Щодо мене, то я мрію через кілька років мирно оселитися в одному з мальовничих і затишних куточків Мексики. Бачите, мені не властиве марнолюбство. Кілька місяців тому я приїхав до столиці Мексики, щоб вмістити свій, надбаний тут, у прерії, капітал в одного шановного французького банкіра, який там живе. Між іншим, він дав мені добрі проценти, й при нагоді я можу вам його рекомендувати. Але не буду відхилятися від справи. Так от, у Мехіко доля звела мене з однією юною особою, і я випадково зробив їй велику послугу. Дехто з присутніх має перевагу частіше, ніж я, зустрічатися з цією юною дамою. Йдеться про донью Люс.
Щире Серце здригнувся.
— А сталося це так,— продовжував Уактено,— я примусив тікати банду негідників, які намірилися її пограбувати, й коли побачив її чарівну вроду, шалено в неї закохався...
Обурений Щире Серце поклав руки на свої пістолети, але пірат, удавши, що він не помітив цього жесту, вів далі:
— Довідавшись, хто вона така, я незабаром дізнався й про те, що вона має вирушати в подорож у ці краї. Для мене це було дуже до речі, і я, підкупивши провідника генерала, стежив за його експедицією від самісінької Мексики пункт за пунктом і крок за кроком, аж до цієї нещасливої облоги табору, коли мій план частково провалився. Однак це тільки відстрочка. Я дуже далекий від того, щоб відмовитися від свого наміру.
— Постараємося вжити відповідних застережних заходів,— похмуро сказав Щире Серце.
— О, будь ласка! Все, що хочете, а точніше, що можете,— нахабно прищурившись, одповів пірат.
— Сподіваюсь, ви закінчили? — стримуючи себе, процідив крізь зуби Щире Серце.
— Ще не зовсім. Мені треба сказати кілька слів доньї Люс, а для цього потрібна її присутність. Все залежить тільки від неї.
— Я вас не розумію.
— А мені це байдуже. Втім, через кілька хвилин зрозумієте. Майте терпіння.
Під час цієї розмови Уактено ні на мить не втрачав самовладання. Він говорив жартівливим тоном, глузливо посміхався й поводив себе так вільно, що невтаємниченій людині не спало б і на думку, що це полонений злочинець, якого мають розстріляти.
Мисливці відійшли вбік і стали радитися, а він витяг сигаретку й спокійно її закурив.
— Донью Люс нема чого залучати до цієї справи,— сказав Щире Серце, переговоривши з своїми товаришами.— В її присутності нема ніякої потреби.
— Ви помиляєтесь, любий друже,— відповів бандит, випускаючи клуб диму,— я доведу вам, що її присутність необхідна. Ви, звичайно, і самі розумієте, що я не віддався б вам у руки, якби не був цілком певний своєї безпеки! І ви не помиляєтесь. У мене є заложник, який в разі потреби відповість за мене своїм життям. Це дядечко молодої сеньйорити. Якщо о дванадцятій годині ночі я не повернусь у свій барліг, як ви дуже дотепно назвали моє тимчасове житло, мої хоробрі друзі розстріляють цього достойного сеньйора.
Хвиля гніву пробігла по лавах мисливців.
— Я, звичайно, розумію,— продовжував Уактено,— що вам особисто байдуже до генерала, і що ви великодушно пожертвували б його головою, тільки б убити мене. Та, на щастя, донья Люс не буде на вашому боці. Вона любить свого дядечка і цінує його життя. Ще раз прошу вас покликати її. Час минає, а до мого табору далеко. Якщо я не встигну туди повернутись до призначеного строку, ви самі будете винні в смерті мого заложника.
— Я тут,— сказала, виходячи з юрби, донья Люс.
Вона все чула.
Уактено кинув сигаретку й шанобливо схилився перед нею в чемному поклоні.
— Я глибоко вдячний вам, сеньйорито,— сказав він,— за честь, яку ви мені зробили.
