Я не вірив власним очам... Гроші наперед! Це ж чудо!
— Пане Блюменталь, — сказав я переборений, — дозвольте мені додати безплатно дві кришталеві попільнички і першорядний гумовий килимчик під ноги...
— Добре, — погодився Блюменталь, — значить, і старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.
Тоді запросив мене повечеряти з ними наступного дня. Пані Блюменталь посміхнулась мені привітно, як мати.
— Буде фарширована щука, — сказала вона ніжно.
— Делікатес! — підтвердив я. — То я разом і машину приведу. А завтра вранці оформимо папери.
Птицею помчав я назад до майстерні. Але Ленц і Кестер пішли саме обідати, отож мені довелося трохи стримати свій тріумф. На місці був тільки Юпп.
— Продали? — спитав він.
— А тобі вже не терпиться взнати, шибенику! — сказав я. — На ось тобі талер. Збудуй собі за це літака!
— Значить, продали! — оскалився Юпп.
— Поїду тепер пообідати. Але якщо ти їм щось скажеш, поки я повернусь, то начувайся!
— Пане Локамп, — запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, — я ж могила.
— Можна подумати... — сказав я і дав газ. Коли я приїхав знов у двір, то Юпп подав мені знак.
— Щось сталося? Уже розбовкав усе? — запитав я.
— Пане Локамп! Я ж камінь! Але... — він осміхнувся. — Той хазяїн форда — тут...
Поставивши кадилака у дворі, я пішов до майстерні. Будочник саме схилився над книжкою із зразками фарб. На ньому було картате пальто з паском, на рукаві — широка пов'язка з траурного крепу. Поруч з ним стояла гарненька особа: жваві, чорні оченята, одкрите пальтечко, оздоблене обшарпаним кролячим хутром; малесенькі лакові черевички. Брюнетка була за світлу кіновар, але булочник — проти червонуватих тонів, бо була ж жалоба. Він запропонував бляклий жовтуватосірий колір.
— Та ну його! — закопилила губки чорнява. — Форда треба лакувати яскравими фарбами, щоб у вічі впадав. А інакше він не матиме ніякого вигляду.
Вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, коли булочник схилився над зразками, кривила рота і підморгувала до нас. Моторне дитинча! Нарешті обоє дійшли згоди на резедово-зеленому кольорі. Дівчина хотіла до цього світлий верх. Але тут булочник запручався — десь-то треба було показати траур. Він настояв на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще трохи й заробив, бо ж верх він діставав безплатно, а шкіра була дорожча за тканину.
Вони пішли, але на подвір'ї спинилися.
Тільки-но брюнетка побачила кадилак, так і кинулась до нього.
— Поглянь-но, котику, оце-то машина! Чудесна! Оце мені до вподоби!
Через хвилину дверцята були вже відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи очі від захоплення.
— Оце-то сидіння! Чудо! Як фотелі! Це не те, що той форд.
— Та йди вже, — невдоволено мурмотів "котик".
Ленц підштовхнув мене, щоб я включився в розмову і спробував нав'язати будочникові машину. Я зміряв Готфріда поглядом зверху донизу, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана і повернувся до нього спиною.
Нарешті булочник видобув свою чорну перлину з машини і, роздратований, згорблений, подався з нею геть.
Ми дивилися їм услід.
— Цей не забариться! — мовив я. — Машину відремонтував, нову жінку привів, — молодець, що й казати!
— Ну, — заперечив Кестер, — ця жіночка ще дасться йому взнаки!
Ледве парочка зникла за рогом вулиці, як Готфрід заторохтів на мене:
— Що це тобі вже зовсім запаморочило, чи що? Проґавив таку нагоду! Адже тут і школяреві ясно, що треба було наскочити на нього!
— Унтер-офіцер Ленц! — відповів я. — Станьте струнко, коли розмовляєте з начальством! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину? Варто було в цей момент подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як млинові кола.
— Не жартуй святими речами, — промурмотів він. Не звертаючи на нього ніякої уваги, я заговорив з
Кестером:
— Отто, розпрощайся з нашим дитям, з кадилаком! Він нам більше не належить! Віднині він стане прикрасою фірми, що торгує кальсонами! Сподіваюся, там його чекає добре життя! Не таке геройське, як у нас, зате забезпеченіше.
Я витяг чек. Ленц мало не луснув.
— Та невже!.. Невже... оплачено? — хрипко видушив він з себе.
— А як ви думали, зелений початківцю? — запитав я, розмахуючи чеком. — Ану, вгадайте!..
— Чотири! — вигукнув Ленц, заплющивши очі.
— Чотири п'ятсот! — сказав Кестер.
— П'ять! — закричав Юпп біля бензоколонки.
— П'ять з половиною! — гаркнув я. Ленц вирвав мені чека з рук.
— Не може бути! По ньому не заплатять!
— Пане Ленц, — звернувся я до нього тоном, сповненим гідності, — чек настільки ж надійний, наскільки ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршированого щупака. Вчіться на зразкових прикладах! Завести дружбу, одержати оплату наперед та ще й запрошення на вечерю — от що значить продати! Ось так воно, а тепер можете стояти вільно!
Готфрід потроху отямився. Спробував останній козир:
— А оголошення, що я написав? А мій амулет?
Я кинув йому медаль.
— На тобі твій собачий номерок. Я був зовсім забув
за нього.
