Але через материк, самі розумієте, не підеш, і довелося відхилитися на південь. Я проклав курс, розставив вахти й пішов. Йшли цього разу чудово. Вітерець дув, як на замовлення, з-під носа буруни, за кормою доріжка, паруси дзвенять, снасті натягнуті. Миль по двісті за добу відлічували, а самі склавши руки сиділи. Лом з Фуксом розлінувалися зовсім, дисципліна почала падати, і я вирішив зайняти екіпаж роботою.
— Ану, — кажу, — Лом, досить вам загоряти. Займіться-но мідними частинами. Надрайте так, щоб вогнем горіло.
Так. Ну, сказав. Лом козирнув: єсть, мовляв.
Натер цегли, бере ганчірку, й пішла робота.
Тільки я спустився в каюту здрімнути, чую — занепокоєння на палубі. Схопився, кинувся до трапа, а назустріч Фукс. Блідий, тремтить.
— Прошу, — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, на палубу. В нас, здається, пожежа.
Вискочив я. Дивлюсь — і справді: горить палуба в двох місцях. А Лом, як нічого не сталось, сидить трохи осторонь від вогню і надраює мідну уточку. Тільки я придивився, бачу — й тут палуба спалахнула.
Я, знаєте, розгубився навіть.
— Лом, — кричу, поясніть у чому справа?
А той встав, бере під козирок і спокійно так рапортує:
— Згідно з вашим наказом, драю мідні частини так, щоб вогнем горіло. Які будуть розпорядження?
Я було хотів дати прочухана Ломові, та вчасно стримався. Бачу сам винуватий. Аякже, знаєте — письменник чи, там, артист може, звичайно, дозволити собі деякі вільності у виразах, а в нас у морській справі — точність передусім. Нам вірші писати ніколи. Віддаєш розпорядження — думай, що говориш, а то натрапиш на такого, як Лом, — людина він уважна, акуратна, звик виконувати команду в буквальному значенні, до того ж і силонька в нього богатирська, — так, знаєте, й до аварії недалеко.
Ну, бачу, треба виправляти наслідки своєї помилки. Й розпорядився миттю:
— Одставити драїти мідні частини! Пробити пожежну тривогу!
Фукс кидається до дзвона. Лом, згідно з розписом тривоги, лишається біля місця виникнення пожежі, а я на стерні. Дзвону багато, а користі ніякої. Вогонь шириться. Горить, як факел. Так і дивись, до парусів дійде. Ну, я бачу, діло кепське. Розвернувся кругом, став проти вітру. Й помогло, знаєте. Здуло вогонь. Він у нас за кормою поколихався отаким вогняним шлейфом, обірвався і погас. Фукс заспокоївся. І Лом зрозумів, що перестарався. Отак-то.
Ну, а потім лягли на попередній курс, замінили дефектні частини палуби, без дальших пригод обігнули мис Горн, пройшли повз Нову Зеландію і благополучно прибули в Сідней, в Австралію.
І ось, уявіть, підходимо до портової стінки й кого зустрічаємо? Гадаєте, кенгуру, качкодзьоба, страуса-ему? Ні! Підвалюємо. Дивлюся — на березі натовп, а в натовпі, в першому ряду, — адмірал Кусакі власною персоною.
Як він туди потрапив, звідки, навіщо, — чорт його знає! Одне безсумнівно, що це саме він. Мені, признатися, стало неприємно й навіть, знаєте, якось не по собі.
Ну підійшли, стали. Адмірал загубився в натовпі. А я, як тільки подали сходні, так одразу на берег, у порт. Відрекомендувався представникам влади, доповів про прибуття, поговорив з чиновниками. Спочатку, як годиться, про погоду, про здоров'я, про місцеві новини, а потім між розмовою закидаю вудочку: може, думаю, вдасться, дізнатися, що тут цей Кусакі робить і яку ще капость готує.
Чиновники, однак, нічого не сказали, послалися на необізнаність. Ну, я побалакав з ними ще й пішов прямо до капітана порту. Привітався і пояснив відверто: мене, мовляв, один японський адмірал переслідує.
