Я тільки про це й думаю. Адже вже зовсім здоровий. Бо лікарі тут чудові, проте...
Далі годі було щось розібрати: голос Водоп'янова то віддалявся, то оживав; вони обмінювались компліментами, жартували відносно їжі й скінчили розмову гарячими обіцянками знову зустрітися.
— Коли я повернусь, то всім розповім, що ви зробили для мене,— запевнив Олексій.— Тут я мовчу...
Якщо Олексій і хотів йому щось натякнути, Руперт не одразу вловив — зв'язок був поганий, і доводилось напружувати нерви і слух. Та потім він захвилювався.
— Олексій мусить їхати додому,— пояснив він Джо.— Неодмінно! Якщо може витримати переліт, американці не мають права його ув'язнювати. Я сам цим займуся!
* * *
Якби в ньому не було стільки рішучості, то Руперт гарненько подумав би, перш ніж дзвонити до американський посольства. Посол відбув до Нью-Йорка чи Вашінгтона, проте його заступник дав згоду прийняти Руперта.
— Що ти казатимеш йому? — спитала Джо, коли Руперт уранці зодяг свого улюбленого сірого костюма, який тепер висів на ньому, ніби мішок. Він так скривився, що Джо розреготалась.
— Я нітрохи не повнішаю,— скрушно зітхнув він.
— Хіба ж од самих уколів поправишся. Треба їсти як слід.
Тричі на тиждень йому вводили глюкозу й вітаміни, але слабість не проходила. До того ж його просто вернуло од їжі. Джо накупила портеру, та од нього тільки розморювало, і він щоразу післяобід засинав.
— Я попрошу їх одпустити Олексія,— заявив він.— Вони, очевидно, не розуміють, що йому довелося пережити.
Джо уважно глянула на нього. Він був страшенно худий, тіло, здавалося, тонуло в одязі. Та бліде зморене лице було спокійне і впевнене.
— Мабуть, я поїду з тобою в таксі,— сказала вона.
— Навіщо?
— Ти ще впадеш десь по дорозі.
— Не вигадуй,— розсердився він.
Руперт був на Гросвенор-сквер у призначений час. Почекав трохи в невеликій приймальні, і його запросили до кабінету, що був прикрашений двома полотнами Тулуз-Лотрека і базграниною американських абстракціоністів.
Руперт оглядав їх, коли до нього підійшов ошатно вдягнений і аж надто люб'язний джентльмен, типовий дипломат, що звик приймати численних відвідувачів. Правда, щодо Руперта, як і всі тепер, він не міг стримати цікавості, яка, мабуть, і була головною причиною того, що містер Олтертон згодився його прийняти.
— А ви непогано виглядаєте,— заявив віп.
— Невже? — тільки й спромігся видушити з себе Руперт.
Що ж побачив перед собою американець? Молодого англійця з вищого товариства, якому властиво ухилятися од будь-яких патяків на особисте, що є привабливим і одночасно відразливим, Знову виникла прірва, і її не подолати ні звичайною мовою, ні дипломатичними навичками та підкресленою чемністю. Містер Олтертон відчув відстань між собою й відвідувачем, хоч він так уже до цього звик, що тільки здвигнув плечима. Адже в нього теж було почуття власної гідності й пиха, хай навіть не така надмірна, як у англійців.
Обидва знали вимоги етикету, і тому не поспішали переходити до справи. Олтертон пам'ятав Рупертового дядька, а дружина зустрічалася у вищих колах Парижа з його матір'ю, котра через два дні після врятування сина спокійнісінько повернулася до своєї мисливської хижі. (Вона любила сина, та зараз, коли з ним усе гаразд, одразу заспокоїлась, ніби таке з ним траплялося ледве не щодня).
— Це правда, що ваша матінка захопилася "християнським вченням"? — поцікавився Олтертон.
— Здається, так,— ухилився Руперт.
— А чому, як ви гадаєте?
