Я пішла просто нагору, до кімнати старого містера Денмена. Я не стала ходити околяса.
"Містере Денмен, — сказала я, — мені все відомо. Навіщо ви отруїли свого сина?"
Він дивився на мене протягом хвилини чи двох, — він був досить гарним на вроду старим чоловіком, по-своєму, — а тоді раптом зареготав. То був чи не найзловісніший регіт із тих, які мені доводилося чути. Можете мені повірити, у мене мороз пішов поза шкірою. Власне, я чула такий регіт лише один раз у своєму житті, коли схибнулася бідолашна місіс Джонс.
"Атож, — сказав він, — я поквитався з Джофрі. Я був надто розумний для Джофрі. Він хотів позбутися мене, чи не так? Відправити мене в божевільню. Я підслухав, як вони про це говорили. Мейбл — добра дівчина, Мейбл не хотіла, щоб мене там замкнули, але вона не вистояла б проти Джофрі. Зрештою, він зробив би по-своєму; він завжди домагався свого. Але я приборкав його — я приборкав свого доброго, люблячого сина. Ха-ха! Я прокрався до його кімнати вночі. Це було неважко зробити. Брустер була відсутня. Мій дорогий синочок спав; біля його ліжка на нічному столику стояла склянка з водою; він завжди прокидався опівночі й випивав ту воду. Я вилив воду — ха-ха-ха! — а замість неї налив у склянку очних крапель із моєї пляшечки. Він мав прокинутися й перехилити склянку, перш ніж зрозуміє, що в ній таке. Там була лише одна столова ложка крапель — цілком досить, цілком досить. Так він і зробив! Вони прийшли до мене вранці й дуже тихо постукали в мої двері. Вони боялися, що ця звістка завдасть мені великого смутку. Ха-ха-ха-ха-ха!"
— Ну от, — сказала міс Марпл, — таким є кінець моєї історії. Звичайно ж, бідолашного старого забрали в божевільню. Він не міг відповідати за свої дії, і всі довідалися, як воно насправді було, і всім було дуже шкода Мейбл, і всі не знали, як залагодити свою провину перед нею, як виправдатися за несправедливі підозри на її адресу Але якби Джофрі у свою останню мить не зрозумів, яку мікстуру він проковтнув, і не намагався попросити, щоб йому негайно принесли протиотруту, то правду, мабуть, ніколи не пощастило б відкрити. Як на мене, то існують дуже виразні симптоми атропінового отруєння — розширені зіниці очей і таке інше. Але звичайно ж, як я вже сказала, доктор Ролінсон був дуже короткозорий, бідолашний старий чоловік. І в тій самій книжці з медицини, яку мені захотілося прочитати, — там я знайшла надзвичайно цікаві відомості, — було написано про те, що симптоми харчового отруєння й отруєння атропіном дуже відрізняються між собою. Але я можу запевнити вас, що відтоді зі мною ніколи не було так, щоб я подивилася на купу свіжої пікші й при цьому не подумала про відбиток великого пальця святого Петра.
Запала тривала мовчанка.
— Мій дорогий друже, — сказав містер Петерік, — мій любий і дорогий друже, ви справді незвичайна жінка.
— Я рекомендуватиму працівникам Скотленд-Ярду консультуватися з вами в особливо складних випадках, — сказав сер Генрі.
— У всякому разі, тітонько Джейн, є одна річ, про яку ви не знаєте.
— Ой ні, мій любий небоже, знаю, — сказала міс Марпл. — Це було перед тим, як ми мали вечеряти, чи не так? Коли ви з Джойс вийшли, щоб помилуватися призахідним сонцем. Там є одне дуже затишне місце, біля жасминового живоплоту. Саме там молочник запитав Енні, чи вона дозволить йому зробити оголошення про їхній шлюб.
— Нехай вам біс, тітко Джейн, — сказав Реймонд. — Не псуйте нам усю романтику. Джойс і я — це не молочник та Енні.