— Один? — каже той. — Ну, мій дорогий, вам пощастило. Я сам від цих японських адміралів не знаю де дітись, і нічого не можу вдіяти. Не наказано ні допомагати, ні протидіяти. Чим іншим радий служити. Чи не бажаєте віскі з лимонадом? Обідати до мене будь ласка, сигару може викурите? А з адміралом ви вже самі якось уладнуйте…
Отак-то. Одне слово, бачу — неприємна історія. Тепер, звичайно, японський адмірал для нас не фігура. Та, по правді кажучи, ми їх і тоді не дуже боялися, але все-таки, знаєте, справу мати з ними, прямо скажемо, не дуже любили.
От я вам про Італію мав нагоду розповісти. Там верховоди мріяли всю Африку до рук прибрати, половину Європи, чверть Азії… А на сході японські бояри (самураї по-їхньому) теж розмріялися — подай їм увесь Китай, увесь Сибір, половину Америки…
Взагалі-то, звичайно, мріяти нікому не заборонено. Корисно навіть часом пофантазувати. Але коли такий ось фантазер начепить погони та сяде на бойовому кораблі біля зарядженої гармати — тут і неприємність може статися… Розмріється та прицілиться, прицілиться та бабахне. Добре, як промахнеться. Ану, як влучить? Та тут таке може трапитись, що проти ночі краще й не згадувати.
Ось тому-то ми й намагались таких фантазерів стороною обходити. Але прямо скажу — не завжди це нам удавалося. Такі вперті серед них траплялися мрійники, що часом і не відчепишся. Ось і мені такий дістався — пан Кусакі, адмірал. Коли зустрілися тоді в китолюбному комітеті, він причепився, як реп'ях.
І, безсумнівно, не тільки в мої справи адмірали ці носа совали. Їм до всього було діло: там нацькувати когось на кого-небудь, там обібрати під шумок, там понишпорити, там понюхати для інтересу: де нафтою пахне, де рибою, де золотом? І, звісно, не ми тільки розуміли це. Але там на цих фантазерів крізь пальці дивилися — не допомагали й не перешкоджали. Так би мовити, для розводу берегли, для остраху й для забезпечення взаємної безпеки.
Ну, це я вам можу пояснити, а з капітаном порту такі розмови недоречні. Подякував я йому, попрощався. Так і пішов ні з чим. І заходів вжити не зміг.
Повернувся на яхту, сів чайку попити. Й ось дивлюся — піднімається на борт маленький чоловічок, за всіма ознаками японський кулі. В поганенькому піджачку, з кошичком у руках. Боязко так підходить і пояснює, що тут, в Австралії, гине з голоду й проситься на службу матросом. Та так настирливо.
— Підете, — каже, — Тихим океаном, там тайфуни, тумани, недосліджені течії… Не впораєтесь. Візьміть, капітане! Я моряк, я вам буду корисним. Я і прачкою можу бути, й парикмахером. Я на всі руки…
— Гаразд, кажу, — зайдіть через годину, я подумаю.
Пішов він. А рівно через годину дивлюся посольська машина зупиняється недалечко.
Ну, я взяв бінокль і бачу — вилазить звідти мій японець, бере кошик і не поспішаючи прямує до судна. Вклоняється так шанобливо й знову тієї ж пісні:
— Візьміть… Не впораєтесь…
— От що, — кажу, — переконали ви мене. Бачу сам, що доведеться брати матроса. Але тільки не вас, голубе.
— Чому ж?
— Та так, знаєте, колір обличчя у вас дуже неприродний. У мене щодо цього погляди дещо застарілі, але цілком певні: по-моєму, якщо вже брати арапа, то чорного! Негра взяв би, папуаса взяв би, а вас — ви вже не ображайтеся — не візьму.
— Ну, що ж, — каже він, — коли так, нічого не зробиш. Пробачте, що я вас потурбував.
