Я почувався так, ніби заблукав у великій невідомості. Але потім я опанував себе й повернувся туди, де сиділа Аліса.
– Ти його знайшов?
– Ні, але він там був. Я бачив його.
Вона подивилася на мене дивним поглядом.
– З тобою все гаразд?
– Через хвилину… думаю, все буде окей… Це кляте гудіння у вухах.
– Мабуть, ходімо звідси.
Коли ми поверталися до її помешкання, я бачив у своїй уяві лише того хлопця, який присів у темряві, й на секунду переді мною зблиснуло те, що він спостерігав: ми двоє в обіймах одне в одного.
– Ти не хочеш зайти до мене? Я зготую каву.
Я хотів би, але щось застерегло мене від цього.
– Краще ні. Я повинен багато чого зробити сьогодні ввечері.
– Чарлі, я щось не так сказала або вчинила?
– Звичайно, ні. Мене лише обурив той хлопець, який підглядав за нами.
Вона стояла біля мене, чекаючи, коли я її поцілую. Я обняв її, але тут це сталося знову. Якщо я швидко не відійду від неї, то знепритомнію.
– Чарлі, ти здаєшся хворим.
– Ти бачила його, Алісо? Ти не могла його не бачити…
Вона похитала головою.
– Ні. Було дуже темно. Але я переконана…
– Мені треба йти. Я зателефоную тобі.
І перш ніж вона змогла мене зупинити, я відірвався від неї. Я мусив покинути цей будинок, поки все не навалилося на мене.
Думаючи про це тепер, я переконаний, що то була галюцинація. Доктор Штраус вважає, що емоційно я досі перебуваю в підлітковому стані, коли близька присутність жінки, думки про секс навіюють тривогу, паніку, навіть галюцинації. Він має таке відчуття, що мій швидкий інтелектуальний розвиток примусив мене думати, ніби я спроможний жити нормальним емоційним життям. Але я повинен змиритися з фактом, що страх і хвилювання, які опанували мене в тих сексуальних ситуаціях, засвідчили, що емоційно я ще підліток – сексуально недорозвинений. Думаю, він має на увазі, що я не готовий до взаємин із такою жінкою, як Аліса Кінніан. Ще не готовий.
20 травня
Мене примусили покинути пекарню. Я знаю, з мого боку було дурним чіплятися за минуле, але я не міг так просто розлучитися з цією будівлею, цегляні стіни якої були завжди притрушені білим борошном і розпечені жаром… Це був мій дім.
Що я зробив такого, чому вони зненавиділи мене?
Я не можу звинувачувати Доннера. Він мусить думати про свій бізнес і про інших працівників. А проте я любив його більше, аніж власного батька.
Він викликав мене до свого кабінету, прибрав папери й рахунки з єдиного стільця, що стояв біля його письмового столу, й, не дивлячись на мене, сказав:
– Мені треба поговорити з тобою. Сьогодні день нічим не гірший за інші.
Тепер це здається дурним, та, коли я сидів там, дивлячись на нього, – низенького, кругловидого, зі сплутаними коричневими вусами, що комічно нависали над його верхньою губою – мені здавалося, що на цьому стільці сидимо ми обидва, колишній Чарлі й сьогоднішній, злякано чекаючи, що скаже старий містер Доннер.
– Чарлі, твій дядько Герман був моїм добрим другом. Я дотримав обіцянки, яку йому дав, що ти завжди матимеш роботу, незалежно від того, які мені доведеться переживати часи, добрі чи погані, й ти завжди матимеш зайвий долар у кишені і матимеш, де прихилити голову в цьому домі, не боячись, що тебе звідси виженуть.
