У дворі все було, як і раніше. Як і раніше, з акацій зривались веселі зграйки горобців, над клумбою пурхали метелики, а по лавці бігали чорні мурашки. Все було на своїх місцях. Не було лише Костя Малиніна. Не було і вже не буде більше ніколи. Та й самого мене теж, мабуть, не було, тобто взагалі я був, але був я вже зовсім якийсь не такий. Я сидів на лавочці сам не свій. Мені все здавалося, ніби я тільки-но повернувся з дуже-дуже далекої й дуже небезпечної мандрівки, в яку я вирушив із своїм другом Костем Малиніним багато-багато років тому назад. Вирушив разом з Костем, а повернувся один. І тепер усе життя буду один, зовсім один…
Я затулив лице руками і заплакав, заплакав перший раз у своєму житті. Сльози текли по руках, по щоках, по шиї і навіть по животі. Сиджу, реву, а сльози біжать і біжать. Я навіть здивувався: звідки у людини стільки сліз? А втім, якщо людина ні разу за життя не ревла, то у неї за весь цей час цілком ймовірно могло зібратися стільки сліз.
— Баранкін! Ти чого рознюнявся? — зовсім несподівано звідкілясь почув я голос Костя Малиніна.
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТА
Ми існуємо!
— Кость, — сказав я, перестаючи схлипувати і обливатися горючими сльозами. — Це ти?
— Я, — сказав голос Костя Малиніна згори.
Голос був глухий і далекий, ніби із неба.
— Ти вже… там?
— Де — там?..
— Ну, де там, на тому світі, чи що?
— На якому тому світі?.. Я на паркані, а не на тому світі, що це ти городиш?..
— Ну, чого ти мене, Малинін, дуриш? Я ж сам бачив, як тебе з'їв стриж. Отже, ти не можеш сидіти на паркані.
— Кого з'їв стриж? Мене?.. Він тебе з'їв, а не мене, я своїми очима бачив.
— А я тобі кажу, він тебе з'їв!
— Як же він мене з'їв, коли я живий, живий-живісінький сиджу на паркані? Розплющ очі — і переконаєшся!
— "Розплющ"! А коли я боюся?
— Чого ти боїшся?
— Я очі розплющу, а тебе нема, ти не існуєш, — сказав я і знову вилив цілих два ручаї сліз.
— Гаразд, — сказав згори голос Костя Малиніна, — зараз ти переконаєшся, існую я чи не існую.
Вгорі щось завовтузилось, зашаруділо і потім плигнуло мені на плечі. Я гепнув на землю і розплющив очі. Кость Малинін був живий, у цьому не було ніяких сумнівів.
Він сидів на мені верхи, гамселив мене кулаками і примовляв:
— Ну, то існую я чи не існую? Існую чи не існую?
— Існуєш! — закричав я зраділо, і ми з Костем покотилися по траві, встеленій жовтим осіннім листям. — Кость Малинін із сімейства Малиніних існує!!! Уррра!!! Уррра!!!
— Значить, існуємо?!
— Існуємо, значить!
— Як люди?
— Як люди!
— Уррра!!! — гаркнули ми на радощах в один голос і знову кинулися обнімати один одного.
— Зажди, зажди! — сказав я Костю. — Дай-но я на тебе подивлюся…
— Та що ти, Юрку! — засміявся Кость. — Хіба ти мене раніше не бачив?
— Не бачив, — відповів я. — Раніше я тебе не бачив і ти мене по-справжньому не бачив… А головне, що я раніше сам себе не бачив і ти теж сам себе не бачив.
І ми мовчки дивилися один на одного. Кость дивився на мене, а я дивився на Костя, і не просто дивився, а роздивлявся всього з ніг до голови, роздивлявся, ніби якесь дивовижне чудо природи; роздивлявся у всі очі Костеві руки, вкриті бойовими подряпинами й синцями. Раніше я нізащо в світі не звернув би уваги ні на свої, ні на чужі руки. Руки як руки… А зараз я не міг одірвати від них очей. Оце-то так! Це вам не якась там мурашина лапка або горобине тендітне крильце!