Вклонився і пішов. Незабаром і ми зібралися прогулятись. Привели в порядок одяг, побрились, причесались. Яхту прибрали, каюту замкнули. Йдемо всі троє по вулиці, спостерігаємо різні прояви місцевого побуту. Цікаво, знаєте, в чужій країні. Раптом бачимо — дивна картина: сидить чистильник-негр, а перед ним рачки наш японець. І цей негр начищає його чорною ваксою. Та ще як! Там, знаєте, чистильники кваліфіковані, з-під щіток іскри летять… Ну, ми вдали, нібито нам байдуже, пройшли мимо, відвернулись навіть. А ввечері прийшли на судно — Фукс із Ломом втомилися, а я лишився на вахті, жду, знаєте, того негра; думаю, як би його зустріти найкраще.
Раптом подають мені пакет від капітана. Виявляється, нудьгує старий, запрошує на завтра зіграти партію гольфа. Я, признатися, навіть і не знав, що це за гра. Ну, думаю, чорт з ним. Хай програю, зате прогуляюсь, розімнуся на березі… Одне слово, відповів, що згоден, і почав збиратися.
Розбудив Лома, питаю:
— Що треба для гольфа?
Він подумав, потім каже:
— На мою думку, Христофоре Боніфатійовичу, потрібні трикотажні гетри й більше нічого. Є в мене рукави від старої тільняшки. Візьміть, якщо хочете.
Я взяв, приміряв. Штани одяг з напуском, китель підколов шпильками в талії, й чудово вийшло: такий хвацький спортсмен — чемпіон та й годі.
Але для спокою я все ж таки заглянув у посібник по гольфу, ознайомився. Бачу, гра зовсім пуста: м'яча ганяти по полю від ямки до ямки. Хто менше ударів зробить, той і виграв. Але самими гетрами тут не обійдешся потрібні всякі палиці, ключки, дрючки — чим бити, та ще помічника — хлопчика треба мати, тягати все це хазяйство.
Ну, пішли з Ломом шукати спорядження. Весь Сідней вздовж пройшли — нічого підхожого. В одній крамничці знайшли хлисти, але тонкі, в другій нам поліцейські кийки запропонували. Ну та ці вже мені якось не по руці.
А вже настає ніч. Місяць світить. Якісь таємничі тіні лягають обабіч дороги. Я. вже надію втратив. Де тут шукати? Хіба сучків наламати?
І от, бачимо — сад з високою огорожею і за огорожею різні дерева. Лом мене підсадив, перелізли, йдемо між кущів.
Коли раптом дивлюся — крадеться негр, здоровило, й під пахвою тягне цілий оберемок палиць для гольфа. Точнісінько такі, як у посібнику показано.
— Гей, шановний, — кричу я, — чи не продасте мені свій спорт-інвентар?
Але він чи не зрозумів, чи з несподіванки — тільки гикнув страшним голосом, схопив дрючок, махнув над головою — і на нас… Я, скажу не соромлячись, злякався. Але тут Лом виручив: згріб його в обійми й шпурнув на дерево. Поки він злазив, я підібрав оті палиці, розглядаю, бачу — точнісінько такі, як у посібнику намальовано. А робота яка! Я, знаєте, просто замріявся, розглядаючи, та тут Лом мене вивів із задуми:
— Пішли, — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, додому, а то щось дуже сиро тут, коли б не простудилися
Ну, перелізли знову через огорожу, вийшли, повернулися на судно. Я заспокоївся: костюм є, ключки є, тепер один хлопчик лишився… Та от совість трохи неспокійна: негоже людину ні з того ні з сього так знедолювати. Але, з другого боку, він сам перший на нас напав, та й ключки ці мені всього на деньок потрібні — в аренду, так би мовити… Одне слово, з інвентарем справа якось утряслася.
А з хлопчиком ще краще владналося: вранці, тільки розвиднілося, чую — хтось кличе смиренним голосом:
— Масса капітан, а масса капітан!
Я виглянув.
— Я, — кажу, — капітан, заходьте.