Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Джоан Роулінґ

Сторінка 16 з 108

їх усе задовольняло й вони страшенно захотіли допомагати у весільних приготуваннях. Мосьє Делякур давав оцінку "charmant!" усьому, починаючи з розстановки стільців і закінчуючи туфельками дружок. Мадам Делякур чудово володіла всілякими замовляннями, пов'язаними з домашнім господарством, і миттю начистила до блиску плиту та духовку. Ґабріель хвостиком ходила за старшою сестрою, намагаючись усіляко допомогти, й безупинно щось торохкотіла по-французьки.

Недоліком було те, що "Барліг" не був розрахований на таку кількість людей. Містер і місіс Візлі спали тепер у вітальні, після того, як перекричали протести мосьє і мадам Делякурів і віддали їм свою спальню. Ґабріель спала разом з Флер у колишній кімнаті Персі, а Білл мав поділитися кімнатою з Чарлі, своїм дружбою, коли той повернеться з Румунії. Можливості щось разом планувати просто не було, і з розпачу Гаррі, Рон та Герміона добровільно викликалися годувати курей — хоч би для того, щоб вирватися з переповненого людьми будинку.

— Вона все одно не залишає нас самих! — обурився Рон, коли вже другу його спробу організувати зустріч на подвір'ї зірвала місіс Візлі, вийшовши з величезним кошиком випраної білизни.

— Як добре, що ви вже нагодували курей, — зраділа вона. — їх треба буде знову замкнути перед тим, як завтра прийдуть робітники... ставити весільне шатро, — вона зупинилась біля курника перепочити. Вигляд мала дуже втомлений. — "Шикарні шовкові шатра"... чудова фірма. Білл їх супроводжуватиме... ти, Гаррі, краще не виходь з дому, поки вони тут будуть. Мушу сказати, що складно організувати весілля, якщо навколо стільки захисних заклять.

— Вибачте, — шанобливо пробурмотів Гаррі.

— Ой, та ну тебе! — одразу відреагувала місіс Візлі. — Я ж не те мала на увазі... твоя безпека набагато важливіша! До речі, Гаррі, я хотіла спитати, як ти збираєшся святкувати свій день народження. Сімнадцять років — це важлива дата...

— Я не хочу зайвого галасу, — швидко пояснив Гаррі, уявляючи цей додатковий тягар для них усіх. — Справді, місіс Візлі, цілком вистачить звичайної вечері... це ж якраз напередодні весілля...

— Ну, дивись мені. Я б хотіла запросити Ремуса й Тонкс, можна? А що скажеш про Геґріда?

— Було б добре, — зрадів Гаррі. — Тільки нащо вам зайва морока.

— Та що ти таке кажеш,... яка там морока...

Вона окинула його довгим пильним поглядом, сумно всміхнулася й пішла. Гаррі дивився, як вона змахнула чарівною паличкою біля мотузки для сушіння білизни, як вологе прання вистрибнуло з кошика й само розвісилось, і раптом відчув, що його гризе сумління за всі ті незручності й увесь той біль, що він їй завдав.

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —

Заповіт Албуса Дамблдора

Він брів по гірській дорозі, омитій холодно-синім світанковим сяйвом. Далеко внизу, повите туманом, лежало село. Чи той чоловік, якого він шукав, там? Чоловік, такий йому потрібний, що ні про що інше він не міг і думати; чоловік, який знав відповідь на те, що його турбувало...

— Гей, прокидайся.

Гаррі розплющив очі. Він знову лежав на розкладачці в брудній Роновій кімнатці на горищі. Сонце ще не зійшло, і в кімнатці було досить темно. Левконія спала, сховавши голівку під крихітне крильце. Шрам на Гарріному чолі поколював.

— Ти бурмотів крізь сон.

— Справді?

— Ага. "Ґреґорович". Весь час повторював "Ґреґорович".

Гаррі був без окулярів, і Ронове обличчя трохи розпливалося.

— Який Ґреґорович?

— Хіба я знаю? Це ж ти казав.

Гаррі замислився, потираючи лоба. Йому здавалося, що він десь чув це ім'я, однак не міг пригадати де.