Ви теж, певне, ніколи не звертали уваги на свої руки? Ні, з хлопців, може, хто і звертав увагу, а дівчата — ті звертають увагу тільки на своє лице.
А голова!.. Я на свою голову теж раніше не дуже звертав увагу. Голова як голова… Є на плечах, і добре! Надінеш шапку — і був здоров! Пофантазуєш і досить! А тепер, тепер… Після всього-всього, що я пережив, я вже напевне знав, що коли руки людини — чудо, то голова — це найчудесніше чудо з усіх найчудовіших чудес. Навіть голова Веньки Смирнова — теж чудо. Тільки він, по-перше, не знає про те, а по-друге, не вміє цим чудом користуватися. А таких, як Венька, на земній кулі, може, багато набереться. І в Америці є свій Венька Смирнов, і у Франції, і у Англії… І всюди-всюди є такі хлопці, які ні про що не думають, і такі, які думають зовсім не про те, про що треба думати, — такі теж є. Наприклад, я, Баранкін, і Кость Малинін!
Але тепер я точно знаю, від чого це все: від того, що не всі хлопці знають про те, як це цікаво — думати взагалі, а особливо думати про те, про що варто думати. Думати і міркувати! І думати не як-небудь, інстинктивно, по-мурашиному, а по-справжньому думати — по-людському!!!
Не знаю, скільки часу просиділи б ми отак з Костем на траві, думаючи про одне й те ж…
Мені Кость, звичайно, не говорив, але я готовий дати голову на відсіч, я відчував, я чув, слово честі, чув, що Кость Малинін думає слово в слово про те ж саме, про що думаю я, але у самий розпал нашого думання з дерева мені на спину плигнуло щось пухнасте і так вчепилось у покусане мурашками, подзьобане горобцями тіло, що я ледве не зойкнув.
— Муська! — радісно крикнув Кость Малинін.
Звичайно, це була вона — наша Муська, та сама Муська, котра двічі хотіла мене з'їсти, коли я ще був горобцем.
— Ага, Муська! — закричав я, віддираючи Муську од своєї спини. — От я зараз з тобою за ВСЕ поквитаюсь! — я хотів схопити її за вухо, однак зробити це мені не дав Кость Малинін.
— Облиш, Баранкін! — сказав Кость. — Прости її на радощах, адже усе так хороше скінчилося!..
І тут Кость, певне, знову зрадів, що все скінчилося так хороше і навіть чудово, що кинувся на мене і почав палко обнімати. Потім я на радощах обняв лавку, на якій ми сиділи ще ТОДІ, а потім я обняв паркан, що біля берези, а потім ми разом з Костем обняли березу, під якою стояла та лавочка, на якій мені вперше в житті спало на думку, що я, бачите, стомився бути людиною…
— Я їх по всіх дворах розшукую, а вони з деревами обнімаються! — крикнув Мишко Яковлєв з велосипеда, влітаючи з Аликом на своїй машині на подвір'я.
Потім слідом за ними з'явилися Зінка Фокіна, Ера Кузякіна і всі інші.
— Мишко! — крикнули ми з Костем в один голос, кидаючись на Яковлєва з двох боків і стискаючи його в своїх обіймах.
Від несподіванки Мишко випустив кермо, і ми попадали на землю. Я і Кость обнімали і цілували Мишка Яковлєва й Алика Новикова.
— Та що ви, хлопці? З глузду з'їхали? Ми ж тільки-но вчора бачились. Хлопці! Та що це ви, ніби. дівчиська, справді! — відбивались од нас Мишко і Алик.
— Алик, Мишко! — сказав з повними сліз очима Кость Малинін, чмокаючи Алика в ухо. — А що тут без вас було!..
— Що було? Де було? — насторожився Алик.
— Що було, те пройшло, — сказав я і так при цьому подивився на Костя, що той аж прикусив язика.
В цей час нас оточили дівчата з нашого класу.
— Їх, бачте, по всьому місту шукають, — сказала Ера Кузякіна, — вони, бачте, на траві вилежуються!..
— Баранкін! — сказала Зіна Фокіна. — Ви збираєтесь нарешті готувати уроки?
— Зіночко! — сказав я. — Зіночко! — повторив я. — Якби ти знала, Зіночко, як ми з Костем будемо тепер готувати уроки!