— Ми можемо обійтись без цих непотрібних люб'язностей,— сухо промовила донья Люс.— Що ви хотіли мені сказати?
— Ви до мене надто неласкаві, сеньйорито. Сподіваюсь, що згодом мені пощастить виправдатись перед вами. Хіба ви не пізнаєте мене? Я сподівався, що у вас залишився про мене кращий спогад.
— Так, сеньйоре,— схвильовано відповіла дівчина,— спершу я справді думала про вас інакше і з вдячністю згадувала про ту послугу, яку ви мені зробили. Але після жахливої різанини, влаштованої вами тієї ночі, я маю вас тільки за лиходія і вбивцю.
Бандит почервонів від образи. Він гнівно кусав собі губи і мало не вибухнув люттю, але, зробивши над собою неймовірне зусилля, він стримався і тоном грішника, що визнає свою провину, глухо сказав:
— Ви маєте рацію. Я цього заслуговую... Але повірте мені, сеньйорито, причиною всіх моїх вчинків є тільки моя глибока любов до вас...
— Не ображайте мене! — перепинила його донья Люс, гордо піднісши голову.— Що може бути спільного поміж мною і ватажком зграї бандитів?!
Вона повернулась і хотіла підійти до доньї Хесусіти, яка рушила їй назустріч.
Не витримавши останньої образи, Уактено скинув, нарешті, з себе маску.
— Хвилинку! — різко скрикнув він.— Цього разу ви будете мене слухати. Даю вам три дні на те, щоб все обміркувати й повернути мені вашу прихильність. Післязавтра я знову з'явлюсь біля входу до цієї печери. Якщо ви погодитесь піти зі мною, я звільню генерала і він повернеться до своїх друзів. А як ні — мої люди примусять його пройти крізь тисячу смертей, і я пришлю вам на спомин його голову.
— Боже! Який нелюд! — прошепотіла, пополотнівши, дівчина.
— Дурниці! — іронічно посміхнувся пірат.— Кожен любить по-своєму... Я заприсягнувся, що ви станете моєю дружиною, й доб'юсь свого хоч би там що!
Останніх слів Уактено дівчина вже не чула. Вона впала у такий відчай і так розридалась, що донья Хесусіта і Но-Евзебіо поспішили її вивести.
— Годі! — здавленим від стримуваної люті голосом сказав Щире Серце.— Забирайтесь і благословляйте небо за те, що в мене зв'язані руки і я поки що не можу вас покарати. Ідіть! Мені гидко вас бачити.
— Дарма! Післязавтра в цей самий час ви побачите мене знову,— глузливо відповів Уактено.
— Глядіть, щастя може вас зрадити,— не витримавши піратового зухвальства, крикнув йому навздогін Весела Вдача.
Уактено замість відповіді лише знизав плечима. Він був певний себе і, злорадно тішачись безсилою люттю своїх ворогів, ішов, навіть не оглядаючись. Та це з його боку було нерозважно. Не встиг він відійти й кількох десятків кроків, як з бічного виходу печери тінями вислизнули Весела Вдача, Орлина Голова, Чорний Лось, з кількома його воїнами і, пірнувши у високу густу траву, мов ті змії, поплазували слідом за ним.
Доля і щастя доньї Люс, а отже доля і щастя Щирого Серця, тепер залежали від того, чи вдасться вчасно виявити й розгромити сховище бандитів і визволити генерала. Тому, не обмежуючись розвідкою Орлиної Голови, Щире Серце вислав на розшук бандитів ще кілька груп розвідників і з однією з них вирушив сам.
Години минали, здавалося, з карколомною швидкістю, а наслідків не було ніяких. Розвідники повертались один по одному й не доповідали нічого втішного. Все залишилося без змін.
Надвечір повернувся Щире Серце. Він застав свою матір і донью Люс у страшному розпачі. Їх треба було якось розважити, заспокоїти, а він не знаходив для цього слів, бо й сам був близький до відчаю.
