Єдине освітлення, що проникало сюди крізь вітражне скло над вхідними дверима, чудернацько забарвлювало його лисіючу голову, одна половина якої лисніла криваво-червоною, а друга — синюшною барвою.
— Бачиш? — лементував він, розмахуючи довжелезними руками, — ти бачиш, з ким я маю справу?
— Так, — озвалася вона, беручи з коробки в коридорі жменьку паперових серветок, щоб витерти обличчя й висякатись. — Так, бачу.
— Йому наплювати на те, що ми переживаємо! — верескнув Колін і раптом заридав сухим гавкаючим плачем, як дитина, хвора на круп.
Тесса квапливо підбігла й обвила його руками трохи вище пояса, бо її маленький зріст не давав змоги сягнути вище. Колін згорбився, припавши до неї. Вона відчувала, як він здригався і як важко здіймалися під плащем його груди.
За кілька хвилин вона обережно вивільнилась, допровадила його до кухні й заварила чаю.
— Я мушу занести Мері запіканку, — сказала Тесса згодом, погладжуючи йому руку. — Там уже половина родини зібралася. Я недовго, ляжемо спати раніше.
Він кивнув і шморгнув носом, а вона поцілувала його в скроню й пішла до холодильника. Принесла важку й холодну таріль, а він і далі сидів за столом із заплющеними очима, стискаючи в руках велику чашку.
Тесса поставила обгорнуту поліетиленовою плівкою запіканку біля вхідних дверей, одягла зелений кардиґан, що незрідка слугував їй замість куртки, але черевики ще не взувала. Навшпиньки піднялася на другий поверх, а тоді, вже не криючись, ще вище, на перетворене в мансарду горище.
За дверима, перед якими вона опинилася, почулися квапливі рухи, мовби там розбігалися щурі. Вона постукала, даючи Жиркові час приховати те, на що він дивився в інтернеті, або, можливо, й сигарети, бо ж він не знав, що їй про це відомо.
— Так?
Вона штовхнула двері. Її син вдавав, ніби шукає щось у шкільній сумці.
— Невже ти не міг прогуляти урок іншим разом, а не сьогодні?
Жирко випростався, довжелезний і кістлявий. Він просто нависав над матір'ю.
— Я був там. Просто запізнився. Беннет не зауважив. Він безнадійний сліпак.
— Стюарте, прошу тебе. Прошу.
На роботі їй теж іноді хотілося кричати на дітлахів. Як Радо вона зараз заверещала б: — Ти мусиш збагнути, що інші люди теж існують реально! Ти думаєш, що цю реальність можна піддавати сумніву, що ми її сприймемо так, як ти нам скажеш. Мусиш визнати, що ми теж реальні особи, як і ти. Мусиш визнати, що ти не Бог.
— Твій батько страшенно засмучений, Стю. Через Баррі. Ти можеш це зрозуміти?
— Так, — відповів Жирко.
— От уяви, що було б з тобою, якби помер Арф.
Він нічого не сказав, і жодна його риса не здригнулася, проте вона відчула його зневагу й готовність розреготатися.
— Я знаю, що ви з Арфом вважаєте себе цілком інакшими істотами порівняно з твоїм батьком і Баррі…
— Ні, — заперечив Жирко, але тільки для того, розуміла вона, щоб якомога швидше закінчити цю розмову.
— Я маю віднести до Мері деякі харчі. Благаю тебе, Стюарте, поки мене не буде, не роби більше нічого, що засмутить батька. Будь ласка, Стю.
— Добре, — відповів він з тінню усмішки, ледь помітно знизавши плечима. Вона відчула, зачиняючи за собою двері, як його увага стрімкою ластівкою пурхнула назад до того, чим він насправді переймався.
VI
В'їдливий вітер порозганяв навислі над землею хмари і перед заходом сонця вщух. За три будинки від Волів сиділа Саманта Моллісон і дивилася на освітлене лампою власне відображення в дзеркалі туалетного столика, відчуваючи, як тисне на неї ця тиша і спокій.
Останні кілька днів принесли їй самі розчарування. Вона майже нічого не продала. Торговий представник Шампетру виявився мордатим неотесаним типом з цілою дорожньою сумкою огидних бюстгальтерів. Увесь запас своїх чарів він, очевидно, вичерпав під час телефонної розмови з нею, бо при зустрічі тарабанив тільки про бізнес, повчав її, критикував асортимент товарів, нав'язував свої пропозиції. Вона уявляла його молодшим, стрункішим і сексуальнішим, тож тепер воліла, щоб він якнайшвидше забрався з її крамнички разом із своїм пришелепкуватим комплектом нижньої білизни.
Під час обідньої перерви вона купила для Мері Фербразер картку "З глибоким співчуттям", але не знала, що там ще додати, бо після їхньої спільної кошмарної поїздки в лікарню простого підпису було явно замало. Вони ніколи не приятелювали. У такому маленькому містечку, як Пеґфорд, постійно наштовхуєшся один на одного, але вони з Майлзом не знали по-справжньому Баррі й Мері. Можна було навіть сказати, що вони належали до ворогуючих таборів, якщо згадати постійні сутички між Говардом і Баррі стосовно Полів… хоч їй, Саманті, було глибоко начхати на будь-яку з цих позицій. Вона вважала себе вищою за ці дріб'язкові містечкові чвари.
Почувалася не в своїй тарілці, була втомлена, до того ж цілий день пхала в себе все, що було їстівного, тож тепер її роздуло й вона не мала ані найменшого бажання йти з Майлзом на вечерю до його батьків. Дивлячись у дзеркало, вона приклала руки до скронь і легенько підтягла шкіру обличчя аж до вух. На неї дивилася відмолоділа Саманта. Поволі повертаючи обличчя з боку на бік, вона уважно оглядала цю штучну маску. Краще, набагато краще. Цікаво, скільки б це коштувало; чи дуже б їй боліло; чи ризикнула б вона це зробити? Спробувала уявити, що сказала б свекруха, якби побачила її з новим підтягнутим обличчям. Шерлі часто нагадувала їм, що вони з Говардом допомагають оплачувати навчання своїх онучок.
