питання захисту й розвитку національної мови та культури були піднесені в Україні на державний рівень і здобули статус першочергових.
На відміну від Росії, в Україні тоді інакше ставилися до колишніх політиків — опонентів радянської влади. З еміграції на батьківщину почали повертатися видатні письменники та вчені, — навіть ті, що свого часу активно підтримували Центральну Раду або входили до її складу. Серед них були видатний історик Михайло Грушевський (колишній голова Центральної Ради), інші провідні державні й військові діячі УНР. Одночасно були помилувані кілька українських есерів, засуджених у 1921 р. до короткотермінового ув'язнення. Вони навіть дістали різні відповідальні посади. Так, колишній прем'єр-міністр УНР Всеволод Голубович став головою Української Вищої Ради Народного Господарства, а інші очолили менш важливі ділянки культурного й господарського будівництва. Чимало українських політиків добільшовицьких режимів зайнялися наукою. А колишнього голову Директорії Володимира Винниченка прийняли до комуністичної партії, ввели до складу ЦК КП(б)У і призначили заступником голови Раднаркому України та наркомом закордонних справ. Однак він урешті мудро визнав за краще знову виїхати за кордон. Українізація зайшла далі подібних поступок національним ідеям в інших республіках СРСР, тож провідні діячі української культури, повертаючись на батьківщину, щиро сподівалися, що теперішня Україна, хай би й радянська, здатна відродити націю. До речі, протягом кількох років це таки скидалося на правду. Художня література, історичні й лінгвістичні праці досягли рівня та сили, які задовольняли всі соціальні групи, а класика перевидавалася величезними тиражами. В ході енергійної кампанії культурні організації налагодили зв'язки із селом. За згодою більшовиків до складу цих організацій звичайно входили партійці — прихильники відродження вітчизняної культури. Генерал Григоренко у своїх спогадах (Лондон, 1983) описує, як він ще парубком уперше почув про українську музику й літературу від членів філії просвітницького товариства, заснованої в його селі: "І від них я дізнався, що я належу до української нації, до тієї самої нації, що й великий Шевченко, що я був українець".
Навіть Сталін схвально відгукнувся на Х з'їзді РКП(б) про українізацію: "Ясно, що хоч російські елементи все ще переважають в українських містах, із часом ці міста неминуче будуть українізовані", як це сталося з Прагою, — до 1880-х років в основному німецькою, а після — чеською.
* * *
Після смерті Леніна розпочалася боротьба за вищу владу, яка шістьома роками пізніше завершилася встановленням особистої диктатури Сталіна. У стислому викладі історію цих подій можна подати так. Спочатку Сталін придушив "лівих", а потім — "правих". Льва Троцького здолали, уклавши союз Григорій Зінов'єв — Лев Каменєв — Йосип Сталін. А тоді вже Сталін у спілці з тріумвіратом "правих" — Микола Бухарін — Олексій Риков — Михайло Томський — звалив самих Зінов'єва й Каменева.
Такої ж долі зазнав альянс Троцький — Зінов'єв — Каменєв. Як тільки в політбюро ЦК РКП(б) (із 1925 р. — ВКП(б)) звільнялася чергова вакансія, її займав однодумець Сталіна. Покінчивши з "лівими" наприкінці 1927 р. генсек протягом двох років нещадно громив "правих".
Звісно, ця боротьба мала насамперед політичний характер, але нас зараз цікавить лише пов'язаний із нею аграрний аспект. До речі, саме сільськогосподарські проблеми звичайно перебували тоді в центрі внутрішньопартійних суперечок. Особливою запеклістю останні не відзначалися: всі в принципі погоджувалися з непом, всі прагнули якнайшвидше розпочати соціалізацію села, ніхто не бажав примусової колективізації селянства (хоча ніхто й не відкидав при цьому думки про застосування в разі потреби певного тиску згори). В чому ж тоді полягала підспудна суть усіх цих спірок?
Дискусію в партії щодо подальшої долі села й остаточні рішення Сталіна з цього питання (прийняті ним у 1929–1930 рр.) можна розглядати на двох рівнях. По-перше, висловлювані представниками різних фракцій погляди цікаві самі по собі, однак ще цікавіші в контексті величезних труднощів, що їх переживала в той час марксистсько-ленінська меншість у прагненнях нав'язати всій партії свою доктринальну лінію й забезпечити свій організаційний контроль. По-друге, це була не просто боротьба ідей і боротьба за владу. Навіть Ленін, пояснюючи у своєму "політичному заповіті" розкол у партії двокласовим характером радянського суспільства, разом із тим добре бачив небезпеку особистої ворожнечі між більшовицькими лідерами. Період 1924–1930 рр. позначився не тільки перемогою сталінського курсу на селі, а й особистою перемогою Сталіна над усіма іншими (крім, звісно, нього самого) членами політбюро ЦК ленінських часів. Оскільки за всіма внутрішньопартійними суперечками неодмінно стояло питання про владу, видається сумнівним, щоб обговорювані проблеми сприймалися "за чисту монету". Цілком зрозуміле й інше: кожна теза в публічних заявах і промовах партійних керівників найвищих рівнів зумовлювалася передусім тактичними міркуваннями, а не вболіванням за "народну справу".
