Що б то могло бути? Не світлячок, бо пора, коли любов запалює комах і вони світяться фосфоричним блиском, минула кілька місяців тому. Може, то дивився в темряві одноокий нічний птах? Адже там блищала тільки одна цятка. Ні, це припущення не задовольняло Сігоньяка — він подумав, що так може блимати запалений гнотик аркебуза.
Тим часом віз їхав собі далі, і, коли вони були вже недалеко від смерекового лісочка, Сігоньякові здалося, що на схилі пагорба стоять якісь чудернацькі постаті, ще невиразні в перших променях світанку; він хотів уже будити акторів, але ж постаті були зовсім нерухомі, й барон подумав, що то пні, навіть посміявся сам із себе й нікого не розбудив.
Віз проїхав іще трохи. Блискуча цятка, з якої Сігоньяк не спускав погляду, зрушила з місця. Довгий струмінь вогню перетнув хмарку сизуватого диму, лунко гримнув постріл, і куля вдарилась об ярмо над биками; ті рвонули вбік, тягнучи за собою воза, та, на щастя, купа піску затримала його край канави.
Від пострілу й рвучкого сіпання вся трупа враз прокинулась; молоді жінки злякано заверещали. Стара Дуенья мовчала, тільки про всяк випадок переховала своїх кілька золотих дублонів — з пояса переклала у черевик. Актори силкувалися вилізти з халабуди, а перед возом раптом став Агостен і, намотавши на руку свій валенсійський плащ, затиснувши в кулаці наваху, голосно закричав:
— Гаманець або життя! Не опиратися! Найменша непокора — і моя ватага постріляє вас!
Поки розбійник ставив свої звичайні для великої дороги умови, барон, благородне серце якого не могло стерпіти нахабства такого негідника, спокійно витяг із піхов шпагу і, виставивши її вперед, кинувся на бандита. Агостен плащем відбивав удари, чекаючи слушної нагоди, щоб метнути в противника свою наваху; ось він, різко махнувши рукою, пошпурив ніж, цілячи в живіт Сігоньякові. На щастя, барон був зовсім не товстий, він трошки відхилився, смертоносний клинок пролетів мимо й упав на кілька кроків далі. Агостен зблід — він лишився без зброї, добре знаючи, що загін солом'яників не допоможе йому. А проте задля страху розбійник закричав:
— Гей, ви тамі Вогонь!
Актори, боячись; що зараз гримне залп, хутенько відступили і сховалися за колимагою, де жінки верещали, як сойки, коли б хто скуб їх живими. Та й Сігоньяк, хоч і хоробрий, а пригнув голову.
Чікіта з-за куща, відхиливши гілки, стежила за всім цим; побачивши, в якому небезпечному становищі опинився її друг, дівчинка спритно, наче вуж, виповзла на піщану дорогу, непомітно підняла ніж і, скочивши на ноги, оддала його бандитові. Обличчя її в цю мить сяяло несказанною дикою гордістю, чорні очі метали блискавки, ніздрі тріпотіли, мов крила яструба, розтулені губи відкривали два ряди блискучих білих зубів, вищирених, як у загнаного хижого звіра. Все єство її палало нестримною злобою і ненавистю.
Агостен замахнувся, аби знову кинути наваху, й цілком можливо, що пригоди барона де Сігоньяка, тільки-но почавшись, на тому й закінчилися б, якби чиїсь залізні пальці не схопили саме вчасно бандита за руку. Ті пальці стис-калисяу мов лещата, в яких закручують гвинт, роздавлювали м'язи, м'яли кістки, так що на руці грабіжника надувалися вени, а під нігтями виступала кров. Агостен відчайдушно сіпався, намагаючись вирватися; аін не міг повернутись, бо Сігоньяк штрикнув би його в спину, й тому відбивався лівою рукою, а сам уже відчував, що права, стиснута в страшних лещатах, от-от відірветься разом із сухожиллями від плеча. Біль став нестерпний, занімілі пальці розтулились і випустили зброю.
Сігоньяка виручив Тиран — підступивши ззаду, він перешкодив Агостенові. Раптом актор закричав:
— Сто чортів! Мене, певно, вкусила гадюка, гострі зуби впилися в ногу!
То Чікіта, наче собака, вкусила здорованя за литку, щоб примусити його обернутись. Але Тиран, не розтискуючи пальців, струсонув дівчисько так, що воно відкотилося кроків на десять по дорозі. Матамор, згинаючи довгі, членисті, мов у коника, ноги, нахилився, узяв ножа, склав його і засунув собі в кишеню.
Поки все це діялося, сонце поволі виринало з-за обрію, частина його рожевувато-золотого круга вже показалася над лінією ланд, і опудала при ясному світлі більше й більше втрачали людську подобу.
— Он воно що! — мовив Педант,— Здається, аркебузи цих вояків не стріляли тому, що нй була надто волога. А самі вони, видать, не вельми великі сміливці,— стоять, наче античні терми9, байдуже, що ватажок попав у біду.
— У них є на те поважні причини,— озвався Матамор, вибираючись угору по схилу.— Це вояки з соломи, одягнені в лахміття, озброєні залізяччям та палицями, розбійники-опудала, які чудово відганяли б птахів од вишняків та виноградників.
Шість штурханів ногою — і всі ті чуперадла скотилися на дорогу, витягнулись у куряві, кумедні й жалюгідні, схожі на ляльки, якими ніхто вже не керує. Розпластані на землі, вони лежали, мов смішна й похмура подоба трупів на полі бою.
— Можете вийти, шановні добродійки,— звернувся барон до актрис.— Боятися більше нічого, небезпека була вигадана.