У спальню зайшов Майлз. Саманта взяла зі столика грим і закинула голову назад, як робила це завжди, коли накладала макіяж. Провисла на підборідді шкіра трохи натяглася, а мішки під очима зменшились. Довкола вуст вона мала невеличкі зморшки. Читала десь, що їх можна заповнити синтетичною речовиною, зробивши відповідну ін'єкцію. Цікаво, подумала вона, наскільки це допоможе. Така ін'єкція обійшлася б їй, звичайно, дешевше за підтяжку обличчя, та й Шерлі могла б цього не помітити. У дзеркалі вона побачила, як Майлз у неї за спиною знімає краватку й сорочку, а його величезне пузо вивалилося зі штанів.
— А ти не мала з кимось нині зустрічатися? З якимось торгівцем? — запитав він і ліниво почухав волохате черево, зазираючи в шафу з одягом.
— Так, але він не мав нічого доброго, — відповіла Саманта. — Саме барахло.
Майлзу подобалося те, чим вона займається. Він ріс у родині, де торгівля вважалася єдиним вартим уваги бізнесом, і він назавжди зберіг у собі прищеплене Говардом почуття поваги до всього, пов'язаного з комерцією. Поза тим її робота давала привід для більш або менш пристойних жартів та кепкувань. Майлз ніколи не втомлювався повторювати одні й ті самі підколки або лукаві натяки.
— Погано пасувало? — запитав він зі знанням справи.
— Поганий крій. Жахливі кольори.
Саманта розчесала і зв'язала ззаду в пучок своє густе темно-каштанове волосся, дивлячись у дзеркало на Майлза, що перебирався в бавовняні штани й тенісну сорочку. Украй напружена, вона відчувала, що будь-якої миті може розридатися.
До Евертрі Кресент було рукою подати, але Соборний провулок мав доволі стрімкий спуск, тому вони поїхали машиною. Швидко сутеніло, і коли вони проминули дорогою напівтемну постать якогось чоловіка, що нагадував своєю поставою й ходою Баррі Фербразера, Саманта приголомшено озирнулася, не впізнаючи, хто б то міг бути. Піднявшись провулком угору, Майлз завернув ліворуч, а тоді майже одразу праворуч, де розташувалися півколом будиночки 30-х років з верандами.
Будиночок Говарда й Шерлі, невисока, з широкими вікнами будівля з червоної цегли, була оточена чималою галявиною, траву на якій щоліта підкошував Майлз. Мешкаючи тут довгі роки, Говард і Шерлі прикрасили подвір'я декоративними ліхтарями, білими воротами з кованого заліза, а ще теракотовими горщиками з геранню обабіч вхідних дверей. Біля дверного дзвінка вони почепили округлу дерев'яну табличку, на якій було написано чорними готичними літерами: "Емблсаид".
Саманта часом нещадно висміювала хату своїх свекрів. Майлз терпеливо зносив її глузування, бо не міг не погодитись, що в їхньому помешканні, де не було нічого зайвого, де на голій підлозі лежали килимки, на стінах висіли мистецькі гравюри, а диван був елегантний, а отже, доволі незручний, все було обставлене з набагато кращим смаком. Але в глибині душі він волів би жити в такому ось будиночку з верандою, в якому ріс. Майже все там було вкрите чимось плюшевим і м'яким, а в кріслах, які відкидалися, можна було так чудово напівлежати. Коли він влітку закінчував косити траву, мама приносила йому холодне пиво, і він розкошував у одному з таких крісел, дивлячись крикет по телевізору з широким екраном. Іноді біля нього сідала одна з його дочок, ласуючи морозивом з шоколадною підливкою, яку Шерлі готувала спеціально для внучок.
— Вітаю, дорогенький, — зустріла сина Шерлі, відчиняючи двері. Низькоросла й міцно збита, вона була схожа у своєму поцяткованому фартусі на маленьку перечницю. Шерлі стала навшпиньки, щоб син міг її поцілувати, тоді зронила: — Привіт, Саманто, — й одразу відвернулася. — Вечеря майже готова. Говарде! Майлз і Сáма вже тут!
У будинку пахло лаком для меблів і смачною їжею. З кухні вийшов Говард, тримаючи в одній руці пляшку вина, а в другій — штопор. Шерлі натренованим рухом відступила У вітальню, даючи змогу пройти Говарду, що зайняв своїми габаритами мало не весь коридор, і хутко подріботіла на кухню.
— А ось і ви, добрі самаритяни, — прогудів Говард. — То як ідуть бюстгальтерні справи, Саммі? Теж опадають через економічний спад?
— Та ні, Говарде, поки що на диво пишні й пружні, — відповіла Саманта.
Говард загоготав, і Саманта не сумнівалася, що він би залюбки поплескав її по сідницях, якби не тримав у руках штопор і пляшку. Вона терпляче зносила усі ці свекрові обмацування й пощипування, сприймаючи їх як невинні вияви жадань чоловіка, що став занадто тлустий і старий для будь-чого іншого. У кожному разі, це дратувало Шерлі, а отже, приносило неабияку втіху Саманті. Шерлі ніколи не демонструвала свого невдоволення відверто. Усмішка не згасала на її обличчі, а голос продовжував звучати солодко, та після кожного такого Говардового потягу задовольнити свою напівзгаслу хіть вона неодмінно колола невістку двозначними шпильками.