– Пекарня мій дім…
– І я ставився до тебе як до власного сина, що віддав своє життя за цю країну. І коли Герман помер – скільки було тобі років? Сімнадцять? Але ти був більше схожий на шестирічного хлопчика – я заприсягнувся собі… я сказав, Артуре Доннер, поки ти матимеш пекарню і власний бізнес, ти дбатимеш про Чарлі. Він повинен мати місце, де працюватиме, ліжко, в якому спатиме, і хліб у роті. Коли вони вирішили віддати тебе до притулку Воррена, я сказав їм, що ти працюватимеш у мене і я потурбуюся про тебе. Ти не переночував у тому місці навіть однієї ночі. Я надав тобі кімнату, і я тебе доглядав. То чи виконав я свою врочисту обіцянку?
Я кивнув головою, але міг бачити з того, як він згортав і розгортав свої рахунки, що він має проблему. І хоч як мені не хотілося знати, про що йдеться, я знав:
– Я намагався працювати добре…
– Я знаю, Чарлі. Із твоєю роботою все було гаразд. Але щось трапилося з тобою, і я не розумію, що саме. І не тільки я. Усі говорять про це. Вони приходили до мене з десяток разів протягом останніх кількох тижнів. Усі вони невдоволені. Чарлі, я змушений попросити тебе, щоб ти пішов від мене.
Я спробував зупинити його, але він похитав головою.
– Ціла делегація прийшла до мене учора ввечері. Чарлі, я повинен зберегти свій бізнес.
Він дивився на свої руки, перекладаючи папери туди й сюди, ніби сподівався знайти на них те, чого раніше там не було.
– Пробач мені, Чарлі.
– Але куди ж я піду?
Він уперше подивився на мене відтоді, як ми увійшли до його затишного кабінету.
– Ти знаєш так само добре, як і я, що робота тут тобі більше не потрібна.
– Містере Доннер, я ніколи ніде більше не працював.
– Погляньмо правді у вічі. Ти вже не той Чарлі, який прийшов сюди сімнадцять років тому – навіть не той, яким був чотири місяці тому. Ти ніколи нічого про це не казав. Це твоя власна справа. Можливо, з тобою сталося диво – хто знає? Але ти перетворився на елегантного молодика. А працювати на змішувачі тіста й розносити замовлення – це не робота для елегантного молодика.
Він мав рацію, звичайно, але щось усередині мене хотіло, аби він змінив думку.
– Ви повинні дозволити мені залишитися, містере Доннер. Дайте мені ще один шанс. Ви самі сказали, що пообіцяли дядькові Герману, я матиму тут роботу доти, доки потребуватиму її. Я все ще потребую її, містере Доннер.
– Ні, ти її більше не потребуєш, Чарлі. Якби ти її потребував, я сказав би їм, що мені байдужісінько до їхніх делегацій та їхніх петицій, і я захистив би тебе проти них усіх. Але ти всіх їх налякав до смерті. Я повинен подумати і про свою власну родину.
– А що, як вони змінять свою думку? Дозвольте мені переконати їх. – Я ускладнював йому справу, яку він вважав досить легкою. Я знав, що мені треба зупинитися, але не міг контролювати себе. – Я вмовлю їх зрозуміти мене, – попросив я.
– Ну гаразд, – зітхнув він нарешті. – Іди й спробуй. Але ти лише зіпсуєш собі настрій.
Коли я вийшов із його кабінету, Френк Рейлі і Джо Карп проминули мене, і я відразу зрозумів, що він сказав правду. Бачити мене поблизу було для них уже занадто. Я псував їм настрій.
Френк щойно вийняв із печі тацю з булочками, й він та Джо обернулися, коли я увійшов.
– Ти бачиш, Чарлі, я зайнятий. Можливо, згодом…
– Ні, – не погодився я. – Тепер, саме тепер. Обидва ви уникаєте мене. Чому?
Френк, базіка й любитель похизуватися, дивився на мене протягом хвилини, а тоді поставив тацю на стіл.
– Чому? Я скажу тобі чому. Бо ти несподівано став важливою персоною, великою шишкою й великим розумником. Завжди з книжкою, завжди знаєш усі відповіді. Але знаєш, що я тобі скажу? Ти вважаєш себе кращим, аніж усі ми тут? Котися ти до дідька зі своїм великим розумом!