— Спродав бездоганно, Роббі, — сказав Кестер. — Хвалити бога, позбулися цієї лайби. А грошенята нам саме дуже й дуже потрібні!
— Даси мені авансом п'ятдесят марок? — спитав я.
— Навіть сто. Бо заслужив!
— Може б ти ще взяв на аванс моє сіре пальто? — спитав Готфрід, примруживши очі.
— Може б ти забрався до лікарні, нещасний язикатий бастарде? — дав я йому здачі.
— Хлопці, на сьогодні — шабаш! — запропонував Кестер. — Досить заробили за один день. Не треба бога гнівити... Поїдемо на "Карлі" та потренуємось до перегонів.
Юпп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:
— Пане Кестер, тоді я на цей час знову беру на себе команду?
— Ні, Юппе, — розсміявся Отто, — ти поїдеш з нами. Насамперед ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не переконався, що він у порядку. А тоді ми понеслися так, що аж іскри сипнули з вихлопної труби.
VIII
— Де горить? — запитала пані Залевська, коли я заступив їй дорогу.
— Ніде не горить. Просто хочу сплатити гроші за кімнату.
До строку лишалося ще три дні, і тому пані Залевська мало не зомліла від подиву.
— Це щось неспроста, — сказала вона підозріло.
— Та що ви! — відповів я. — Чи не можна б сьогодні ввечері взяти парчеві крісла з вашого салону?
Вона войовничо вп'яла руки в свої товсті стегна.
— От воно що! То вам уже ваша кімната не сподобалась?!
— Кімната хороша. Але ваші парчеві крісла подобаються мені більше.
Я пояснив їй, що мене, можливо, відвідає кузина, і мені хотілось би трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що їй аж груди заколихалися.
— Кузина? — повторила вона зневажливо. — А коли ж має прийти та кузина?
— Це ще зовсім непевне діло, — сказав я, — але коли й прийде, то, звичайно, не пізно, рано ввечері, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?
— Часом бувають, — відповіла вона, — але для них не позичають крісел.
— А я позичаю, — ствердив я, — бо я дуже хороший сім'янин.
— Можна подумати! Волоцюги ви всі! Можете взяти парчеві крісла. А червоні плюшові можете на цей час поставити до салону.
— Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж...
— Килим?! — вона аж обернулася. — Хто сказав тут слово "килим"?!
— Я сказав. Та й ви сказали. Ось допіру... Вона обурено дивилася на мене.
— Адже килим належить до гарнітура, — сказав я, — крісла ж на ньому стоять...
— Пане Локамп, — велично промовила пані Залевська, — вгамуйтеся. "Помірність у всьому", так говорив небіжчик Залевський. Це б і вам слід усвідомити!
Я добре знав, що небіжчик Залевський; попри цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідне не раз розповідала сама пані Залевська. Але їй було це байдуже: вона використовувала свого чоловіка, як інші люди біблію, для цитат. І чим більш часу минало від його смерті, тим універсальнішими уявлялись їй його вислови. Небіжчик тепер годився на всі випадки — як і біблія.
Я заходився причепурити свою комірчину. По обіді розмовляв по телефону з Патріцією Гольман. До того вона була хворіла, і я не бачив її щось із тиждень А тепер я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно. Ми домовилися на вісім годин.
Парчеві крісла і килим справляли помпезне враження, але освітлення не пасувало аж ніяк. Тому я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Пані Гассе, стомлена, сиділа біля вікна, чоловік ще не приходив з роботи. Він-бо щодня добровільно працював на годину або дві довше — боявся, щоб не звільнили. Жінка чимось нагадувала хвору пташину. В її зів'ялих, старіючих рисах все ще можна було розпізнати вузеньке личко дитини, розчарованої сумної дитини.
Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, подала мені лампу.
— Так, так, — зітхаючи сказала вона, — коли тільки здумати, як ото я раніше...
Історія була мені відома. Йшлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут вже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він лишився холостяком. Це була, мабуть, чи найпоширеніша в світі історія. Та й чи не найбезнадійніша.
Послухавши трохи, відповівши кількома банальними фразами, я пішов до Ерни Беніг, щоб взяти у неї грамофон.
Пані Гассе згадувала про Ерну лише з презирством. Вона зневажала її, бо заздрила їй. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, якщо хочеш урвати собі шматок того, що звуть щастям. Вона знала і те, що за цей шматок треба часом сплатити подвійну, а то й потрійну ціну. Бо щастя було найнепевнішою і найдорожчою річчю на землі.
Ерна, ставши на коліна перед чемоданом, підшукувала мені пластинки.
— Хочете фокстроти? — спитала вона.
— Ні, не вмію танцювати.
Вона здивовано підвела на мене очі.
— Не вмієте танцювати? Що ж ви робите, як ідете кудись?
— Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано. Вона похитала головою.
— Чоловікові, який не вміє танцювати, я б дала відкоша.
— У вас дуже суворі принципи, — відповів я. — Але ж є й інші пластинки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже хорошу, — жіночий голос під гавайську гітару...
— А ця й справді чудесна. "Як тільки могла я жити без тебе" — вона?
— Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Думаю, це єдині романтики, які ще є на цім світі.
Ерна засміялась.
— Та й справді! Грамофон — це ніби щось подібне до альбома на вірші; раніш писали туди вірші, а тепер дарують пластинки.