Я музикантка, і мене вразив ваш великий талант.
Великий талант? У Віталіса, вуличного співака, дресирувальника тварин? Я був приголомшений.
— Який може бути талант у старої людини,— заперечив Віталіс.
— Не думайте, що я звертаюся до вас із нескромної цікавості,— вела далі жінка.
— Але я готовий задовольнити вашу цікавість. Вас дивує, що дресирувальник тварин уміє сяк-так співати?
— Я зачарована вашим співом.
— Все це дуже просто. Я не був завжди тим, чим став зараз. Колись давно, в пору моєї юності, я був... атож, я був слугою в одного великого співака і, наслідуючи його, як папуга, завчив кілька арій, які він розучував у моїй присутності. Ось і все.
Дама нічого не відповіла, лише пильно подивилася на зніяковілого Віталіса.
— До побачення, добродію,— мовила вона, наголошуючи слово "добродію",— до побачення, і ще раз дозвольте подякувати вам за ту втіху, що я зазнала.
І, нахилившись до Капі, вона поклала в чашечку золоту монету.
Я думав, що Віталіс проведе даму до виходу, але він цього не зробив, а коли вона відійшла, стиха пробурмотів якийсь італійський прокльон.
— Вона дала Капі золотий,— сказав я.
Він хотів відважити мені запотиличника, але передумав і опустив руку.
— Золотий,— мовив він отямившись.— Ах, таки це правда. Я забув про Серденька. Ходімо до нього.
Швидко зібравши свої речі, ми не гаючись попрямували до заїзду.
Я перший вибіг сходами нагору і вскочив у кімнату. Вогонь уже пригасав. Я швидко запалив свічку і став шукати Серденька, дивуючись, що його не чути.
Одягнений у свій мундир англійського генерала, Серденько лежав, витягшись на ліжку, і, здавалося, спав. Я нахилився до нього й тихенько взяв за лапку. Вона була холодна.
В цю мить до кімнати увійшов Віталіс.
Я обернувся до нього.
— Серденько геть холодний! Віталіс теж нахилився до Серденька.
— О горе, він помер! — вигукнув Віталіс.— Це повинно було статися. Знаєш, Ремі, я, напевно, зробив помилку, забравши тебе від пані Мілліган. Тепер доля карає мене. Зербіно, Дольче, сьогодні Серденько... І це ще не кінець.
РОЗДІЛ XV. ПО ДОРОЗІ В ПАРИЖ
До Парижа було ще далеко.
З ранку до вечора ми йшли засніженими дорогами, змагаючись з північним вітром, який бив нам в обличчя.
Які сумні були ці тривалі переходи! Віталіс простував попереду, я — слідом за ним, а Капі дріботів позаду мене.
Отак вервечкою посувалися ми вперед, годинами не обзиваючись один до одного. Обличчя в нас посиніли від північного вітру, ноги були мокрі, животи підтягло від голоду. Люди спинялися і дивились на нас, мов на якесь чудо. Мабуть, вони думали: "Куди веде оцей високий дідусь хлопчика й собаку?"
Мене особливо мучила мовчанка. Хотілося говорити, щоб хоч трохи забутись у розмові. Та коли я про щось питав Віталіса, він відповідав мені лише кількома словами і навіть не обертався.
На щастя, Капі був привітніший. Не раз я відчував, як він лиже мокрим і теплим язиком мою руку, мовби хоче сказати: "Це я, Капі, твій друг".
Я ніжно гладив його, не спиняючись. Він був щасливий, що я про нього не забував.
Для мене це була неабияка підтримка, та й для Капі також. Я не сумнівався в цьому: адже серце к собаки не менш чуле, ніж серце в дитини.
