"Чого він тут нишпорить і що винюхує?" — подумав я і роззирнувся. Ніде нікогісінько. Я геть нічого не запідозрив.
І я заходився гатити по своєму свердлу, сном-духом не знаючи, що чиню божевілля.
ХХХІІ
Прибув поштовий пароплав, він доставив мій мундир і мав забрати звідси барона та всі його сундуки, повні мушель і всіляких водоростей. Тепер його завантажують на пристані бочками з оселедцями та риб’ячим жиром, а надвечір він рушить у дорогу.
Я беру рушницю й набиваю в обидві цівки вдосталь пороху. Зробивши це, киваю сам собі головою. Я йду в гори і набиваю порохом ще й свою міну, так само кивнувши головою. Ось і готово. Я ліг чекати.
Я чекав довго. Увесь час з пароплава до мене долинав брязкіт коловорота, що підіймав і опускав вантажі. Вже западали сутінки. Зрештою пароплав подає свисток, усе повантажено, він відчалює. Тепер я маю почекати кілька хвилин. Місяць ще не зійшов і я, мов божевільний, впиваюсь очима у вечірні сутінки.
Як тільки з-за острівця виткнувся ніс пароплава, я запалив гніт і хутко відскочив у бік. Збігає хвилина. Зненацька лунає вибух, стовп кам’яних уламків злітає вгору, гора здригається, і скеля з гуркотом скочується в морську безодню. Всюди у верхогір’ї йде луна. Я хапаю рушницю й випалюю з однієї цівки,— луна відповідає хтозна скільки разів. Ще за мить я стріляю з другої цівки; повітря затремтіло від мого салюту, а луна рознесла те гуркотіння по цілому світові. Здавалось, наче то всі гори змовились на повен голос закричати в честь пароплава, що відпливав. Минає трохи часу, у повітрі стає тихо, у верхогір’ї мовчить луна і земля знов нишкне. Пароплав зникає в напівтемряві.
Мене проймає дрож від якоїсь дивної напруги, я беру свої свердла й рушницю під пахву і спускаюсь донизу, а мої коліна підгинаються. Я пішов найкоротшою дорогою, не одриваючи очей від рештків куряви, що лишив по собі мій вибух. Езоп усю дорогу трусить головою і чхає, бо в повітрі пахне горілим.
Спустившись на причал, я побачив таке видовище, від якого просто похолов: там лежав човен, геть розчавлений уламком скелі, що звалився на нього, й Ева, біля нього лежала Ева — розтрощена, скалічена, з пошматованим боком та животом, аж не можна було впізнати. Ева померла відразу.
ХХХІІІ
Що це я маю писати? Протягом багатьох днів я жодного разу не вистрілив з рушниці, мені не було чого їсти, та я й не їв, а сидів сидьма у своїй повітці. Еву повезли до церкви на білому човні добродія Мака. Я берегом дістався до її могили.
Ева померла. Пригадуєш її дівочу голівку з косами, як у черниці? Вона приходила тихо, як мишка, клала свою ношу додолу й усміхалась. Чи бачив ти, як у тій усмішці грало життя? Цить, Езопе, мені в пам’яті зринає одна дивна казка: вона з’явилась чотири покоління тому, за часів Іселіни, коли Стамер був священиком.
Одна дівчина сиділа в кам’яній башті в полоні. Вона кохала одного пана. За що? Спитай вітра і зірок, спитай Бога життя, бо ніхто інший не знає відповіді. А той пан був для неї приятелем і коханим; однак минув час і якось він побачив іншу, і його почуття змінились.
Він кохав дівчину юначим коханням. Не раз називав її Божим дарунком і своєю голубкою, а вона його гаряче й бентежно обіймала. Він попросив: "Віддай мені своє серце!" І вона віддала. Він сказав: "Люба, можна мені в тебе щось попросити?" І вона в захваті відповіла: "Так". Вона йому віддала все, та ніякої віддяки від нього не дочекалася.
