Всі повернулися до Штатів нормально. Торік послав тринадцятьох. Власне, з них оті п'ятеро жертв.
— П'ятеро з тринадцяти? А чи серед тих восьми, з якими нічого не сталося, не траплявся "тип жертви"?
— Чому ж, аж тричі: самотні, заможні, під п'ятдесят. Усі повернулися живі.
— Лише чоловіки? Стелла не лікував жінок? А чому?
— Та лікував. В минулі роки, що передували цим смертям, він послав до Неаполя чотирьох жінок, торік — двох, а цього року — жодної.
— Чому така диспропорція статей?
— Клініки Стелли рекламувалися переважно для чоловіків. Розлади потенції, облисіння, — це з часом забулося, але переконання — те, що називають "імідж", — буцімто Стелла є чоловічим лікарем, утвердилося. Так що диспропорція пояснюється цілком природно.
— Ви так гадаєте… а все-таки жодна жінка не загинула, хоча і в Європі не бракує самотніх літніх дам. Чи має Стелла якусь клініку в Європі?
— Ні. Жертви з Європи не мали з ним нічого спільного. Це вдалося встановити. Жоден з тих європейців не бував у Штатах протягом останніх п'яти років.
— Чи припускали ви, що могло діяти два незалежні механізми, — один — для американців, а другий — для європейців?
— Припускали. Ми порівнювали ці групи всередині серії, але з цього нічого не вийшло.
— А чому, власне, той Стелла посилав усіх до Неаполя?
— Дуже просто. Він італієць у другому коліні, і його родина походить з-під Неаполя. Очевидно, він мав з того й зиск, контактуючи з італійськими бальнеологами, з доктором Джіоно, наприклад. До листування, щоправда, ми не дісталися, — лікарська таємниця, — але це випливає само собою, коли лікар з-за океану спроваджує своїх пацієнтів до італійських колег. У кожному разі, в цьому ми не побачили нічого підозрілого. Припускаю, що за кожного пацієнта він діставав якийсь процент.
— А як ви пояснюєте загадкового листа з чистим аркушем, надісланого після його смерті Міттельгорну?
— Гадаю, його послав хтось із родичів, хто знав про обставини його смерті, прагнучи, як і пані Барбур, продовжити слідство, але не бажаючи чи не маючи змоги діяти так явно, як вона. Хтось, переконаний у кримінальному характері справи, хотів підживити підозріння і змусити поліцію до дальших пошуків. Міттельгорн мав у Швейцарії родичів, а лист прийшов саме звідти…
— Чи були серед пацієнтів Стелли наркомани?
— Були. Два, але не затяті. Обидва вже в літах, вдівець і старий холостяк, приїхали наприкінці травня — на початку червня минулого року, купалися, загоряли, тобто, згідно статистики, наражалися на максимальну небезпеку, але обидва повернулися неушкоджені. Скажу більше — один мав алергію до пилка трав, а другий — до суниць.
— Жах! — скрикнув Барт, але нам було не до сміху.
— Ви покладалися на алергію? Я теж.
— А що вживали ті два?
— "Суничний" — марихуану, а "сінний" — ЛСД, так, вряди-годи. Запаси у нього скінчилися якраз перед поверненням до Штатів. Може, він саме тому й повернувся швидше, перервавши процедури? Поїхав, бо в Неаполі нічого не роздобув. Якраз тоді поліція викрила на Близькому Сході великий ланцюг контрабандистів з італійською базою, контрабанда урвалася, а незаарештовані постачальники принишкли, мов миші під мітлою…
— "Суничний"… — буркнув Барт. — Гаразд. А психічні захворювання?
— Дані виключно негативні. Знаєте, як буває, — майже завжди можна щось знайти у предків, але ж це стрілянина наосліп. Як серед жертв, так і серед уцілілих пацієнтів Стелли панувало психічне здоров'я… Якась там вегетативна неврастенія, безсоння — ото й усе. Тобто — серед чоловіків. Щодо жінок — було три випадки: меланхолія, клімактерична депресія, спроба самогубства.