— Не можу знати.— Руперт ніколи не задумувався над дивацтвами матінки.— Певно, вірить у переселення душ або в щось подібне.
— Невже?..
Час було переходити до справи, і він заявив, що його непокоїть доля Водоп'янова.
— Росіяни вважають, що ви не хочете його відпускати.— Олтертон мовчки кивнув.— Я розмовляв з ним по телефону. Він нібито почуває себе цілком добре. І я подумав, що вам належало б перевезти хворого з військової бази в якесь інше місце, звідки росіяни могли б його забрати.
Олтертон слухав прихильно, оскільки ні Руперт, ні його докази не викликали заперечень.
— Я не дуже-то в курсі...— пробачився він,— проте передам ваше прохання.
— Він багато витерпів,— пояснив Руперт.— Може, ви розтлумачите їм це? Мені було значно легше, адже я ходив, а для нього все це було такою мукою, що вам і уявити собі годі!
— Мабуть, у них є підстави затримувати його,— зауважив Олтертон.— Можливо, стан здоров'я...
— Звичайно,— зітхнув Руперт.— Але йому дуже хочеться додому. Адже тільки думка про рідних давала нам силу боротися. Я не заспокоюсь, поки він не одле-тить.
Олтертон розумів це, проте лиш здвигнув плечима.
— До нас не часто потрапляють російські льотчики. Тому й не поспішають...
— Немає у них підстав його затримувати. Все одно ж рано чи пізно доведеться одпустити.
Олтертон сів на свій порожній стіл. Він був такий добрий та улесливий, але ж усе не так легко вирішується...
— Оскільки я розумію, їм дуже хочеться знати, що він там робив.
— Дарма. Олексій не з говірких.
— Нелегка справа,— признався Олтертон і знову запевнив, що передасть, куди слід.— Ці росіяни завжди зчиняють галас...
Потім погомоніли ще трохи про яхту, модель якої привернула увагу Руперта. Олтертон хвалився, що яхта "Бум" належить йому та заможному старшому братові. Сам він любить відпочивати в Ньюпорті, а потім бере участь у перегонах до Багамських островів на кубок губернатора. Оце так відпочинок!
У Руперта теж колись була яхта, од якої він відмовився. Тепер читає лише про них у газетах.
— У всіх дванадцятиметрових яхт надводна основа однакова,— зауважив він.— Мабуть, різниця лише в підводній частині. Згадайте невдачі "Скіпетра".
— Так,— важко зітхнув Олтертон.— Тепер будують великі яхти. А це потребує до біса грошей. Скільки їх розвелося тепер у людей...
Руперт не любив говорити про гроші, та й час було вже йти. Олтертон запропонував йому десь зустрітися за інших обставин. Ну, звичайно! Хоч, виходячи, Руперт зовсім не знав, чи допоміг чимось Водоп'янову. Одначе зробив усе, що міг...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Олексія не відпустили, а Руперт так захворів, що на деякий час зовсім забув про нього.
Якось уночі він раптом прокинувся од гострого болю в попереку та різачки у животі, підскочила температура. Джо послала Анджеліну по Меріен Крейфорд, котра мешкала неподалік.
— Я не в силі йому допомогти,— мовила Меріен, оглянувши Руперта, котрий обливався холодним потом, піднявши коліна аж до підборіддя.
— Може, покласти його в лікарвю?
— Ні,— вигукнув Руперт.
— Але ж не можна зоставити тебе без допомоги,— бідкалась Джо, дивлячись, як він мучиться.
— Треба їхати, Руперте,— наполягала Меріен.— У вас, очевидно, щось не гаразд із нирками.
— Нічого в мене нема,— простогнав він.
— Добре. Тоді ми вас трохи підбадьоримо,— і Меріен звеліла Джо принести теплої води й рушник обтирати хворого. Та щойно зачинилися двері, мовила: — Ви навіжений, Руперте! Адже ота ваша пригода в Арктиці так легко вам не обійдеться. Треба негайно обстежити вас.