Другу він кохав якось по-рабськи, божевільно, мов той жебрак. За що? Спитай пилину на дорозі й листок, що падає на землю, спитай незбагненного Бога життя, бо ніхто інший цього не знає. Вона йому нічого не віддала, ні, нічого вона йому не віддала, та однак він їй дякував. Вона попросила: "Віддай мені свій спокій і свою мудрість!" І він журився лише тим, що вона не попросила в нього життя.
І от першу його дівчину у вежу…
— Що ти робиш, дівчино? Сидиш собі та всміхаєшся?
— Я згадую те, що було десять років тому. Тоді я його зустріла.
— Ти його ще пам’ятаєш?
— Я його ще пам’ятаю.
А час збігає…
— Що ти робиш, дівчино? Чого усміхаєшся?
— Я вишиваю на скатертині його ім’я.
— Чиє ім’я? Того, хто тебе тут замкнув?
— Так, того, кого я зустріла двадцять років тому.
— Ти ще його пам’ятаєш?
— Я так само його пам’ятаю, як колись.
А час збігає…
— Що ти робиш, полонянко?
— Я старію і вже не бачу вишивати, тож шкребу зі стіни вапно.
З того вапна я зліплю глечика й зроблю йому подаруночок.
— Про кого ти мовиш?
— Про свого коханого, що замкнув мене у вежі.
— Ти усміхаєшся через те, що він тебе тут замкнув?
— Я намагаюсь вгадати, що він тепер скаже. "Ти ба,— скаже він,— моя дівчина прислала мені глечика, вона не забула мене за тридцять років".
А час збігає…
— Що, полонянко, сидиш, б’єш байдики та усміхаєшся?
— Я старію, старію, мої очі осліпли, я можу тільки думати.
— Про того, кого ти зустріла сорок років тому?
— Про того, кого я зустріла замолоду. Може, й сорок років тому.
— А хіба ти не знаєш, що він помер? Ти бліднеш, старенька, ти мовчиш, твої уста білі, ти вже не дихаєш…
Ось така дивна казка про дівчину у вежі. Стривай, Езопе, я дещо забув: одного дня вона почула з саду голос свого коханого і впала навколішки, зайнявшись, мов ружа. Тоді їй було сорок років…
Я ховаю тебе, Ево, й покірно цілую пісок на твоїй могилі. Коли я думаю про тебе, мене пронизує наскрізь густий, яскраво-червоний спомин; коли я згадую твою усмішку, я вщерть сповнююся блаженством. Ти віддала все, все ти віддала, без жодних зусиль, бо сама була чарівною дитиною життя. А інша, що жадібно береже навіть свій погляд, володіє всіма моїми думками. Чому? Спитай дванадцяти місяців і кораблів у морі, спитай незбагненного Бога серця…
ХХХІV
Якийсь чоловік спитав:
— Ви більше не стріляєте? Езоп гасає лісом і ловить зайця.
Я сказав:
— Йдіть і самі його вбийте.
Минуло кілька днів, до мене навідався добродій Мак: очі в нього позападали, обличчя змарніло. Я подумав: "Чи правда, що я можу читати людські думки, чи ні?" І сам не знаю.
Добродій Мак заговорив про обвал і про катастрофу. То була лиха пригода, прикра випадковість, мовляв, я тут не винен.
Я сказав:
— Якщо комусь припекло за всяку ціну розлучити мене з Евою, то він цього досягнув. Бог його прокляне!
Добродій Мак спідлоба глянув на мене — в очах була підозра. Він щось промимрив про гарний похорон, про те, що нічого не пожалів.
Я сидів і дивувався, як ловко він викручується.
Він не хотів ніякого відшкодування за човна, якого розтрощив мій обвал.
— О, ви не хочете, щоб я вам заплатив за човен, за відро смоли та за щітку?— спитав я.
— Ні, любий пане лейтенанте,— відповів він.— Як вам таке могло спасти на думку!— І він подивився на мене повними ненависті очима.
Я не бачив Едварди три тижні. Щоправда, одного разу стрів її в крамниці, куди прийшов по хліб. Вона стояла за прилавком і перебирала всілякий крам. Окрім неї, там були тільки два прикажчики.
