Молодняк тулився до старших.
Як воїни, вишикувалися бики, і було видно, жоден не відступиться назад. Настав час викупу за владу над самкою, над стадом, за могуть тіла, схожого на брилу дикого каменю, за віру в себе. Пора розплачуватися собою, розставатися з волуготністю життя, із зазнаними хвилюваннями любові, зі степовими просторами. Було, було все, і нема нічого, крім битви.
Вершники наближалися. Розуміючи найменший потиск ноги, непомітний для ока нахил тіла вершника, коні ступали крок за кроком, спокійні, слухняні, впокорені колись, але назавжди з пам'яттю про силу колін свого приборкувача, про удар його кулака поміж вуха і басаман пекучого болю від нагайки.
Зближаючись з Всеславом, Ратибор щось попросив, і воєвода закричав:
— Не бити заднього!
Найбільший бик вичікував бою трохи позаду трьох інших.
Поштовхом одної ноги вершник розвертає коня, другою ногою стримує. На стиснутих колінах чоловік піднімається над сідлом, щоб дати свободу нижньому вусові лука. Прикинувши силу вітру і звідки він тягне, стрілець розтягує тятиву до вуха і цілиться в лівий пах бика. Відтягнута середнім і вказівним пальцями тятива зривається ніби сама і ляскає по шкіряній рукавичці, яка захищає ліву руку.
Від пренькоту тятиви, від джмелиного гудіння випущеної стріли кінь смикає головою. Можливо, він може бачити в леті проріз стріли в перехресті оперення?
Кінь стоїть, підібравши задні ноги під круп, зібравшись, готовий відповісти новому повелінню вершника. Нема спонукання, і кінь все дивиться.
Стрілець повинен знати, як вітер знесе стрілу. Він цілиться в пах, але стріла входить під ліву лопатку тура. Здалеку оснащений навхрест сіро-білим гусячим пером кінець стріли здається маленькою пташкою, куличком-го-робчиком, що причепився до турового боку.
Від уколу бик скидається вгору важким передом, скаче і падає. Нехай пошлють Сварог, нави і роданиці, які опікають людину, кожному воїнові таку смерть. Не гнити в ганебній старості, не валятися на полі бою без ніг з перебитими крижами, не вичахати на рабському ланці, стліваючи в безсилій злобі під палицею наглядача. Вкол у серце — добрий укол.
Аетіли стріли слобожан, навчених влучати в бичаче око чи в середину грудей людини за три сотні кроків. Не минуло часу, потрібного доброму бігунові, щоб пробігти ці сотні, як на ногах залишилося тільки п'ять-шість молодих і старих турів, збережених за наказом воєводи.
Кілька слобожан гналися за чималим бичком-одноліт-ком. Він спочатку кинувся втікати, та, отямившись, хоробро виставив уперед уже помітні роги, щоб побитися, як він грався в стаді з однолітками.
Слобожани не мали наміру гратися. Два аркани захопили шию хороброго бичка, засмикнули: він упав, висолопивши довгого язика, широкого на кінці. Його відтягли до лісу, щоб міцно прив'язати до дерева, а потім, коли приїдуть свої, до заденка воза.
Не гуляти йому більше в степу, але бугаєм він буде. Спиляють страшні роги, в ніздрі засилять, щоб смирявся руці людини, залізне кільце. Буде він рости, лякаючи і нестрахополохів страшним риком, і довкола ходитимуть з настовбурченою шерстю велетенські роські пси, готові допомогти пастухові, якщо бугай зірветься.
Стодвадцятипудовий звір з підгорлям майже до землі віддасть хитрій людині найдорожче, що в ньому є,— своє плем'я. Отому такі сильні сіро-бурі роські воли, такі молочні і м'ясисті корови, що господар не дає їм здрібніти, плодячись між собою, а вміє влити в свої череди вільну кров, не виніжену готовими кормами і теплим хлівом.
З гейкотом і свистом закружляли слобожани перед залишеним живим биком. Звір важко бився, заміряючись підчепити надокучливих противників гострим рогом. Вершники викручувались, виманюючи бика від бойні, спокушаючи надією завдати удару.
Гнів позбавляє розуму однаково людину і звіра,— навчали старші. Ошалілий тур уже без розрахунку кидався за вершниками. Виснажившись, він зупинився. Боки здіймалися, чорні від поту. Роздуті ніздрі втягували запах недосяжних ворогів. Ратибор бачив, як крутилися карі яблука очей, сліпих від люті.
Спішившись, Ратибор кинув повід товаришеві і побіг до бика. З різних боків кинулися до нього ж ще п'ятеро чи шестеро слобожан. Те, що високі переслідувачі перетворилися на короткі двоногі істоти, здивувало тура. Йому ніколи не доводилося бачити піших людей. Сьогодні для нього вигляд і запах людини поєднувався з конем, а з конем він ніколи не ворогував. І ці маленькі тваринки здавалися йому не страшнішими за вовків, яких він ніколи не боявся.
Всеслав випередив Ратибора. Підбігли до бика майже впритул, воєвода свиснув і ляснув у долоні. Тур відповів точним і смертоносним ударом рогів. Та Всеслав устиг високо підстрибнути. Промайнувши над рогами, воєвода вгрів бика кулаком по гулкому боку. Тур хотів повернутися. Всеслав, випередивши, схопив його за задню ногу, смикнув. Тяжка туша м'язів і кісток гепнула на землю.
Перекотившись на спину, тур люто вдарив задніми ногами. Всеслав відскочив, уважний і спокійний. Бик перевернувся на живіт, оперся, рвонувся. Із сизих губів текла слина. Тур ревів не так, як досі. Скривджений, він кричав про убивство. Почувши такий рев і далеко в полі, кожен мимоволі озирався, вибираючи захисток.