Донья Хесусіта подивилась на нього благально. Він похнюпився й, ховаючи від неї свої очі, сказав:
— Ніяких наслідків. І я нічого не можу придумати. А строк наближається.
— Боже мій, що ж буде? — злякано спитала донья Хесусіта.
— Не знаю, мамо,— з невимовним болем у голосі відповів Щире Серце.— Цей мерзотник сильніший за мене. Він поламав усі мої плани, і я... я не знаю, що робити!
— Невже ви віддасте мене цьому бандитові? — стиха сказала донья Люс.— О Щире Серце! Навіщо ж, навіщо ж ви мене тоді врятували?!
— Ваші докори вбивають мене! — розпачливо скрикнув Щире Серце.— Невже ви не розумієте, що я радо віддав би за вас своє життя! Я люблю вас, сеньйорито, і трачу розум від того, що не можу нічого для вас зробити!..
Донья Люс почервоніла, як маків цвіт, і очі її спалахнули променистою радістю й щастям. Цієї миті вона забула про все, навіть про ту страшну небезпеку, яка їй загрожувала і, здавалося, була неминучою. Донья Хесусіта, посміхаючись крізь сльози, відвернулася, щоб не заважати розмові, при якій завжди зайва присутність третьої, хоч би навіть і найріднішої людини. Щире Серце підійшов до дівчини, ніжно взяв її за руку й хотів щось сказати ще, але в цей час до печери з веселим гомоном увійшли Весела Вдача, Чорний Лось і Орлина Голова. По їх сяючих обличчях Щире Серце відразу зрозумів, що розшуки, нарешті, закінчилися вдало.
— Щире Серце! — радісно сказав Весела Вдача.— Берімо десяток людей і ходімо. Орлина Голова знайшов піратове лігво.
XVII. ВТЕЧА ПОЛОНЕНИХ. РОЗГРОМ БАНДИТСЬКОГО ЛІГВА
Уактено, звичайно, розумів, що за ним слідкуватимуть і тому, плутаючи свої сліди, вдавався до всіх відомих йому хитрощів. Через це він дуже затримався в дорозі і на берег річки, води якої омивали вхід до його підземного сховища, потрапив тільки з настанням ночі.
Навкруги не було нічого підозрілого й він уже збирався спустити на воду схований під листям пліт, коли його увагу привернув легкий шурхіт у сусідніх кущах. Рвучко вихопивши з-за пояса пістолети, він, скрадаючись, швидко наблизився до цих кущів. Там, мало не вдвоє зігнувшись, вовтузився, збираючи трави, кумедний товстий чолов'яга. Впізнавши Дюр'є, пірат посміхнувся, опустив пістолети і повернувся було вже до нього спиною, щоб іти своєю дорогою, аж раптом йому спало щось на думку й, підійшовши до товстуна, він поклав йому на плече руку.
Дюр'є здригнувся й злякано впустив на землю свої трави.
— Послухайте, чоловіче добрий,— глузливо звернувся до нього Уактено,— що це у вас за пристрасть збирати трави і вдень і вночі?
— Уночі? — немовби прокидаючись від сну, перепитав лікар.— А хіба вже ніч? Котра ж зараз година?
— Ото ж то! — забавляючись дивацтвом вченого, відповів Уактено.— Уже близько півночі.
— А й справді! — глянувши на небо, здивовано сказав Дюр'є.— Та місяць сяє так ясно...
— Так ясно, що ви сплутали його з сонцем? — зареготавши, перебив його Уактено.— Але справа не в цьому,— додав він уже серйозно.— Хоч ви й маєте вигляд напівбожевільного, але кажуть, що ви добрий лікар.
— Я це доводив не раз! — ображений епітетом "напівбожевільний", буркнув Дюр'є.
— От і чудово! Саме тому ви мені й потрібні.
— До ваших послуг,— не дуже радо, але з чемним півпоклоном, сказав лікар.— Хворі ви?
— Ні, хвалити бога, не я.