Все сказане не означає, певна річ, що завданням державного й народногосподарського будівництва не приділялося належної уваги. В числі найактуальніших залишалася селянська політика. Після остаточного зникнення Леніна з політичної арени згоди тут не було. Члени правлячої партійної еліти вважали ринкові відносини неприйнятними, проте всі спроби покінчити з ними, як ми вже бачили, призвели в соціально-економічному плані до катастрофічних наслідків, і в якийсь момент більшовики змушені були відмовитися від свого курсу й рятувати становище. Водночас згадана доктрина (стосовно ринкових відносин) зумовлювала відповідні уявлення про "класову" структуру села, за якими заможний і хазяйновитий господар виступав природним "ворогом" не тільки партії, а й усіх інших селянських верств. Практика довела хибність такого підходу, однак під час наступного обговорення селянських проблем комуністи так і не виявили бажання відмовитися від нього.
У перші роки непу всі партійні фракції погоджувалися щодо необхідності кооперативного господарювання на землі, але вважали: селянина треба спочатку привчити до кооперації у справах кредитування й торгівлі, а вже потім — у самому сільському господарстві. Й досі існує думка, нібито ця послідовність була витримана на ділі (як зауважує сучасний західний науковець М. Левін, "у нас усе ще стверджується, хоч і з меншою впевненістю, що саме так насправді й сталося…"). Однак діяти таким чином означало б для партійного керівництва поступитися своїми доктринальними переконаннями. От, скажімо, при висвітленні тогочасної внутрішньополітичної боротьби "правих" (Бухаріна та його однодумців) нерідко зображували такими собі "лібералами". Але вони теж були віддані ідеї однопартійної системи, теж прагнули жорсткого обмеження ринкової економіки (з перспективою остаточної її ліквідації) й убачали в "куркулеві" "класового ворога". Отже, тут серед вищого партійного керівництва ніяких принципових незгод не спостерігалося. Сперечалися про інше: як довго ще мали існувати ринкові відносини із селянином і приватна власність на землю, в якій мірі їх належало обмежувати державними заходами і в який спосіб нарешті покласти їм край.
І коли щодо стратегічної політики фракції-суперниці, повторимо ще раз, порозумілися від самого початку, то в питаннях щодо тактичних підходів (а також тональності веденої полеміки) вони досить гостро сперечалися. При цьому висувалися й думки, аж надто ризиковані з точки зору марксистсько-ленінських ортодоксів. Так, Бухарін зробив справді "ліберальну" заяву (цит. за газетою "Правда" від 24 квітня 1925 р.): "Наша політика стосовно села повинна розвиватися в напрямі послаблення, а частково і заборони багатьох обмежень, що гальмують зростання заможного й куркульського господарства. Селянам ми маємо сказати: "Збагачуйтеся, розвивайте свої господарства й не бійтеся, що на вас накладуть обмеження". Як би парадоксально це не виглядало, ми повинні розвивати заможні господарства, щоб допомогти незаможному селянинові й селянинові-середняку".
Як бачимо, один із лідерів партії апелював не просто до заможного селянина, а до "класового ворога" — "куркуля"! І пояснював це інтересами піднесення виробництва (так само, як це робив свого часу Ленін, фактично апелюючи до капіталіста). При цьому Бухарін підкреслював: побоювання, що "куркуль" за таких сприятливих умов створить клас "нових панів", не мають під собою жодних підстав, а тому в ніякій "другій революції" на селі немає потреби.
Певна річ, заклик Бухаріна "збагачуйтеся!" виявився настільки неприйнятним для партії, що вже восени 1925 р. він змушений був зректися його. Однак це невдале (бо надто відверте) формулювання точно виражало глибинну суть непу. Більше того: Бухарін добре бачив, що прагнення сполучити два суперечливі методи — поступок і репресій — лише призводило до становища, коли селянин не наважувався покрити дах своєї хати бляхою, щоб його, бува, не оголосили "куркулем", а сільськогосподарські машини купував потай від комуністів.
Бухарін та його прихильники гадали: протягом більш-менш тривалого часу селянина можна переконати в перевагах колективізації, хоча й здавалося абсолютно ясним, що ніхто із селян ніколи добровільно на це не зголоситься. До речі, в цьому був переконаний сам Ленін (і висловив таке переконання у своїй оцінці "середняцьких" мас). Тож ленінська позиція — навіть у щонайм'якшому формулюванні — щодо селянства неодмінно передбачала, а то й просто вимагала застосування економічного чи якогось іншого тиску. Таку ж саму позицію займали і "праві". Справа полягала лише в тому, в якій мірі й коли вдатися до цього тиску.
Хоча Бухарін пізніше заявляв, що куркулів "можна переслідувати коли й як завгодно", на висвітлюваному зараз етапі він, здається, припускав існування куркульських кооперативів, які "в оточенні" державних банків і державного промислового сектора змушені будуть конкурувати — із дедалі гіршими для себе перспективами — з кооперативними організаціями інших селянських соціальних груп.