Мої пестощі так утішали Капі, що іноді він, як мені здавалося, забував про смерть своїх товаришів. Звичка брала своє. Вряди-годи він спинявся посеред дороги — подивитися, чи йде вся трупа. Так він робив, коли був начальником над нею і мав за свій обов'язок часто озиратися, щоб не губити її з очей. Але за мить він згадував, що трупи вже немає. Він забігав наперед і зазирав Віталісові в очі, немовби засвідчуючи, що його, Капі, провини в тім нема: мовляв, якщо Зербіно і Дольче не йдуть позаду, то, значить, вони й не повинні йти. Очі в Капі ставали такі промовисті й розумні, що в мене стискалося серце.
Природа не звеселяла нашу путь. І все ж нам хотілося трохи розвіятись, принаймні мені.
Скрізь на полях лежав сніг. Сонце не з'являлося, дні були сірі, похмурі. Поле немов омертвіло. Не було видно селян за роботою. Не іржали коні, не ревли воли. Розлягалося лише каркання гайворонів, що повсідали-ся на вершечках дерев. Не знаходячи на землі місця, де можна б сісти і пошукати корму, вони відчайдушно репетували з голоду. Будинки в селах були позачиню-вані. Скрізь панувала пустка і тиша. Стояв пекучий мороз, тож люди або сиділи біля вогню, або ж поралися в хлівах чи стодолах.
А ми йшли не спиняючись по вибоїстій та слизькій дорозі. Ночували в якійсь стайні, кошарі, перебивши голод скибочкою хліба, яка заміняла нам і обід, і вечерю. Коли нам удавалось заночувати в кошарі, ми були щасливі. Овечки зігрівали нас своїм теплом. До того ж, саме в цю пору овечки котилися, і вівчарі інколи давали мені овечого молока. Ми не казали, що голодуємо. Віталіс запевняв вівчарів, що мені дуже смакує овече молоко, бо я призвичаївся пити його змалечку. Ця легенда не завжди мала успіх. Але коли їй вірили, в мене був хороший вечір. Мені й справді смакувало овече молоко, і коли мені щастило його напитися, вранці я відчував себе дужчим.
Отак, кілометр за кілометром, перехід за переходом наближалися ми до Парижа. Рух на дорозі пожвавішав, а сніг був куди брудніший, ніж на розлогих рівнинах Шампані.
Дивна річ, принаймні для мене: тутешні місця не здавалися мені гарнішими за ті, що ми їх проминали раніше; села теж нічим особливим не вирізнялися. Я стільки наслухався про чудеса Парижа, що простодушно уявляв: я побачу якесь незвичайне місто. Я сподівався побачити щось прегарне і чарівне: дерева із щирого золота, мармурові палаци обабіч вулиць, городян, вбраних у шовк. Все це здавалося мені цілком природним. Та хоч як пильно придивлявся я, шукаючи золотих дерев, все ж помітив, що люди, які зустрічалися нам, не дивляться на нас. Певно, вони не мали на це часу або ж звикли до багато жалюгідніших видовищ, ніж те, яке являли собою ми.
Що ми, злидарі, робитимемо в Парижі?
Ця думка не йшла мені з голови.
Мені хотілося спитати про це Віталіса, але він був такий похмурий і мовчазний, що я не наважився цього зробити.
Проте якось уранці Віталіс сів поруч зі мною і подивився на мене так, що я зрозумів: зараз я про все дізнаюся.
Цю ніч ми ночували на фермі, неподалік од великого села, що називалося Буассі-Сен-Леже. Вийшли ми на світанку. Проминувши село, ми вибралися на високий горб і побачили вдалині хмару чорного диму, що висіла над величезним містом.
Я широко розплющив очі, аби хоч що-небудь розгледіти серед дахів, дзвіниць, веж, які губилися в тумані.
Раптом Віталіс сповільнив крок і підійшов до мене.
— Там наше життя зміниться,— сказав він, ніби продовжуючи давно вже почату розмову,— за чотири години ми будемо в Парижі.
— То оце перед нами Париж?
— Авжеж.
В цю мить крізь хмари пробився сонячний промінь, і я помітив швидке, мов спалах блискавки, золоте мерехтіння.
Ось вони, мої золоті дерева!