– Але що поганого я тобі зробив?
– Що ти зробив поганого? Ти його чуєш, Джо? Я скажу тобі, що ти зробив поганого, містере Гордон. Ти прийшов сюди зі своїми ідеями та пропозиціями й перетворив нас усіх на збіговисько йолопів. Але я дещо тобі скажу. Для мене ти досі дебіл. Можливо, я не розумію деяких гучних слів або заголовків у книжках, але я не гірший за тебе – і навіть кращий.
– Атож, – кивнув головою Джо, наголошуючи на цьому висновку для Джімпі, який щойно підійшов до нього.
– Я не прошу вас стати моїми друзями, – сказав я, – чи робити щось спільно зі мною. Лише дозвольте мені зберегти свою роботу. Містер Доннер сказав, що це залежить від вас.
Джімпі обпалив мене поглядом, а тоді похитав головою з виразом огиди.
– У тебе міцні нерви, – викрикнув він. – Забирайся до пекла.
Він відвернувся від мене й важко зашкутильгав геть.
Ось так для мене усе й закінчилося. Більшість працівників пекарні почували те саме, що й Джо, Френк та Джімпі. Усе було гаразд, коли вони могли сміятися з мене і здаватися собі розумними моїм коштом, але тепер вони почували себе нижчими за дебіла. Я побачив, що завдяки своєму дивовижному розвитку примусив їх зменшитися й наголосив на їхніх вадах. Я зрадив їх, і за це вони зненавиділи мене.
Одна лише Фанні Берден не вважала, що мене слід примусити покинути пекарню, і попри їхній тиск та погрози відмовилася підписати петицію.
– Та це аж ніяк не означає, – зауважила вона, – що я не думаю: щось дуже дивне відбулося з тобою, Чарлі. Як ти змінився! Не можу цього зрозуміти. Ти був добрим, залежним від усіх чоловіком – звичайним, можливо, не дуже розумним, але чесним – і ніхто не знає, що ти із собою зробив, як ти зміг несподівано стати розумним та елегантним. Як усі кажуть – це несправедливо.
– Але що поганого робить людина, яка хоче бути розумнішою, набути знання й зрозуміти себе та світ?
– Якщо ти читав Біблію, Чарлі, ти повинен знати, що людина не може знати більше, аніж дозволив їй знати Господь. Зірвати яблуко з дерева пізнання не було дозволено людині. Чарлі, якщо ти зробив щось таке, чого не мусив робити, – у змові з дияволом чи якось так, – можливо, тобі ще не пізно покаятись. Можливо, ти ще можеш знову стати добрим і простим чоловіком, яким був раніше.
– Дороги назад для мене немає, Фанні. Я не зробив нічого поганого. Я схожий на чоловіка, який народився сліпим, але йому було надано можливість побачити світло. Це не може бути гріхом. Незабаром у світі будуть мільйони таких, як я. Наука зможе це зробити, Фанні.
Вона зосередила погляд на нареченій і нареченому на весільному торті, який прикрашала, і я побачив, як її губи ледь заворушилися, коли вона прошепотіла:
– Адам і Єва вчинили погано, коли зірвали і з'їли яблуко з дерева пізнання. Вони вчинили погано, коли побачили себе голими й довідалися про хіть і сором. І Господь вигнав їх із Раю й зачинив за ними ворота. Якби цього не сталося, ніхто з нас не ставав би старий і не знав, що таке хвороби.
Я не мав більше нічого сказати ані їй, ані решті. Ніхто з них не дивився мені у вічі. Я відчував ворожість у їхньому ставленні. Раніше вони насміхалися, зневажаючи мене за невігластво й тупість; тепер вони ненавиділи мене за мої знання та моє розуміння. Чому? Чого, в ім'я Бога, вони хочуть від мене?
Розум загнав клин між мною і тими людьми, яких я знав і любив, розум примусив мене покинути пекарню.