Його було засуджено на смерть і страчено. Мій карлик добре потрудився. Уявіть собі: спуститися вниз світловим отвором у будинку, що на Кес-лергасе, і то після виснажливої прогулянки на даху по мокрих цеглинах, в оточенні котів, а потім крізь маленьке віконце домкратом завдати смертельного удару королю поетів, що зосереджено сидів у клозеті,— зробити це було моєму хлопчику-мізинчику не дуже легко. Я добряче розхвилювався, чекаючи в автомобілі біля єврейського цвинтаря на маленьке мавпеня: чи ж то воно впорається. Але отаке бісеня, зростом якихось вісімдесят сантиметрів, виконало це завдання безшумно і, передовсім, непомітно. Вже через дві години він вистрибцем біг до мене, ховаючись за деревами. Вас, пане комісаре, я беру на себе. Це буде неважко, у такий спосіб ми зможемо уникнути неприємних, мабуть, для вас розмов. Але, Боже мій, що ми робитимемо з нашим спільним знайомим, з нашим дорогим давнім другом, доктором Самуе-лем Гунгертобелем із Беренплаца?
— Що ви маєте до нього? — спитав нетерпляче старий.
— Він же вас сюди привіз.
— Я не маю з ним нічого спільного,— хутко відказав комісар.
— Він щодня по два рази дзвонив і справлявся про те, як здоров'я його друга Крамера, і просив покликати вас до телефону,— повідомив Емменбергер, заклопотано наморщивши чоло.
Берлах мимохіть глянув на годинник над скляними шафами.
— Аякже, вже за чверть одинадцята,— сказав лікар і задумливо подивився на старого, але без неприязні.— Тож поговорімо про Гунгертобеля.
— Він був уважний до мене, переживав за мою хворобу, але до нас обох він не мав ніякого стосунку,— вперто відказав комісар.
— Ви читали статтю під вашим фото в газеті "Бунд"?
Берлах на хвилинку замовк, замислившись над тим, що саме Емменбергер хоче вивідати цим питанням.
— Я не читаю ніяких газет.
— Там повідомлялося, що пішла у відставку відома в місті людина, тобто ви,— сказав Емменбергер,— й однак Гунгертобель привіз вас сюди під прізвищем Бле-за Крамера.
Комісар не розгубився. Під таким прізвищем він, мовляв, зареєструвався і в Гунгертобеля.
— Якщо він мене колись і бачив, то тепер не міг би впізнати, настільки хвороба мене змінила.
Лікар засміявся.
— Ви запевняєте, що захворіли, аби відшукати мене ось тут в "Зонненштайні"?
Берлах нічого не відповів. Емменбергер сумно глянув на старого.
— Любий мій комісаре,— провадив він далі з ледве відчутним докором у голосі,— під час цього допиту ви зовсім не йдете мені назустріч.
— Це я маю вас допитувати, а не ви мене,— вперто відповів комісар.
— Вам важко дихати,— стурбовано мовив Емменбергер.
Берлах нічого не відповів. Долинало лиш цокання годинника, старий почув це вперше. "Тепер я весь час його чутиму",— подумав він.
— Хіба не час уже вам зізнатися у своїй поразці? — лагідно спитав лікар.
— Мені, мабуть, більш нічого й не лишається,— із смертельною втомою відповів Берлах, витягши з-під голови руки й випроставши їх на покривалі.— Годинник, якби ж не було годинника!
— Годинник, якби ж не було годинника,— повторив за ним лікар. — Чого ми ходимо навкруг та навколо? О сьомій я вас уб'ю. Це настільки полегшує ваше становище, що справу Емменбергера — Берлаха ви можете розглянути зі мною неупереджено. Обидва ми — науковці з протилежними цілями, шахісти, що сидять за одною шахівницею. Ваш хід зроблено, тепер ходити мені. Але наша гра має одну особливість: програє або один, або обидва. Ви вже програли свою гру, відтак мене цікавить, чи не програю і я своєї.
Ви програєте її,— тихо сказав Берлах. Емменбергер засміявся.
— Цілком можливо, я був би поганим шахістом, якби не врахував і такого. Але загляньмо трохи далі. У вас уже немає жодного шансу, о сьомій я прийду зі своїми ножами, і якщо ви витримаєте (коли вже так судилося), то однаково вмрете через рік від своєї хвороби; А який же то я маю шанс? Досить мізерний, зізнаюся: ви натрапили на мій слід!
Лікар засміявся знову.
"Здається, все це йому до вподоби",— здивовано подумав старий. Лікар дедалі більше скидався йому на дивака.
— І справді, мене аж тішить, що я, ніби муха, заплутався у вашому павутинні, тим більше, що ви заплуталися в моєму. Однак поміркуймо ще: хто навів вас на мій слід?
— Я сам натрапив на нього,— затявся старий. Емменбергер похитав головою.
