули у нього.
"Ту, що в неї, мов індійці, вії стали над кристалом,-
Я покинув, втікши звідти; не барився, гнався чвалом,
І не міг мене затримать цар з усім його загалом,-
Ти ж ідеш тепер від мене, став байдужим і оспалим!
Не жени мене, сумного, слізне виконай прохання:
Ще раз верхи сядь — на тебе я погляну на прощання,
Щоб в моєму серці зникла тінь засмучення остання,
І піду геть. Завершаться хай тоді твої бажання!"
"Сядь же верхи!" — так прохавши, Автанділ своє вів далі,
Він гадав їздою верхи розігнать його печалі;
Таріел схилив поволі вії, мов тростини в'ялі,-
Він погодився, він зважив на прохання ці тривалі.
Таріел промовив ясно: "Приведи коня,— поїду".
Автанділ привів, у серці вже святкуючи побіду.
їхав він зі стрункостанним по полях до круговиду,-
Час минув, і вже полегкість він з його примітив виду.
Автанділ прекрасні речі говорив,— на знак ухвали
Розімкнув, щоб відповісти, Таріел вуста-корали.
Юними од їх розмови і старечі вуха б стали!
Він йому терпець навіяв, щоб всі болі позникали.
Він — цей лік од горя — бачив, що зникає біль назавше,
І зрадів, лицем трояндним темне поле осіявши.
Став він лікарем розумних, нерозумних лікувавши,
І безтямного розважив, красне слово проказавши.
Почалась балачка.