— І вчитись, і працювати! — сказав Кость і взяв із рук Ери Кузякіної заступ.
А я взяв заступ у Зіни Фокіної.
— Баранкін! — сказала Ера. — А чому у вас з Костем вигляд такий ненормальний? І поведінка теж… — додала вона.
— Тому що тому! — закричав я.
— Ну, ходімо, — сказав Мишко, — і так стільки часу марно згаяли!..
— Стривайте! — сказав я. — Друзі!.. Я повинен вам сказати, що ЛЮДИНА — ЦЕ ЗВУЧИТЬ!
— Баранкін! — сказала Ера. — Ти говориш неправильно! Треба сказати: "Людина — це звучить гордо!"
— Гаразд, Ерко! — сказав я. — Ми-то тепер краще від тебе знаємо, як звучить лю-ди-на!.. Правильно, махаон?.. Тобто, правильно, Малинін?
— Правильно, Баранкін!
Після цих слів ми знову стисли Мишка в обіймах.
— Ну, — сказав урочисто Кость Малинін мені і Мишкові, — поповзли, отже?
Сказавши так, він у всіх на очах почав присідати, щоб стати рачки. Добре, що я встиг схопити його за барки.
— Куди поповзли? — спитав Мишко. — Чому поповзли?
— Ну от! — обурилась Кузякіна. — Вони знову за своє беруться!..
— Малинін! — сказав я грізно. А потім так грізно глянув на нього, щоб він викинув з голови свої мурашині замашки.
— Я хотів сказати полетіли! — сказав Кость і почав було махати рукою, наче крилом махаона. Добре Що и цього разу я встиг схопити його за руку Всі звісно, дивилися на нас, як на божевільних. А я? Хіба я міг їм що-небудь пояснити? Тоді я міцно-міцно стиснув руку мого кращого друга Малиніна й сказав багатозначно.
— Малинін… — сказав я. — Чвик! Вичвик! Тобто…
— Видих! — сказав Костя Малинін. — Вдих!
І хай інші нас, як завжди, не зрозуміли, але Малинін мене зрозумів! І я його зрозумів! І більше ми не сказали жодного слова, бо всі троє (я! Кость! І Мишко!) полетіли готувати уроки.
Тобто ми не полетіли, а так побігли, але як наче полетіли.
На сходах у нашому під'їзді я ніс до носа зіткнувся з Венькою Смирновим. Пригадуєте його? Це він стріляв по нас з Костем з рогатки, коли ми були горобцями.
А коли були метеликами, то хотів нам крила обірвати!.. А коли були мурашками, то мурашник наш зруйнував!..
— Наше вам! — сказав Венька, плигаючи через дві сходинки вниз.
Я встиг схопити його за сорочку й зупинити.
— Ти чого? — спитав Венька.
— Того! — сказав я, притягаючи Веньку до себе і одвішуючи йому смачного потиличника.
— За що? — спитав, примружившись, Венька.
— Щоб не стріляв більше по мені з рогатки!
— Коли я стріляв в тебе з рогатки?
— Коли я сидів он на тій гілці! — я показав рукою у вікно на ту саму тополю, з якої мене і Костя мало не збив Венька із своєї катапульти.
— Коли ти сидів на тій гілці? Що ти верзеш, Баранкін?..
— Я верзу? А двох горобців на тополі пам'ятаєш?
Венька примружився, міркуючи, як краще відповісти на моє запитання.
— А це тобі за метеликів! Щоб ти нам, тобто їм, ніколи більше крилець не обривав!.. А це за мурашок! Щоб заступом у мурашник не штрикав…
Я дав Веньці ще два рази по шиї, вихопив із його кишені рогатку з оптичним прицілом, зламав її і побіг доганяти Мишка з Костем.
— Баранкін! — долетів до мене знизу Веньчин голос.
— Чого тобі?
А я так нічого і не зрозумів!
— Станеш людиною, тоді все зрозумієш! — крикнув я, перегинаючись через поручні сходів.
ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ШОСТА
Хочу навіки бути людиною!
У цей день ми готували уроки з Яковлєвим, мабуть, години чотири підряд.