— Ось тут ти помиляєшся, любий, — сказала міс Марпл. — Насправді всі ми дуже схожі одне на одного. Але — мабуть, на щастя — не всі це добре розуміють.
Розділ cьoмий
СИНЯ КВІТКА ГЕРАНІ
— Коли я був тут торік… — сказав сер Генрі Клітерінґ і замовк.
Господиня дому, у якому він був, подивилася на нього з цікавістю.
Відставний комісар Скотленд-Ярду гостював у своїх давніх друзів, полковника та місіс Бентрі, які жили неподалік від Сент-Мері-Мід.
Місіс Бентрі, з ручкою в руці, щойно запитала, кого б він порадив запросити сьогодні на вечерю як шостого гостя.
— То й що? — підбадьорила його місіс Бентрі. — Коли ви були тут торік…
— Скажіть мені, — запитав сер Генрі, — ви знаєте таку собі міс Марпл?
Місіс Бентрі була здивована. Почути таке запитання вона зовсім не сподівалася.
— Чи я знаю міс Марпл? А хто ж її не знає? Типова стара діва, ніби вихоплена з якогось давнього роману. Дуже мила особа, яка, проте, безнадійно відстала від нашої сучасності. Ви хотіли запропонувати, щоб я запросила на вечерю її!
— Це вас дивує?
— Трохи дивує, мушу зізнатися. Я ніколи б не подумала, що ви… А втім, можливо, існує якесь пояснення?
— Пояснення досить просте. Коли я був тут торік, ми взяли собі за звичай обговорювати загадкові події. Нас було п'ять або шість — Реймонд Вест, письменник, започаткував цю традицію. Кожен із нас розповідав історію, розв'язка якої була відома йому, але нікому більше. У такий спосіб ми ніби намагалися розвинути в собі здібності до детективного пошуку — з'ясувати, хто з нас підійде найближче до істини.
— І що ж далі?
— А далі, ви мені не повірите — ми майже не помітили, що міс Марпл приєдналася до нашої гри; але ми виявили велику чемність стосовно неї — не хотіли засмучувати бідолашну стару леді. А тепер сіль усієї історії. Стара леді випереджала нас у кожному з випадків!
— Ви жартуєте?
— Запевняю вас, вона неодмінно приходила до істини — так поштовий голуб завжди прилітає до свого голубника.
— Але ж це просто дивовижно! Адже наша дорога старенька міс Марпл майже безвиїзно прожила все своє життя в Сент-Мері-Мід.
— Справді так. Але, як стверджує вона, це дало їй можливість глибоко дослідити людську природу — наче під мікроскопом, так би мовити.
— Мабуть, у цьому й справді щось є, — погодилася місіс Бентрі. — Принаймні за таких обставин легше дослідити дріб'язкові аспекти людської природи. Але навряд чи в нашому середовищі ми маємо якихось справді цікавих лиходіїв. Думаю, ми випробуємо її після вечері на історії про привидів, яку розповів нам Артур. Я буду вдячна їй, якщо вона розгадає цю таємницю.
— А я й не знав, що Артур вірить у привидів!
— О ні, він не вірить. Тому він такий стривожений. І трапилось це з його другом, Джорджем Прічардом, найпрозаїчнішою особою з усіх мені відомих. Для бідолашного Джорджа це справжня трагедія. Або ця надзвичайна історія правдива… або…
— Або що?
Місіс Бентрі не відповіла. За хвилину чи дві вона сказала не зовсім доречно:
— Ви знаєте, я люблю Джорджа, і всі його люблять. Неможливо повірити, що він… але люди здатні на все, що завгодно.
Сер Генрі кивнув. Він знав краще, ніж міс Бентрі, на що бувають здатні люди.