— Здається, його шукає Волдеморт.

— Йому не позаздриш, — співчутливо сказав Рон.

Гаррі сидів на ліжку і розтирав шрам, остаточно прокинувшись. Намагався пригадати, що саме бачив уві сні, проте в уяві виникали тільки гори на обрії та обриси маленького села в глибокій долині.

— Думаю, він за кордоном.

— Хто, Ґреґорович?

— Волдеморт. Думаю, він десь за кордоном, шукає Ґреґоровича. На Британію це було не схоже.

— Ти знову зазирав йому в голову?

Голос у Рона був стурбований.

— Тільки не кажи, будь ласка, Герміоні, — попросив Гаррі. — Хоча як вона може заборонити мені бачити сни...

Дивився на клітку з маленькою Левконією і думав... чому ім'я "Ґреґорович" йому знайоме?

— Здається, — проказав помалу, — він якось пов'язаний з квідичем. Тільки я не можу... не можу згадати, як саме.

— З квідичем? — перепитав Рон. — Може, ти про Ґорґовича?

— Про кого?

— Драґомир Ґорґович, загонич, його два роки тому за рекордну суму купили "Гармати з Чадлі". Лідер сезону з незабитих квафелів.

— Ні, — заперечив Гаррі. — Я точно не думав про Ґорґовича.

— І я намагаюсь не думати, — зітхнув Рон. — До речі, з днем народження.

— Справді, я й забув! Мені сімнадцять!

Гаррі схопив чарівну паличку, що лежала біля розкладачки, націлився на захаращений столик, де вчора поклав окуляри, й сказав: — "Акціо окуляри"! — Хоч до них можна було дістати рукою, він невимовно зрадів, коли вони метнулися до нього — принаймні, до того моменту, поки окуляри не тицьнули його в око.

— Класно, — пирхнув Рон.

Насолоджуючись зняттям Сліду, Гаррі примусив літати по кімнаті різне Ронове добро, від чого Левконія прокинулась і збуджено затріпотіла в клітці крильцями. Ще Гаррі спробував чарами зав'язати шнурки на кросівках (потім кілька хвилин розплутував той вузол руками) і просто для розваги перетворив на Ронових плакатах жовтогарячі мантії гравців "Гармат із Чадлі" на блакитні.

— Ширіньку раджу застібати вручну, — порадив Рон, і захихотів, коли Гаррі негайно перевірив, чи все там гаразд. — Це тобі дарунок. Тільки розгорни тут, бо це не для маминих очей.

— Книжка? — здивувався Гаррі, беручи в руки прямокутний пакунчок. — Це що, відхід від традицій?

— Це не просто книжка, — відповів Рон. — Вона на вагу золота: "Дванадцять абсолютно надійних способів причарувати відьму". Пояснює все, що треба знати про дівчат. Якби я її мав торік, то точно знав би, як позбутися Лаванди і як ходити з... словом, мені її дали Фред із Джорджем, і я багато чого навчився. Ти здивуєшся, але чарівною паличкою там багато не вдієш.

Зайшовши на кухню, вони побачили на столі цілу гору подарунків. Білл і мосьє Делякур уже закінчували снідати, а місіс Візлі балакала з ними, чаклуючи над сковорідкою.

— Гаррі, Артур просив поздоровити тебе з повноліттям, — усміхнулася місіс Візлі. — Він мусив раненько їхати на роботу, але на вечерю повернеться. Там нагорі наш даруночок.

Гаррі сів за стіл і почав розгортати квадратний пакунок, на який вона вказала. Там був годинник, дуже схожий на той, що містер і місіс Візлі подарували на сімнадцятиліття Ронові. Він був золотавий, а замість стрілок на циферблаті кружляли зірки.

— Це традиція — дарувати чарівникові годинника на повноліття, — пояснила місіс Візлі, стурбовано поглядаючи на нього від плити. — На жаль, він не такий новий, як Ронів, він, власне, належав моєму братові Фабіану, а той не дуже дбав про речі, тому він трошки погнутий ззаду, але...