— Не робіть із мене хворого! — не вгавав Руперт, хоч лице йому заливав піт.
— Я не кажу, що ви хворий. Але хто може знати, що сталося з вашим організмом?
Руперт ледве вимовив, що йому чхати на організм, хай той сам за себе турбується.
Біль був надто гострий, і Меріен Крейфорд сказала, що дасть йому наркотичні таблетки.
— Не треба,— одбивався Руперт.— Ненавиджу наркотики! Вони все одно нічого не допомагають.
— Це так,— призналася Меріен.— Єдине, що тамує біль,— це морфій, але його я вам не дам. Він приховає ознаки хвороби.
Джо принесла миску, рушник та скатертину. Тепер вона була завжди ніжна й турботлива. Руперта обмили, змінили білизну й простирадла. Біль трохи вгамувався. Він подякував Меріен і умовив обох піти спати.
— Як собі хочете,— заявила Меріен,— а я вранці подзвоню до головлікаря міністерства.
— Не турбуйтесь, я сама подзвоню,— озвалася Джо. Меріен Крейфорд тяжко зітхнула й пішла додому. Джоанна не спала в своєму ліжку, аж поки не заснув
чоловік. Тоді з полегкістю заснула й вона.
* * *
Наслідки були погані. Руперту безліч разів просвічували нирки, шлунок, брали кров для аналізу. Нічого певного не виявили, але його лихоманило й пекло. Це знесилило й засмутило бідолаху, адже хотілося стати до роботи, та й набридло все ждати, поки немічне тіло зміцніє. Лікар, сухий, заклопотаний чоловік, що потурав непокірним,— емпірик і матеріаліст, як і Руперт (тому він так рапо й виписав його з шпиталю),— поплескав хворого по плечу і мовив:
— Все згодом перемелеться, а ми поки що візьмемо вас під нагляд.
Джо спалахнула.
— А яка з того користь? Коли йому так болить! Він же не може ні їсти, ні ходити. Візьмете під нагляд! Смішно навіть чути таке від лікаря!
Доктор Айворі був непохитний:
— Нічого в нього немає,— наполягав він.— Можна призначити антибіотики, але...
— Ні! Ні! — озвався Руперт.
— Чому? — спитала Джо.
— А хто зна, які симптоми вони викличуть? Знищать не тільки шкідливі, а й корисні бактерії, що потрібні організмові.
— Ти себе доконаєш своїми теоріями!
— Людина — недосконала тварина,— пояснив він, знемагаючи.— Ми до того примітивні, що навіть не знаємо, чого боятися, а чого ні, коли хворі. У всякому разі, не свого тіла. Адже ми турбуємося про нього більше, ніж воно заслуговує.
— Ви хочете сказати, що все залежить од свідомості? — підтримав Айвор.
— Ні. Але тіло завжди розплачується за нашу психіку. І що воно вибагливіше, то більша прірва між плоттю і свідомістю. Ми втратили цілеспрямованість, що нею визначаються селяни.
Джо благала його погодитись.
Руперт признався, що не може далі терпіти такого стану: він принизливий для діяльної людини.
— Знаю. Єдине, що гідне людини,— це праця,— кпини-ла Джо.
— Авжеж. Коли віддаєш себе задля гідної справи — праця не обтяжує.
— Годі тобі! — вигукнула вона.— Набридло слухати твої теревені.
— Які ж це теревені? В житті так мало радощів, до того ж ми такі самотні...
— Ти все нудьгуєш за якимось примарним життям. Хай гірше, аби інше. Теперішнє тебе не влаштовує.
— Чому ти так гадаєш? — покірливо запитав Руперт.
— Це ж усім видно. Особливо, коли ти хворий. Але час би вже знати, що такого життя не буває. Воно не можливе.
— Чому?
— Не можливе, і край. Ми живемо з тобою в світі, створеному заздалегідь.
— Він мене не влаштовує,— обірвав розмову Руперт, беручи чашку з рук Анджеліни.