Отож цього ж таки дня, увечері, місіс Бентрі обвела поглядом свій обідній стіл (трохи затремтівши при цьому, бо в її їдальні, як і в більшості англійських їдалень, було дуже холодно) і зупинила його на старій дамі, що сиділа, надміру випростана, поруч з її чоловіком. На руках у міс Марпл були чорні мереживні рукавички; стара мереживна косинка лежала на її плечах, а ще один клапоть мережива увінчував її біле волосся. Вона жваво розмовляла з літнім лікарем, доктором Ллойдом, про робітній дім та про здогадні вади патронажної медичної сестри.
Місіс Бентрі пережила напад нового подиву. Вона навіть подумала, що сер Генрі навмисне пожартував, — але не побачила жодного сенсу в такому жарті. Їй було дуже важко повірити в те, що його слова відповідали дійсності.
Її погляд ковзнув далі, і вона з любов'ю зупинила його на своєму червонолицьому широкоплечому чоловікові, що сидів, розмовляючи про коней із Джейн Гел'єр, вродливою та популярною актрисою. Джейн, гарніша (якщо це було можливо) поза сценою, ніж на ній, раз у раз розплющувала величезні сині очі й запитувала через короткі проміжки часу, протягом яких вона слухала свого співрозмовника з підкресленою чемністю:
— Справді? Як чудово!
Вона взагалі нічого не знала про коней, а цікавилася ними ще менше.
— Артуре, — сказала місіс Бентрі, — бідолашна Джейн скоро знепритомніє від нудьги, слухаючи твої балачки. Розкажи нам ліпше… ту історію з Джорджем Прічардом.
— Що таке, Доллі? Ту історію? Але ж я не знаю…
— Cep Генрі також хоче її послухати. Я дещо сказала йому про неї сьогодні вранці. Цікаво буде послухати, що кожен із нас зможе про це сказати.
— Авжеж, розкажіть! — промовила Джейн. — Я дуже люблю слухати про привидів.
— Ну, знаєте… — завагався полковник Бентрі. — Я ніколи особливо не вірив у потойбічне. Але тут…
Я не думаю, що ви знаєте Джорджа Прічарда. Він — один із найкращих. Його дружина… тепер уже на тому світі, бідолашна. Я скажу про неї лиш одне: Джорджеві було нелегко з нею, коли вона ще жила. Вона була однією з тих, кого можна назвати напівінвалідом — думаю, з нею і справді було не все гаразд, але хай там що з нею було, вона вміла це подати в найкращому вигляді. Вона була вередлива, прискіплива, нерозважлива. Вона скаржилася й нарікала від ранку до вечора. Вона вважала, що Джордж повинен бути в неї на побігеньках уночі й удень, і все, що він робив, він робив завжди не так і діставав за це чергову порцію лайки. Більшість чоловіків, я в цьому глибоко переконаний, давно б уже розкраяли їй голову сокирою за такі витребеньки. Правду я кажу, Доллі?
— То була жахлива жінка, — підтвердила місіс Бентрі з глибокою переконаністю. — Якби Джордж справді розкраяв їй голову сокирою і в журі присяжних була бодай одна жінка, він був би з тріумфом виправдайий.
— Я не знаю, як усе почалося, — продовжив свою розповідь полковник Бентрі. — Джордж розповідав про це досить туманно. Я думаю, місіс Прічард завжди мала слабкість до ворожок, хіромантів, ясновидців та інших людей подібного штибу. Джордж нічого не мав проти. Якщо її це розважало, то нехай буде. Але брати участь у тих комедіях він категорично відмовлявся, і цим накликав на себе нове невдоволення.
Ціла процесія медичних сестер уже пройшла через дім, бо місіс Прічард була невдоволена черговою вже через кілька тижнів. Одна молода сестра дуже захоплювалася тим набродом ворожок та провісниць, і протягом якогось часу місіс Прічард ставилася до неї з великою приязню. Потім несподівано втратила до неї прихильність і наполягла, щоб її усунули. Після цього до неї прийшла інша сестра, яка вже була з нею раніше — жінка старшого віку, досвідчена й тактовна в стосунках зі своєю невротичною пацієнткою.