Люди настільки боягузливі, а страх має такі великі очі, що Агостенові звичайно вдавалася його витівка. Але на цей раз вона провалилась, і засмучений розбійник похнюпив голову. Рядом з пим стояла Чікіта, розгублена, дика й люта, немов нічний птах, якого зненацька застав день. Бандит боявся, що подорожні, маючи більшу силу, розправляться з ним або ж передадуть його до рук правосуддя; але витівка з опудалами забавила акторів, і всі вони щиро сміялися. А сміх за своєю природою далекий від жорстокості, сміх відрізпяє людину від тварини, він, як твердить Гомер, є набутком безсмертних і щасливих богів, які досхочу сміються на своєму Олімпі, коротаючи дозвілля вічності.
І ось Тиран, людина по натурі добродушна, розтис пальці, не випускаючи, однак, бандита, й мовив гучним трагічним басом, яким іноді говорив і в повсякденному житті:
— Ти, негіднику, налякав наших дам, і за це тебе слід було б без зайвих розмов повісити; але якщо вони простять тобі — а таке, думаю, може бути, бо це добрі душі,— то й я не поведу тебе до судді. Лаври донощика не приваблюють мене, я не збираюся постачати здобич для шибениці. Та й витівка твоя забавна і дотепна — непогано придумав, як витягувати гроші у боягузливих обивателів. Будучи актором, я розуміюся на всяких хитромудрих видумках і ціню твою кмітливість, а вона викликає у мене милосердя. Я б не сказав, що ти просто вульгарний і запеклий злодій, тож було б шкода обірвати твою блискучу кар'єру.
— На жаль, я не можу вибрати нічого іншого,— зітхнув Агостен,— і заслуговую на більше співчуття, ніж ви думаєте. Я зостався сам-один з усієї моєї трупи, котра ще недавно була складена так само добре, як і ваша. Кат одібрав у мене акторів, що виконували і перші, й другі, і треті ролі, тепер мені треба самому грати свою п'єсу на сцені великої дороги — говорити на різні голоси, виставляти опудала, щоб усі думали, буцімто зо мною ціла банда. Ох, сумна моя доля! До того ж по моїй дорозі, вважай, ніхто не їздить і не ходить — вона нізвідки й нікуди не веде, та ще й зажила собі лихої слави клятими вибоїнами, по ній трудно і пішки йти, і їхати верхи чи в кареті; а купити кращу немає грошей. На кожній дорозі, по якій хоч трохи ходять та їздять, є своя ватага. Це тільки гультяї, певні, що треба працювати, уявляють, буцімто шлях злодія всипано квітами — ба ні, то терниста путь. Мені б хотілося бути чесним, але як ти заявишся до міської брами з такою грубою пикою і в такому дранті! Собаки схопили б мене за ноги, а вартові за комір, аби тільки він був. Ось і зараз провалилось діло, яке я так ловко придумав, так добре все нарихтував — після нього я міг би місяців зо два жити, а бідолашній Чікіті купив би новий капор. Не везе мені, ой не везе, під такою нещасливою зорею народився. Вчора замість обіду я тільки тугіше затягнув пояс. Сьогодні ви своею недоречною хоробрістю вирвали у мене кусок хліба з рота; тепер я вже не пограбую вас, то дайте мені хоч милостиню.
—— І то правда,— відказав Тиран.— Ми перешкодили тобі займатися своїм ділом, тож маємо покрити збитки. Візьми ось два пістолі, випий за наше здоров'я.
Ізабелла дістала з воза чималий кусок матерії, віддала його Чікіті.
— О, краще подаруйте мені намисто з білих зерен,— мовила дівчинка, і очі її палали жадністю.
Актриса зняла своє намисто й наділа його на шию малій злодійці. Приголомшена, не тямлячи себе від радості, Чікіта мовчки перебирала смуглими пальчиками білі зернинки і, нахилившись, старалась роздивитися намисто на своїх худеньких грудях; раптом вона рвучко підвела голову, відкинула назад волосся і, дивлячись огнистим поглядом на Ізабеллу, сказала якимось незвичайним, глибоким голосом:
— Ви — добрі, я ніколи не вб'ю вас!
А тоді перестрибнула канаву, вибігла на пагорок і сіла там, розглядаючи багатий подарунок.
Агостен же, вдячно вклонившись, зібрав свої пошарпані опудала, відніс назад у смерековий лісок і знову поховав там до ліпшої нагоди. Погонич, який після пострілу з аркебуза хоробро дременув, куди очі бачать, покинувши мандрівців — хай викручуються, як знають,— уже повернувся, актори повсідалися, й балагула важко рушила далі.
Дуенья нишком дістала з черевика свої дублони й засунула їх назад у кишеньку на поясі.
— Ви були як справжній герой роману,— озвалась Ізабелла до Сігоньяка.— Під вашим захистом можна подорожувати, нічого не боячись. Як сміливо кинулися ви на того розбійника, хоча й були певні, що з ним ціла ватага озброєних до зубів бандитів!
— Яка тут небезпека, просто безглуздий вибрик,— скромно відповів барон.— Щоб захистити вас, я порубав би від черепа аж до пояса найстрашніших велетнів і розігнав би дику орду, в диму і в полум'ї повбивав би орків 10 та дра-
конів, пройшов би через зачаровані ліси, спустився б, як Енейп, у самісіньке пекло навіть без золотої гілки. Під променистим поглядом ваших прегарних очей мені все легко, бо ваша присутність, навіть сама думка про вас надає мені надлюдської сили.
Дуже можливо, що в цьому красномовстві було дещо, як сказав би Лонгін 12, по-азіатському перебільшене, але барон говорив щиро. У Ізабелли ні на мить не виникло й краплинки сумніву, що задля неї Сігоньяк здійснив би всі ті подвиги, гідні Амадіса Гальського, Еспландіона і Флорімара Гир-канського 13.