А Віталіс тим часом вів далі:
— В Парижі нам доведеться розлучитися. Золоте мерехтіння враз погасло.
Я повернувся до Віталіса і втупив у нього погляд. Він також пильно глянув на мене і з блідості мого обличчя та тремтіння губ зрозумів, що зі мною діється.
— Ти, я бачу, стурбований і засмучений цим,— сказав він.
— Чому ми маємо розлучитися? — спитав я, трохи опам'ятавшись.
— Бідний хлопчик!
Від цих слів і особливо від тону, яким вони були сказані, мені на очі набігли сльози. Давно вже я не чув співчутливого слова.
— Який ви добрий! — вигукнув я.
— Ні, це ти добрий, мій хлопчику. І серце в тебе чесне. Бачиш, у житті людини бувають хвилини, коли вона особливо гостро відчуває відданість і дружбу, і це зворушує її до краю. Коли все гаразд, не думаєш про тих, хто йде з тобою поряд. А коли тобі кепсько, коли доля відвернулася від тебе, а надто коли ти вже старий і тобі немає на що сподіватися,— тоді відчуваєш потребу опертися на тих, хто стоїть біля тебе. Яке це щастя — відчувати, що ти не самотній! Тобі, мабуть, дивно, що я маю тебе за свою опору? Проте це так. Мені полегшало на душі від того, що ти мало не заплакав, слухаючи мене. Бо і я страждаю, мій маленький Ремі. Біда в тому, що завжди доводиться розлучатися саме тоді, коли хотілося б зблизитись.
— Але ж ви не покинете мене в Парижі? — спитав я боязко.
— Ні! Я не хочу тебе покидати. Що ти робитимеш сам у Парижі, бідний хлопчику? До того, я не маю права тебе покинути. В той день, коли я відмовився віддати тебе тій благородній жінці, котра хотіла піклуватися про тебе, як про рідного сина, я заприсягся, що виховаю тебе сам. На жаль, обставини змінилися. Зараз я нічого не можу для тебе зробити. Ось чому я гадаю, що нам треба розлучитись, не назавжди, а на кілька місяців, поки мине лиха година. Незабаром ми вже будемо в Парижі. Як ми там виступатимемо в самим тільки Капі?
Почувши своє ім'я, собака підбіг до нас, приклав лапку до вуха, ніби віддаючи честь, а потім притис її до серця, показуючи свою відданість.
Віталіс зупинився і погладив Капі по голові.
— Ти добрий пес,— сказав він.— Але добротою, на жаль, на цьому світі не проживеш... Що ми робитимемо
3 одним Капі? — звернувся він до мене.— Адже ти розумієш, що ми не можемо тепер давати вистави. Чи не так?
— Так.
— Хлопчаки будуть глузувати з нас, закидають нас яблучними огризками, і ми не заробимо за день бодай .двадцяти су. Хіба ми проживемо втрьох на ці гроші? А в дощ, сніг або мороз і цього заробітку не буде.
— А моя арфа?
— Якби в мене був напарник, то справи пішли б непогано. Але ми з тобою — кепська компанія для заробітку. Я ще не надто старий. Якби хоч був горбатий або сліпий... В Парижі, щоб викликати співчуття людей на вулиці, треба мати жалюгідний вигляд. А просити милостиню я не можу... Тож я маю намір відвести тебе до одного падроне4. Перебудеш у нього зиму. Будеш грати на арфі — цим зароблятимеш собі на хліб. У нього живе ще кілька хлопчиків...
Я хотів був сказати, що можу грати на арфі для нього, але Віталіс не дав себе урвати.
— Що ж до мене,— вів він далі,— то я даватиму уроки гри на арфі й скрипці італійським хлопчакам — вуличним музикантам. У Парижі мене знають, я тут не раз бував. Я певен, що знайду уроки — їх буде у мене навіть забагато. Отак, кожен окремо, ми якось і перебудемо зиму. До того, я дресируватиму двох собак; згодом вони замінять Зербіно і Дольче.