— Самогубство? І що ж?
— Типова істерика, так зване "волання про поміч", випила отруту, маючи гарантію порятунку. А в нашій серії завжди було навпаки: там ніхто не афішував своєї манії самогубства. Типовою була рішучість, з якою у випадку невдачі повторювався замах.
— Чому лише Неаполь? — спитав Барт. — А Мессіна? Етна? Там нічого?
— Нічого. Ви, певно, розумієте, що ми не могли охопити всі сірководневі джерела світу, але італійські обстежила спеціальна група. Абсолютно нічого. Когось з'їла акула, хтось потонув…
— Кобарн теж потонув.
— Так, але в нападі божевілля.
— Це точно?
— Майже. Про нього ми дізналися порівняно мало. Власне, лише те, що він не з'їв принесеного сніданку, а заховав грінки, масло і яйця в порожню коробку з-під сигар, а решту, перш ніж вийти з готелю, поклав за вікно на карниз.
— Он воно як! Мав підозру на отруту й хотів, щоб пташки…
— Отож. А коробку, певно хотів віднести до токсиколога, але потонув.
— А що показала експертиза?
— Два товстенні томи машинопису. Застосували навіть дельфійський метод, голосування фахівців.
— І..?
— Більшість висловилась за невідому психотропну отруту, дія якої в чомусь схожа на ЛСД. Звичайно, це зовсім не означає, що у них подібний хімічний склад.
— Невідомий наркотик? Дивне визначення.
— Не обов'язково невідомий. На їхню думку, це могла бути суміш відомих усім субстанцій, оскільки в синергічному[13] прояві часто неможливо визначити дію окремих складників.
— А що сказала меншість?
— Гострий психоз на етіологічно невстановленому грунті. Бачите, як багато можуть сказати фахівці, лікарі, коли нічогісінько не знають.
— Так, мені це добре відомо. Коли ваша ласка, викладіть іще раз усе щодо типології смертей.
— Прошу. Кобарн потонув мимоволі чи навмисно. Бреннер вискочив з вікна, але не вбився.
— Вибачте, а як він тепер?
— У Штатах, хворий, але живе. Загалом пам'ятає події, але не хоче до них повертатися. Кельнера він прийняв за мафіозо, почувався переслідуваним. Чогось більшого він не зумів сказати. Можна, я розповідатиму далі?
— Розповідайте.
— Осборна переїхали. Винуватець утік машиною, і його не знайшли. Еммінгс намагався покінчити з життям двічі. Застрелився. Швед Лейге приїхав до Рима і впав із Колізею. Шіммельрайтер помер у лікарні своєю смертю від запалення легенів після гострого приступу божевілля. Гейне тонув, у лікарні перерізав собі вени, але його врятували. Помер від гострого' запалення легенів. Свіфт уцілів. Міттельгорн теж двічі намагався відібрати собі життя снодійним і йодом. Помер від опіків шлунка. Тітц загинув у аварії на автостраді. Нарешті, Адамс у римському "Хілтоні" — наче задушений, хтозна-як. Про Брігга не знаємо нічого.
— Дякую. Чи ті, що зосталися живі, запам'ятали якісь перші прояви?
— Так. Тремтіння рук і зміну смаку їжі. Це ми довідалися від Свіфта. Щодо Бреннера, той наполягав, що їжа "справді змінила смак", а тремтіння рук не пам'ятав. Очевидно, у Бреннера лишився від цих подій так званий резидуальний ефект, тому він так твердив. Такої думки лікарі.
— Діапазон смертей на схемі досить значний, а самогубці вдавалися до доступних засобів — що потрапляло під руку. А що дали пошуки за принципом "cui prodest?"[14]?
— Розшуки матеріально зацікавлених? Спадкоємці знайшлися, але що з того, коли немає жодного зв'язку між ними й кожною з тих смертей.
— Преса?