Двоногий знову перед ним! Кривдник чи інший, тур більше не розрізняв. Нагнувши голову, він ударив не мірячись. Дістати рогами чи кам'яним лобом — все одно.
Ратибор не ухилився від удару. Він обома руками вперся в лоб і, допомагаючи собі розмахом турячої голови, перекинувся над спиною бика і став на ноги позаду.
Порожньо перед туром. Усе зрадило від гніву: і нюх, і очі, і швидка сила. І знову перед ним двоногі, знову він б'є— все марно.
Коноводи, знаючи, що піші товариші не пустять до них бика, із захопленням стежили за грою.
Товариші здаються їм тонкими і хирлявенькими поруч із биком. Бик метається, метаються люди. Тур шукає, кого вдарити, люди не чекають, роги б'ють мимо, мимо, знову мимо! Ось дістане? Ні, Всеслав ловить бика за хвіст, рве назад, убік.
Ратибор повторює свій стрибок, але інакше. З розгону вдаривши ногою в бичачий бік, він летить через нього, як камінь із пращі. Всеслав пригнувся. Ратибор пролетів над ним, а воєвода скочив верхи на тура, осідлавши, стис ногами. Бик заметався під незрозумілим тягарем.
Кінь, якщо вовк скочив йому на спину, вміє впасти, підім'яти звіра. Тур не знає конячої науки. Він стрибав, злітав угору передом, підкидав зад. Слабкі, невмілі спроби звільнитися від чоловіка, який може стисканням ніг зламати конячі ребра. Відчуваючи страшенний тиск, тур зупинився і закинув голову, намагаючись дістати рогом спину. На нього накинулися зі всіх боків, тягли за хвоста, хапали за роги. Могутнім порухом шиї тур вивільнив голову. Тепер ось він нарешті вдарить, уб'є!
І раптом усе скінчилося. Новий слобожанин, тримаючи в обох руках гнучке пруття, включився в гру. Він шмагає бика по очах. Тур стискає повіки, відмахуючись наосліп, але пруття шмагає, шмагає. Бик задкує, уже жалібно ревучи. Він забув про чоловіка, що осідлав його, не відчуває, що тягнуть за хвіст. Він осліп.
Такого ніколи не бувало. В густому мороці нічного степу, в непроглядній імлі лісових пущ очі все-таки бачать. Під градом коротких ударів тур ще дужче заплющує повіки. Хоче відкрити очі і не може. Вперше його ніздрі сповнені запаху людини, вперше вуха чують голос людини, а назавжди цей запах і ці звуки будуть поєднані із спогадом про сліпоту.
Бик відступав, переможений. Так хлопчина-пастушок усмиряє буйство домашнього бика, так усмирився і тур. У його реві звучала скарга на лихо темряви, викликане всесильністю двоногих. Як людина, так і тур не знав своєї години, не знав, що вирішувалось: жити йому чи загинути. Крук забажав не гри, а бою. Один на один, і меч проти рогів. Інші заперечували: тур заплатив своє грою, він стомився. Воєвода вирішив, що м'яса нині взяли достатньо.
Коноводи подали коней спішеним товаришам. Останнім скочив у сідло слобожанин, що кинув на землю збите на лико пруття.
Тур розплющив очі. Он там стоїть купка вершників. Якщо він кинеться, за півсотні стрибків він зможе напасти.
Роські вірили: Сварог турбується про живих і про мертвих, нави допомагають своїм, роданиці голублять немовлят, але свій шлях і свою долю обирає людина сама, своєю волею. То нехай і тур вибирає. Нападе — його зустріне меч у чесному двобої. Піде собі — нехай іде з миром. Бойова гра зблизила людей і звіра. Він здавався не таким, як інші тури.
Він стояв, думав, звісивши важку голову. Широколобий — між рогами добрих дві з половиною п'яді,— можна сісти. Важке підгруддя діставало до низької трави. Спина здавалася горбатою, так круто спадав гострий хребет до вузького крупа. Від розгарячілого бичачого тіла йшла пара.
Ні, з нього годі. Ніби не бачачи людей, тур повернувся на полудень, де верстов за десять, можливо, і ближче, між рідких дубів та горбів, паслися його родичі. Вони нічого не знали, не відчували жаху осліплення. Тур пішов до них.
Слідом за ним слобожани погнали кількох телят, малих, пощаджених у бойні. Тур не обернувся на людський свист і тюкання. Побачивши бика, телята самі ринулися до нього. Схожий на матку, оточену приплодом, тур, переваливши через гриву, зник.
Здобич розробляли на місці, здираючи теплу шкуру. Туші вантажились на підводи, в запасні посторонки припрягали верхових коней. Інакше не вивезеш здобич і по рівному, як хатня долівка, лузі.
4
І літо давно вмерло, і осінь відійшла непомітно. Від днів осіннього сонцестояння іде третій місяць, і Морена-зима лягла в усій своїй холодній мертвості. То сніг, то крижаний дощ впаде ще холодніший за сніг.
Голі буки, в'язи, осокори, вільха. Кущі стирчать мітлис-тим пруттям. По чорній корі сочаться струмини холодної води. Візьме мороз, і дерева оскляться льодом, у ламких гілках по-розбійницьки свистить північний вітер.
А потягне з полудня, і, як з лазні, застилаючи небо з краю в край, парою накочуються низькі хмари, чіпляються за дерева, сповзають на землю. Стає тихо, і голос глухне в тумані. На слобідському дворі стоїш ніби в полі, найближчих хат не видно, не видно і сторожової вежі.
Взимку вежа не потрібна і служить випадковим кишлом для злодійкуватих ворон і знахабнілих сорок.