Він стишив голос і заговорив довірливо та без будь-якої офіційності.
— Ви мені пробачте, містере Сероколд, але я не зовсім розумію, чому ви так наполегливо хочете приховати це від своєї дружини? Ви боїтеся, що вона запанікує? Адже для її ж таки безпеки було б краще, якби ви остерегли її.
— Атож, може, й справді так було б краще. Але я не думаю, що ви цілком розумієте мою ситуацію. Не знаючи мою дружину Керолайн, це було б важко. Моя дружина, інспекторе Кері, ідеалістка, особа, схильна всім довіряти. Про неї можна сказати, що вона не бачить зла, не чує зла й ніколи не говорить про зло. Для неї буде незбагненним довідатися, що хтось хоче її вбити. Але ми повинні піти далі. Це не просто "хтось". Ідеться — й думаю, ви повинні це розуміти — про когось дуже близького й дорогого для неї…
— Ви так думаєте?
— Ми повинні подивитися в обличчя фактам. Зовсім близько ми маємо дві сотні спотворених і недорозвинених особистостей, які досить часто виражали себе через брутальне й безглузде насильство. Але, за самою природою речей, нікого з них не можна підозрювати у скоєнні цього злочину. Той, хто повільно труїть мою дружину, перебуває десь у самому центрі нашого інтимного родинного життя. Подумайте про людей, які мешкають у цьому будинку: про її чоловіка, дочку онуку, про чрловіка її онуки про їх пасинка, до якого вона ставиться як до власного сина про міс Белвер, її віддану компаньйонку й давню подругу. Усі ці люди близькі до неї й ду же віддані їй — а проте ми ніяк не можемо відкинути підозру, що це хтось один із них.
Кері сказав повільно:
— Але ж ми маємо й сторонніх…
— Так, у певному розумінні. Ми маємо доктора Мейверіка, маємо одного або двох людей із персоналу, які часто бувають із нами, маємо слуг — але, відверто кажу чи, який вони можуть мати мотив?
Інспектор Кері сказав:
— І є тут іще один молодик — знову забув його ім'я — Едгар Лоусон, здається?
— Так. Але він буває тут як випадковий гість лише останнім часом. І в нього немає мотиву. До того ж він глибоко прив'язаний до Керолайн, як і всі ми тут.
— Але він психічно хворий. Хіба ж не він напав на вас сьогодні?
Сероколд нетерпляче відкинув це припущення.
— То було суто дитяче хуліганство. Він не хотів завдати мені шкоди.
— А ці дві дірки від куль у стіні? Він же стріляв у вас, чи не так?
— Він не хотів у мене влучили. То була просто акторська гра, не більше.
— Дуже небезпечна акторська гра, містере Сероколд.
— Ви не розумієте. Поговоріть із нашим психіатром, доктором Мейверіком. Едгар — незаконнонароджена дитина. Він утішає себе за те, що в нього немає батька, й за своє низьке походження, переконуючи сам себе, що він син знаменитого чоловіка. Це дуже добре відомий феномен, запевняю вас. Йому стало краще, набагато краще. Але потім із якоїсь невідомої нам причини він знову посунувся назад. Він ідентифікував мене як свого "батька" й здійснив на мене мелодраматичний напад, вимахуючи револьвером і викрикуючи погрози. Я анітрохи не був наляканий. Коли він нарешті зробив два постріли з револьвера, то зламався й заплакав, і доктор Мейверік забрав його геть і дав йому заспокійливе. Думаю, він повернеться до свого нормального стану вже завтра вранці.
— Ви не хочете висунути звинувачення проти нього?
— Це було б найгіршим з усіх можливих варіантів — для нього, хочу сказати.
— Відверто кажучи, містере Сероколд, мені здається, його свободу треба обмежити. Люди, які вимахують револьверами, щоб утвердити своє "я"! Нам треба думати про безпеку суспільства, ви ж повинні розуміти.
— Поговоріть на цю тему з доктором Мейверіком, — знову наполегливо порадив йому Льюїс. — Він викладе вам професійний погляд на цей випадок. Хай там як, — додав він, — а бідолашний Едгар не міг застрелити Гульбрандсена. Він був тут, у кімнаті, й погрожував застрелити мене.