До кінця свою промову місіс Візлі не виголосила, бо Гаррі встав і обійняв її. Він намагався вкласти в ці обійми багато несказаних слів, і вона, мабуть, їх зрозуміла, бо незграбно поляпала його по щоці, а коли він її відпустив, трохи недбало змахнула чарівною паличкою, від чого половина бекону вилетіла зі сковороди на підлогу.

— З днем народження, Гаррі! — Герміона вбігла на кухню й додала до гори подарунків і свій. — Нічого особливого, але маю надію, що тобі сподобається. А ти йому що подарував? — запитала вона Рона, однак той вдав, що не чує.

— Ану, що там принесла Герміона? — вигукнув Рон.

Вона йому купила новенький стервоскоп. У інших пакунках були зачарована бритва від Білла й Флер ("О, вона голить дьюже глатенько, — запевнив мосьє Делякур, — тільки тгеба вигазно казати, що тобі потгібно... інакше в тебе виявиться тгохи менше волосся, ніж ти спотівався..."), шоколадні цукерки від Делякурів і величезна коробка найновіших виробів фірми "Відьмацькі витівки Візлів" від Фреда з Джорджем.

Гаррі, Рон і Герміона не засиділися за столом, бо коли прийшли мадам Делякур, Флер та Ґабріель, на кухні стало тісно.

— Я все тобі поскладаю, — весело пообіцяла Герміона, забираючи дарунки в Гаррі. — Я майже готова, Роне, чекаю тільки, коли виперуться усі твої труси...

Ронове бурмотіння урвав звук відчинених дверей на другому поверсі.

— Гаррі, можеш зайти на хвилинку?

Це була Джіні. Рон різко зупинився, проте Герміона взяла його під лікоть і потягла по сходах. Відчуваючи хвилювання, Гаррі зайшов у кімнату Джіні.

Він ще ні разу тут не бував. Кімната була маленька, але світла. На одній стіні висів великий плакат чаклунської групи "Фатальні сестри", а на другій — фотографія Ґвеноґи Джонс, капітанки відьомської квідичної команди "Святоголові гарпії". Письмовий стіл стояв біля відчиненого вікна, що виходило в садок, у якому колись вони з Джіні вдвох грали у квідич проти Рона з Герміоною, і де тепер стояло велике, перламутрово-біле весільне шатро. Золотистий прапор, що його увінчував, був на одному рівні з вікном Джіні.

Джіні глянула Гаррі у вічі, набрала повітря й сказала:

— Поздоровляю з повноліттям.

— Ага... дякую.

Вона не зводила з нього очей; йому нелегко було витримати цей погляд — неначе він дивився на сліпуче світло.

— Гарний краєвид, — кволо пробурмотів він, показуючи на вікно.

Вона не звернула на ці слова уваги. І він її не винуватив.

— Я не могла придумати, що тобі подарувати, — сказала вона.

— Нічого й не треба.

Вона й на це не звернула уваги.

— Не знала, що тобі може пригодитися. Велике не підійде, бо не зможеш узяти з собою.

Він крадькома на неї зиркнув. Сліз не було. Серед багатьох чудових рис, які йому подобалися в Джіні, було й те, що вона дуже рідко рюмсала. Він якось навіть був подумав, що дитинство серед шести братів її загартувало.

Вона підступила на крок ближче.

— То я й подумала подарувати таке, щоб ти мене пам'ятав, коли, ну знаєш, зустрінеш на своєму шляху яку-небудь віїлу.

— Якщо чесно, то навряд чи я матиму час для подібних зустрічей.

— І ось що я придумала, — прошепотіла вона й почала його цілувати так, як ще ніколи не цілувала, і Гаррі теж її цілував, і це була блаженна мить забуття, палкіша за вогневіскі; на світі, крім Джіні, не лишилося нічого, вона була в його обіймах, однією рукою він пригортав її за спину, а другою пестив довге запашне волосся, що так солодко пахло...

За їхніми спинами з грюкотом відчинилися двері, й вони відскочили одне від одного.

— Опа! — знущально сказав Рон.

13 14 15 16 17 18 19