— Поговорімо краще про реальні речі,— сказав він.— На мої злочини — скористуймося вже цим популярним виразом — сам не натрапиш, отак просто, посеред білого дня. Передовсім ще й тому, що ви комісар міської поліції Берна, а я ж бо не вкрав чийсь велосипед і не зробив комусь аборт. Давайте до моєї справи пильно придивимося — ви, кому не зосталося вже жодного шансу, маєте право почути правду, це привілей приреченого. Я був обережний, розсудливий і педантичний — щодо цього робота моя була чиста,— але попри всю мою обережність проти мене існують, звичайно, непрямі докази. Злочин, що не лишав би після себе якихось слідів, у цьому світі випадковостей неможливий. Давайте прикинемо: з чого міг комісар Ганс Берлах розпочати свої розшуки? По-перше, з фотографії в журналі "Лайф". Не знаю, хто в ті дні набрався такої неймовірної відваги, щоб мене сфотографувати; але з мене досить того, що це фото існує. Кепське діло. Однак не будемо надавати йому надто великого значення. Мільйони людей бачили цю знамениту фотографію, в тому числі, очевидно, й багато таких, хто мене знає, а проте, досі мене ніхто не впізнав, на знімку моє обличчя невиразне. То хто ж міг мене упізнати? Або той, хто мене бачив у Штутгофі й згодом тут — ні, це мало ймовірно, бо всі ті, кого я забрав із собою із Штутгофа, у мене в руках; однак не варто скидати з рахунку і такого випадку, що хтось міг запам'ятати, як я робив подібну операцію в Швейцарії тридцять два роки тому. Тоді мені, молодому студентові, в гірській хижі довелося... О, в моїй пам'яті все добре закарбувалося, пам'ятаю навіть, як надвечір над нами нависло дивовижне червоне небо. Одним з п'яти, хто це бачив, був Гунгертобель. Звідси напрошується висновок, що то Гунгертобель мене впізнав.
— Дурниці,— категорично заперечив старий, — це безпідставне твердження, пустопорожні міркування, більш нічого.
Він зрозумів, що над його другом Гунгертобелем нависла небезпека, велика небезпека, бо йому не вдалося відвернути від нього найменшої підозри, хоча він не міг собі уявити, в чому ж полягає та небезпека.
— Не будемо квапитися з ухвалою смертного вироку бідному старому докторові. Спершу перейдімо до інших можливих непрямих доказів проти мене, спробуємо виправдати його,— провадив далі Емменбергер, спершись підборіддям на схрещені руки, що лежали на спинці стільця.— Випадок з Нееле. І до нього ви докопалися, комісаре, вітаю, це просто дивно, Марлок доповіла мені про це. Зізнаюсь: я спеціально зробив Нееле рубець на правій брові, а також опік на лівому передпліччі, точнісінько як у мене, щоб він був подібний до мене, став одним із двох. Під моїм прізвищем я послав його до Чілі, й коли він, це простодушне дитя природи, що ніяк не могло опанувати грецьку мову і латину, ця дивна обдарованість у безмежній царині медицини, цей Нееле повернувся, як було між нами домовлено, на батьківщину, я змусив його десь у занехаяному номері готелю в гамбурзькому порту прийняти капсулу синильної кислоти. C'est ça, сказала б моя чарівна коханка. Нееле був людиною честі. Він скорився своїй долі — про ті кілька енергійних прийомів з мого боку я промовчу — і так вдало проінсценував самогубство, що краще не можна було й придумати. Та не варто далі говорити про ту сцену серед повій і матросів, що відбулася тоді на світанку, коли над цим напівзакуреним, прогнилим містом навис туман, а звіддаля глухо лунало меланхолійне гудіння кораблів. Це була дуже ризикована гра, яка ще й тепер може мені вилізти боком, бо що ж я знаю про те, чим у Сантьяго займався цей здібний дилетант, з ким він там підтримував дружні стосунки й кому раптом схотілося б відвідати Нееле ось тут у Цюріху. Однак звернімося до фактів^. Що свідчитиме проти мене, коли хтось натрапить на цей слід? Це передовсім несподіваний честолюбний намір Нееле писати статті для часопису "Ланцет" і для "Швейцарського медичного тижневика", ці його кореспонденції можна було б використати як фатальний доказ, якби хтось додумався стилістично порівняти їх з моїми колишніми статтями. Нееле писав надто вже по-берлінському. Але ці статті треба прочитати ще й для того, щоб мати уяву про Нееле як про лікаря. От бачите, кепські справи у нашого друга Гунгертобеля. Він хоча й лагідний чоловік, віддамо йому належне, та коли з ним з'єднався якийсь криміналіст,— а це я змушений припустити,— то за старого ручитися головою я вже не зможу.
— Я тут виконую завдання поліції,— спокійно відповів комісар.— Ви під підозрою німецької поліції, яка попросила поліцію міста Берна розслідувати вашу справу. Ви не будете сьогодні мене оперувати, бо моя смерть свідчила б проти вас. І Гунгертобелю ви теж дасте спокій.
— Дві хвилини на дванадцяту,— сказав лікар. Я бачу.-— відпозів Берлах.
*— Поліція, поліція,— повторив Емменбергер й задумливо глянув на хворого.— Звичайно, треба рахуватися з тим, що навіть поліція може зайнятися моєю особою, однак зробити це тут, мені здається, неможливо, бо це було б вам дуже на руку. Німецька поліція просить поліцію Берна розшукати в Цюріху злочинця! Ні, як на мене, це нелогічно. Я б ще, може, в це повірив, якби ви не були хворі, якби ви не опинилися між життям і смер-тюі ваша операція й ваша хвороба не вигадані, це я можу засвідчити як лікар. Так само не вигадана і ваша відставка, про неї писали газети. Що ж ви за людина? Передовсім, завзятий старий упертюх, який не хоче визнати .себе переможеним і, очевидно, не вельми охоче йде на пенсію. Не виключено, що ви з власної ініціативи, без будь-якої підтримки, без допомоги поліції, вирушили в похід проти мене, лише керуючись туманною підозрою, яка виникла у вас під час розмови з Гунгертобелем, без жодного реального доказу. Можливо, ви були надто горді, щоб втаємничувати в цю справу кого-небудь, крім Гунгертобеля, та й він, здається, дуже ненадійний у таких речах. Ви були зацікавлені в тому, щоб довести: навіть тяжко захворівши, ви більше тямите, ніж ті, хто звільнив вас із посади.