— Гаразд, облишмо його, містере Сероколд. Ми коротко розглянули зовнішній фактор. Схоже, хто завгодно міг увійти ззовні й убити містера Гульбрандсена, оскільки двері на терасу були незамкнені. Але існує вужче коло людей у самому домі, й з огляду на те, про що ви мені розповіли, їм треба приділити щонайпильнішу увагу. Здається дуже ймовірним, що крім старої міс… е… е… Марпл, яка випадково визирнула з вікна своєї спальні, ніхто не знав про те, що ви вже мали з містером Гульбрандсеном коротку приватну розмову. Якщо так, то Гульбрандсена могли застрелити, щоб перешкодити йому поділитися своїми підозрами з вами. Звісно, ще рано говорити про те, чи могли існувати і якісь інші мотиви. Містер Гульбрандсен був багатий, я гадаю?
— Так, він був дуже багатою людиною. Він має синів, дочок та онуків — всі вони, либонь, отримають вигоду з його смерті. Але я не думаю, що хтось із його родини живе в цій країні, й усі вони серйозні і дуже респектабельні люди. Наскільки мені відомо, серед них немає білих ворон.
— У нього були вороги?
— Я сказав би, що це дуже малоймовірно. Він не був — справді, він не був людиною такого виду.
— Тож усе зводиться, якщо я правильно вас розумію, до цього дому та до людей, які в ньому мешкають. Хто з цих людей міг його вбити?
Льюїс Сероколд повільно промовив:
— Мені дуже важко сказати це. У нашому домі мешкають слуги, члени моєї родини та наші гості. З вашого погляду, нікого з них не можна виключати, я думаю. Можу тільки сказати вам, що, наскільки мені відомо, усі, крім слуг, були у Великій Залі, коли Кристіан покинув її, і поки я був там, ніхто з неї не виходив.
— Ніхто взагалі?
— Я думаю… — Льюїс наморщив лоба, намагаючись пригадати, — О, так. Згоріли якісь пробки, і містер Волтер Хад пішов подивитися, в чому там річ.
— Це той молодий американський джентльмен?
— Так… і я, звичайно, не знаю, що тут було після того, як Едгар і я увійшли до цього кабінету.
— І ви не можете сказати мені нічого конкретнішого, аніж це, містере Сероколд?
Льюїс Сероколд похитав головою.
— Ні, боюся, я не зможу допомогти вам. Усе це… усе це надто неймовірне.
Інспектор Кері зітхнув. Він сказав:
— Містер Гульбрандсен був убитий із невеличкого автоматичного пістолета. Ви знаєте, хто в домі має таку зброю?
— Не маю уявлення, мені це здається дуже малоймовірним.
Інспектор Кері знову зітхнув.
— Скажіть всім своїм, що вони можуть лягати спати. Я поговорю з ними завтра, — повідомив він.
Коли Сероколд залишив кімнату, інспектор Кері запитав у Лейка:
— Ну, яка твоя думка?
— Він знає або думає, що знає, хто це зробив, — сказав Лейк.
— Так. Я згоден із тобою. І йому дуже не до вподоби те, що він знає.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
І
Джіна вибігла назустріч міс Марпл, коли та прийшла снідати наступного ранку.
— Поліція знову тут, — сказала вона. — Тепер вони в бібліотеці. Воллі абсолютно зачарований ними. Він не розуміє, як вони можуть бути такі спокійні й такі стримані. Мені здається, він страшенно збуджений тим, що сталося. Я — ні. Мені воно дуже не до вподоби. Я відчуваю моторошний жах. Чому, ви думаєте, я так почуваюся? Тому, що я наполовину італійка?
— Цілком можливо. Принаймні це пояснює, чому ви не вважаєте за потрібне приховувати те, що відчуваєте.
Міс Марпл усміхнулася зозсім трохи, коли це говорила.