— Цілковита блокада інформації. Звичайно, місцеві газети згадували про кожну смерть, але ці повідомлення губилися у звичних рубриках випадків. Йшлося про те, щоб не утруднювати слідства. Тільки якась газета в Штатах, забув яка, спекулювала на темі фатальної долі пацієнтів Стелли. Останній запевняв, що до цього доклали руки конкуренти. Однак цього року він не спровадив до Неаполя жодного ревматика.
— Бачте, не послав! Чи це не підозріло?
— Не дуже, бо ще один випадок — і подібна стаття могла б завдати більше збитків, ніж його заробітки на цьому ділі. Зрештою, це був досить скромний бізнес.
— А тепер я запропоную таку гру, — сказав Барт. — Вона буде називатися "Як таємничо загинути в Неаполі?". Тобто, які риси для цього треба мати. Ви мені допоможете. Згодні?
— Залюбки. Список включає стать, вік, статуру, недуги, матеріальні статки та дещо інше, про що я постараюся згадати. Отож треба бути чоловіком десь так років під п'ятдесят, вище середнього зросту, огрядної чи атлетичної статури, нежонатим або вдівцем, принаймні в Неаполі — самотнім. З огляду на випадок Шіммельрайтера треба визнати, що заможність — умова не обов'язкова. Натомість потрібно зовсім чи майже зовсім не знати італійської мови.
— Жодна з жертв не розмовляла по-італійськи вільно?
— Жодна. Переходжу до специфічних рис. Щоб загинути, потрібно не хворіти на діабет.
— Що?..
— Жодна особа з нашої серії не була діабетиком. Натомість серед спроваджених Стеллою до Неаполя ревматиків, які повернулися додому живими, їх було п'ятеро.
— Як же це пояснювали ваші фахівці?
— Навіть не знаю, що вам відповісти. Казали щось про перетворення матерії, про ацетонові тільця, які можуть бути антидотом. Щоправда інші, може, й не такі дуже вчені, а просто чесніші (це лиш моє припущення) заперечували. Ацетонові тільця з'являються лише в такому організмі, якому дуже бракує інсуліну, але ж у наш час кожен діабетик регулярно вживає відповідні ліки. Наступною неодмінною рисою є алергія на трави, сінний катар, астма. Хоча були особи, які відповідали всім цим вимогам і з ними нічого не сталося. Той, наприклад, пацієнт Стелли, якого я назвав "суничним", і другий — з катаром.
— Заможні, самотні, купалися в сірководні, мали алергію, не знали італійської?
— Так. Вживали тих самих протиалергійних ліків, що й решта, наприклад, плімазин.
— Що це таке?
— Антигістаміновий препарат з домішкою риталіну. Риталін — це хлористоводневий ацетилований фенілоальфапіпериділ. Перший зі складників плімазину, пірібензамін, усуває прояви алергії, але викликає сонливість, сповільнює реакцію, тому водії мусять вживати його з домішкою риталіну, який належить до збудників.
— Але ж із вас хімік!
— Просто вживаю це багато років. Кожен алергік потроху займається самолікуванням. У Штатах я вживав тамтешній відповідник, бо плімазин — це швейцарський препарат. Той, що мав катар, — Чарльз Декер, — теж ним користувався, але з його голови не спала й волосина… стривайте.
Я остовпів з відкритим ротом. Барт мовчки дивився на мене.
— Вони всі лисіли… — врешті сказав я.
— Лисина?
— Початки. Заждіть-но. Так. Декер теж мав тонзуру на тім'ї — і нічого.
— Зате ви не лисієте, — зауважив Барт.
— Як ви сказали? Не лисію? Може, це вада? Але з Декером нічого не сталося, хоча й лисів… зрештою, який може бути зв'язок між лисінням і буйним божевіллям?
— А який зв'язок між цим же божевіллям і діабетом?
— Маєте рацію, докторе, цього питання не варто торкатися.
— Ви що, зовсім не звернули на це уваги?
— Майже так.