Гаслом його стали слова: "Штайєрман — жертвам". Хоча при Людевіцу характер продукції допоміжних підприємств тепер знов повертається до первісного. Адже слово "протез" може мати широке значення. Людина мимоволі намагається затулитись від удару рукою, і щит у цьому випадку можна розглядати як протез руки, а камінець, що його кидає людина,— як протез стиснутих пальців, кулака. Збагнувши цю діалектику, тепер і військову продукцію, яку знов почали випускати допоміжні підприємства, можна дуже легко підвести під означення "протези": танки, автомати й гармати — це просто подальше вдосконалення протеза руки. Як бачите, рід домігся визначних успіхів. Та коли всі Штайєрмани-чоловіки були прості, грубі, щирі, віддані своїм дружинам хлопці, які ціле життя працювали не розгинаючи спини, нерідко впадаючи в жадібність, часом тверезо, гордовито зневажаючи дух, які в колекціонуванні картин піднялися лиш до поверхового розуміння "Острова мертвих" 6, а в спорті підтримували тільки футбол (та й то досить скромно, про що свідчить скрутне становище команди "ФЦ Трег" у першій лізі), то Штайєрмани-жінки являли їм цілковиту протилежність: це були або великі повійниці, або великі святенниці, але в жодному випадку якості тих і тих не поєднувалися. При цьому повійниці були собою завжди потворні — випнуті вилиці, довгі носи, широкі стиснуті роти. Зате святенниці, навпаки, відзначалися дивовижною вродою. Що ж до Моніки Штайєрман, якій в афері почесного доктора Ісаака Колера несподівано судилося відіграти головну, навіть подвійну роль, то ця за своїм зовнішнім виглядом належала до святенниць, а за поведінкою — до великих повійниць. Після смерті батька й матері (Габріель Штайєрман 1920 року одружився із Стефані Людевіц) — вони загинули внаслідок авіакатастрофи, коли летіли до Лондона (точніше буде сказати, що обоє пропали безвісти, бо ні їх, ні приватного літака тоді так і не знайшли),— й після трагічної загибелі її брата Фріца, що пірнув на Лазуровому Березі, та так і не випірнув, ця особа, 1930 року народження, успадкувала найсолідніше в нашій країні багатство. Протезний концерн на той час тримав у руках її дядько з материного боку. А от утримати в руках саму Моніку було, звісно, куди важче. Найдиковинніші, а нерідко і найкумедніші чутки ходили про цю дівчину; дехто навіть запевняв, що "майже так воно й було", потім чутка розвіювалась, її спростовували (це робив щоразу дядько Людевіц), і саме через це в місті починали вірити в неї знов, поки випливав ще один скандал, ще грандіозніший, і все починалося спочатку. На аморальну спадкоємицю мільйонів люди дивилися хоч і не схвально, заздрісно ("Ця може собі дозволити!"), проте з потаємною гордістю, навіть із вдячністю, й лишалися зрештою задоволені. Моніка Штайєрман офіційно стала "фатальною жінкою світового рівня" у місті, чию славу, з одного боку, відчайдушно підтримували ціною неймовірних зусиль державні установи, церкви та всілякі суспільно корисні товариства, а з другого боку, ставили під сумнів "голубі хлопчики". Саме завдяки їм та банкам, а не завдяки дівчатам, наше місто стало відоме в усьому світі. Люди навіть з полегкістю зітхали. У таку подвійну славу — міста суворих звичаїв і гомосексуалістів — Моніка внесла невеличку поправку й полегшила місту його буденний тягар. Дівчина ставала чимдалі популярнішою, особливо після того, як голова міської общинної ради почав уплітати її ім'я в свої горезвісні імпровізовані промови й гекзаметри; він любить виголошувати їх пізньої години з будь-якого приводу — хай то буде офіційне свято, вручення