— Джоллі страшенно сердита, — сказала Джіна повиснувши на руці в міс Марпл і підштовхуючи її до їдальні. — Мабуть, тому, що тепер тут усім розпоряджається поліція і вона не може "керувати" ними, як керує всіма іншими.
— Алексові й Стівенові, — сказала Джіна тоном осуду, коли вони увійшли до їдальні, де двоє братів закінчували свій сніданок, — просто байдужісінько до всього, що сталося.
— Моя люба Джіно, — сказав Алекс, — ти до нас дуже несправедлива. Доброго ранку, міс Марпл. Мені до цього аж ніяк не байдужісінько. Якщо не брати до уваги, що я майже не знав твого дядька Кристіана, то я, безперечно, найперший підозрюваний. Ти це розумієш, гадаю.
— Чому?
— Ну, по-перше, тому, що я під'їхав до будинку приблизно в ті самі хвилини, коли його вбили. До того ж вони все тут перевіряли, і, як здається, минуло надто багато часу, поки я дістався від будки воротаря до будинку, а це означає, що я міг устигнути покинути автомобіль, оббігти навколо будинку, увійти в бічні двері, застрелити Кристіана й вибігти назад до машини.
— А що ти робив насправді?
— Я думав, малих дівчаток із дитинства навчають не ставити неделікатних запитань. Як останній йолоп я стояв у тумані, дивився, як він поглинає світло фар, і думав до яких засобів мені вдатися, щоб створити такий самий ефект на сцені. Для свого нового балету "Ночі над Темзою".
— Але ж ти можеш сказати їм про це!
— Звісно, можу. Але ж ти знаєш, які вони, полісмени. Вони скажуть: "Дякуємо вам" дуже чемно й запишуть усе, що я їм розповів, але ти не маєш найменшого уявлення, що вони думають, а тільки відчуваєш, що налаштовані вони вельми скептично.
— Цікаво буде подивитися, як ти виплутаєшся з цієї халепи, Алексе, — сказав Стівен зі своєю тонкою й досить жорстокою посмішкою. — Щодо мене, то зі мною все гаразд. Я не виходив із зали учора ввечері.
Джіна вигукнула:
— Але ж вони не можуть думати, що то був хтось із нас!
Її темні очі округлилися й були наповнені жахом.
— Тільки не кажи, що то був якийсь волоцюга, моя люба, — сказав Алекс, жадібно поглинаючи мармелад. — Це так банально.
Міс Белвер зазирнула у двері і сказала:
— Міс Марпл, коли поснідаєте, зайдіть до бібліотеки.
— Знову викликають вас, — сказала Джіна. — Раніше, ніж будь-кого з нас.
Вона здавалася трохи ображеною.
— Що то за звук? — запитав Алекс
— Я нічого не чув, — сказав Стівен.
— А мені почувся постріл із пістолета.
— Вони стріляють у кімнаті, де було вбито дядька Кристіана, — сказала Джіна. — Я не знаю, навіщо вони це роблять. І надворі теж.
Двері відчинилися знову, й увійшла Мілдред Стріт. Вона була в чорній сукні, з оніксовим намистом на шиї.
Вона пробурмотіла: "Доброго ранку", ні на кого не дивлячись і сіла.
Стишеним голосом Мілдред сказала:
— Дай мені, будь ласка, чаю, Джіно. Їсти я не хочу — візьму лише грінку.
Вона делікатно доторкнулася до своїх очей та носа хусточкою, яку тримала в руці. Потім підвела погляд і подивилася невидющими очима на двох братів. Стівен й Алекс почулися незручно. Їхні голоси знизилися майже до пошепту, і незабаром вони підвелися й вийшли.
Мілдред Стріт сказала, звертаючись чи то до всесвіту, чи до міс Марпл, визначити це було неможливо:
— Навіть чорної краватки не вдягли!
— Я не думаю, — сказала міс Марпл примирливим тоном, — що вони знали наперед про вбивство, яке тут станеться.
Джіна стримано пирснула, й Мілдред Стріт подивилася на неї гострим поглядом.
— Де Волтер, його чомусь не видно сьогодні? — запитала вона.
Джіна почервоніла.
— Не знаю.