Я голосно привітався, вона звела на мене очі, але не відповіла. Я подумав, що мені не хочеться при ній брати хліб, і звернувся до прикажчика — попросив шроту й пороху. Поки мені зважували, я дивився на неї.
Сіра й замала сукня з пошарпаними петельками; плоскі груди важко дихали. Як вона виросла за літо! На чолі — задума, характерні дугасті брови здіймалися на обличчі, мов дві загадки, у всіх рухах з’явилося більше впевненості. Я глянув на її руки: вигляд тих довгих тонких пальців так мене зворушив, що я затрепетав. Вона й досі перебирала крам.
Я горів бажанням, щоб Езоп забіг просто до неї за прилавок і впізнав її. Тоді я відразу ж покликав би його до себе, а в неї попросив би вибачення,— що б вона відповіла?
— Прошу!— каже прикажчик.
Я заплатив, узяв свої пакунки й віддав поклін. Вона звела очі, але й тепер не відповіла. "Ну й добре!— подумав я.— Може, вона вже баронова наречена". І я пішов без хліба.
Вийшов надвір, я кинув погляд на вікно. Ніхто не дивився мені вслід.
ХХХV
Якось уночі випав сніг і в моїй хатині стало холодно. Там був коминок, де я варив їсти, але дрова горіли погано і страшенно тягло від стін, хоч я й позатикав їх так старанно, як тільки міг. Осінь минула й дні покоротшали. Одначе перший сніг від сонця розтав, і земля знов лежала гола. Та ночі були морозні й вода зашерхла. Посохла вся трава й поховались усі комахи.
Люди якось загадково притихли, вони були задумані й мовчазні, їхні очі дожидали зими. З тих місць, де в’ялили рибу, вже не чулися ніякі крики, на пристані панував спокій, усе лаштувалося до зустрічі вічної ночі північного сяйва, коли сонце лягало спати в море. Глухо-глухо хлюпотіли на якомусь самотньому човні весла.
Човном пливла дівчина.
— Де ти була, любонько?
— Ніде.
— Ніде? Овва, я тебе впізнав, я бачив тебе влітку.
Вона причалила до берега, вийшла з човна й прив’язала його.
— Ти була пастушкою і підв’язувала панчоху, я стрів тебе якось уночі.
Легкий рум’янець займається на її щоках, і вона збентежено сміється.
— Моє гірське дівчаточко, зайди до мене в хатину, дай-но я на тебе подивлюсь. А звати тебе Генрієта.
Та вона мовчки проходить мимо. Вона вся в сповитку осені й зими, її почуття заснули.
Сонце вже впірнуло в море.
ХХХVІ
І ось я вперше вирядився в свій мундир і подався в Сірілунн. Моє серце мало не вискакувало із грудей.
Я пригадав усе, що сталось від того першого дня, коли Едварда підбігла до мене й при всіх обняла, а потім упродовж кількох місяців жбурлялася мною туди-сюди й довела мене до кривої голови. Чи сам я винен? Так, моя зірка збила мене з дороги. Я думав: як вона зловтішатиметься, коли сьогодні я стану перед нею навколішки й виповім їй таємницю свого серця! Вона запросить мене сісти й звелить принести вина, а тієї миті, як піднесе келиха до вуст, щоб випити, то скаже: "Пане лейтенанте, дякую вам за той час, що ми провели разом, я ніколи цього не забуду!" Та як тільки я зрадію і в мені зажевріє надія, вона вдасть, ніби п’є і відставить келиха не пригубивши. І не приховуватиме від мене, що тільки вдає, ніби п’є, їй хочеться, щоб саме це я й помітив. Отака вона є.
Гаразд, незабаром усьому буде край!
І, йдучи дорогою вниз, я думав далі: мій мундир її вразить, нашивки на ньому нові й красиві. Шабля дзвенітиме, торкаючись підлоги. В мені розлилась якась нервова радість і я прошептав сам до себе: "Хтозна, що ще може статися!" Я підняв голову й махнув рукою.