літературної премії чи ювілей одного з приватних банків. А я побоювався зустріти Моніку Штайєрман удруге, і цьому була своя причина. Я познайомився з нею у Мокка. Ще як служив у Штюссі-Лойпіна. В майстерні Мокка, що поблизу Шафгаузерплац, узимку було перетоплено — залізна грубка червона як жар, повітря від диму люльок, сигар та сигарет уже не повітря, а сущий отруйний газ, до того ж скрізь неймовірний бруд, довкола завжди незавершених торсів завжди мокрі ганчірки, поміж них купи книжок, газет, нерозпечатаних листів, вино, віскі, ескізи, фотографії, граубюнденське м'ясо. Я прийшов подивитися скульптуру, яку Мокк ліпив з Моніки Штайєрман. Мене зацікавило те, що Мокк, як він розповідав мені сам, мав намір розмалювати скульптуру. Вона стояла в майстерні посеред небаченого хаосу, жахливо натуралістична, однак без будь-яких відхилень і в природну величину. Зроблена з гіпсу й пофарбована в "тілесні кольори", як пояснив Мокк. Постать була гола-голі-сінька і мала недвозначно двозначну позу. Я розглядав її довго і з подивом. Щоб на таке спромігся Мокк... Загалом він був майстер натяку; працюючи просто неба, він витесував зі своїх нерідко багатоцентнерних брил те, що хотів, кількома ударами. Виникало то око, то рот, а то, може, й перса. Тесати далі йому не треба було; завдяки таким натякам в уяві спостерігача вимальовувалась то голова циклопа, то якась тварина, то образ жінки. Навіть коли Мокк ліпив, він обмежувався тільки найнеобхіднішим. "Треба ліпити так, ніби накидаєш ескіз",— любив казати він. Тим більший захват викликала оця його робота. Гіпсова постать, здавалося, дихала — насамперед через те, що вона була майстерно розфарбована. Я відступав назад, потім підступав до неї знов. Волосся на голові й у інших місцях Мокк приклеїв, як видно, справжнє, щоб ілюзія була повна.
І все ж таки скульптура не справляла враження великої ляльки. Вона приголомшувала дивовижною пластикою. І раптом постать поворухнулась! А тоді зійшла з тумби й, не вшанувавши мене поглядом, рушила в глибину майстерні. Там вона чогось пошукала, знайшла недопиту пляшку віскі й ковтнула нахильці. Постать була не з гіпсу! Мокк збрехав. То була справжня Моніка Штайєрман!
— Це ви вже четвертий попалися на гачок,— сказав Мокк. — І такої дурнуватої, як у вас, міни не було ще ні в кого. А в мистецтві ви теж нічого не тямите.
Я пішов. Скульптуру з розфарбованого гіпсу, що стояла в іншому кутку майстерні, через кілька днів забрали. По неї приїхав довірений чоловік барона Людевіца, дядька Моніки, що керував "Допоміжними підприємствами Трег АГ".
Моніка Штайєрман, 1. Що далі заглиблююсь я в цю історію, то складніше стає писати. Заплутується не тільки розповідь, двозначною робиться і моя роль, мені все важче залишатись об'єктивним, незалежно від того, чи діяв я сам, чи діяли через мене, чи навіть разом зі мною. Насамперед мене дедалі більше бере сумнів у тому, чи випадковий був той прийом, яким Лінгард ввів у гру Моніку Штайєрман. З торговцем меблями мені не пощастило. Він просто купив у Гагернеку зроблені в стилі ренесанс сучасні шафи і видав їх за давні, скориставшись послугами і фальшивим свідченням одного ним-таки знайденого експерта з Рима. І сплохував тут я, а не Єммерлін. Але поїздка до Каракаса ще чекала мене. Та якось, у самому розпалі приготувань до неї, Ільзе Фройде раптом доповіла, що прибув ще один агент Лінгарда. На мій подив, до кабінету ввійшов товстий Фантер з сигарою "Бріссаго" в зубах і в формі міської поліції, де він прослужив двадцять років.
— Ви здуріли, Фантер! — вигукнув я. — У такому вигляді!
— Це для діла, пане Шпет,— зітхнув він. — Для діла. Подзвонила Моніка Штайєрман. їй потрібен адвокат.
— Навіщо?
— Її там б'ють.
— Хто?
— Доктор Бенно.
— За що?
— Застала його в ліжку з іншою.
— Але ж тоді вона повинна бити його! От комедія, правда ж? А чого це захищати її маю саме я?
— Бо Лінгард не адвокат,— відповів Фантер.
— Де вона?
— Таж із доктором Бенно.
— Слухайте, Фантер, а без подробиць не можна?! Де Бенно?
— Ви самі питаєте про подробиці,— відказав Фантер. — Бенно б'є Моніку в "Брайтінгергофі". Принц фон Куксгафен теж там.
— Гонщик?
— Еге.
Я набрав номер "Брайтінгергофа" і попросив, щоб до телефону покликали доктора Бенно. Трубку взяв директор Педролі. Він поцікавився, хто дзвонить.
— Шпет. Адвокат.
— Він знов дає їй лупки! — засміявся Педролі. — Підійдіть до вікна, самі почуєте.
— Я на Цельтвег.
— Дарма. Крику тут на все місто,— сказав Педролі. — Гості вже розбігаються з мого готелю!
"Порше" стояв припаркований на Шпрехерштрассе. Фантер сів зі мною, і ми поїхали.
— Через Гегібахштрассе,— порадив Фантер.
— Це ж який гак! — заперечив я.
— Байдуже. Моніка потерпить.
Поблизу Клусштрассе перед знаком "Стоп" Фантер вийшов і сказав:
— Назад поїдете цією ж таки дорогою.
Кінець жовтня. Дерева багряні й жовті. На вулицях опале листя. Коли я під'їхав до готелю-люкс "Брайтінгергоф", Моніка Штайєрман уже чекала мене на тротуарі, і на ній не було нічого, крім чорної чоловічої піжами без лівого рукава. Тілиста. Коси руді. В очах цинізм. Гарна. Змерзла. Під лівим оком підпухлий синець. Губи розквашені. Гола рука подряпана. Дівчина помахала мені, сплюнула далеко від себе кров'ю. А біля під'їзду лютував Бенно — також побитий і подряпаний. Його тримали два носії. З усіх вікон готелю виглядали люди. Навколо Моніки зібралися роззяви — витріщаються на неї, шкірять зуби. На вулиці повно машин, вже з'явився поліцейський-регулювальник. У білому спортивному автомобілі похмуро сидів молодий блондин — мабуть, Куксгафен, "юний Зігфрід". Він вочевидь уже зібрався рушати. З дверей вийшов директор готелю Педролі — невеличкий, жвавий чоловічок — і накинув дівчині на плечі хутряне пальто. Видно, дороге, я на них не розуміюсь.
— Ви змерзнете, Моніко. Змерзнете ж!
— Я ненавиджу хутряні пальта, ти, лайнюк! — огризнулась вона й пожбурила те пальто йому на голову.
Я зупинився біля неї і сказав:
— Мене послав Лінгард. Я Шпет. Адвокат Шпет.
Вона ледве залізла в "порше".
— Ви геть побиті,— мовив я.
Дівчина кивнула головою. Потім подивилася на мене. Я саме хотів був рушити, але її погляд збив мене з пантелику.
— Ми з вами досі ніде не бачились? — запитала вона. Розмовляти їй було важко.
— Ні,— збрехав я і рушив.
— Куксгафен їде за нами,— сказала вона.
— Нехай їде.
— Він гонщик.
— Формула один.
— Ми від нього не відірвемось.
— Ще й як відірвемось! Куди?
— До Лінгарда,— мовила вона. — До нього додому.
— Куксгафен знає, де живе Лінгард?
— Він не знає навіть, що є такий Лінгард.
Перед знаком "Стоп" на Гегібахштрассе я, як і належало, зупинився.