Не зважаючи, Хейг змагався далі, лютою ціною досягнувши обмежених успіхів, поки на початку листопада канадські загони захопили горний гребінь Пасхендале, за яким по тому охрестили й усю битву. На той час англійці втратили на додачу 240 000 солдат, 70 000 з них загиблими. Німецькі втрати сягали близько 200 000. Критики Хейга дивилися на перші числа, його захисники — на другі. Якщо ми завважимо, як сей тиск вплинув на німецький народ, треба сказати, що прибічники хейгові мали більшу рацію, ніж загаль но визнавалося. Але ціна була майже нестерпно тяжка.
Хейговим критикам випав козир на додачу коли 20 листопада він розпочав другу атаку на Камбрей. Почасти його задачею було на великих обширах випробувати нові прийоми тісної взаємодії між піхотою, танками й артилерією, розроблені в англійській армії. Несподіванка була повнісінька; німецьку оборону прорвали на глибину в чотири милі, а в Англії церковні дзвони били во славу перемоги. Було се передчасно. Через десять днів німці контратакували та відібрали назад усе втрачене. В результаті, Хейг позбувсь останньої довіри в своїх політичних господарів, і Ллойд Джордж перебрав на себе стратегічні важелі ведення війни.
Капоретто
Втрати на Соммі в 1916–му лишили в Ллойд Джорджа глибокий сумнів, чи взагалі варто атакувати далі на Західному фронті; і на протязі 1917–го він заохочував Верховне командування шукати дій деінде. Два театри, здавалося, обіцяли на краще: Італія та Близький Схід.
Італійський фронт був активним на протязі всього 1916 року. Для австрійців, як ми вже бачили, Італія завжди була улюбленим суперником. У травні, попри відраджування своїх німецьких союзників, які не бачили в тому ніякої стратегічної переваги, Конрад пустився великої атаки через гори Трентіно. Початково успішний, невдовзі наступ зупинився. Конрад справді міг претендувати на велику перемогу — італійці втратили близько 286 000 солдат, 45 000 з них полоненими — але ж головним стратегічним наслідком було зменшення ресурсів, наявних для австрійців, коли Брусилов атакував наступного місяця. Тим часом головні італійські армії під командуванням генерала Луїджі Кадорна штурмували сильні австрійські укріплення 40 миль східніше на річці Ісонзо. Біля того вони правилися аж до листопада у боях на виснаження, що точилися на кам'янистому плато Карсо, на північ од Трієста, а наступної весни колотнеча поновилась. На серпень 1917–го Кадорна поклав більше 200 000 чоловік на цьому полі, одному й найкривавіших, а італійська та австрійська арміії дійшли останньої межі. Але в Людендорфа, що розправився з росіянами, тепер з'явилися ресурси на поміч свому союзнику , і він відправив сім дивізій покріпити австпійців на Ісонзо. Вживши всіх артилерійських та піхотних прийомів, що вони натепер вдосконалили до бездоганного на Східному фронті, 25 жовтня німці розтрощили італійську оборону при Капоретто, взявши 30 000 у полон. Італійський фронт заваливсь ущент увесь, і знову зіп'явся на ноги тільки черед два тижні на 70 миль глибше вздовж П'яве, загубивши 275 000 полоненими, 2500 гармат і прорву резервів і запасів. На додачу, близько півмільйона італійських дезертирів розтанули, як сніг.
Для Ллойд Джорджа крах в Італії був — дарунок божий. Хейгові негайно було наказано перекинути 5 дивізій з Західного фронту, що успішно поставило хреста на його власному наступі, а переправлені з'єднання сумісно з 6–ма французькими дивізіями покріпили італійський театр. Ще важливіше, Ллойд Джордж скористався нагодою Союзницької конференції в Рапалло 5 листопада, щоб налагодити співпрацю з новим французьким прем'єр–міністром Жоржем Клемансо (той був близький його серцю, бо мав ще менше часу на генеральські химерії). Спільно вони встановили Союзну верховну воєнну раду, складену з політичних ліжерів Антанти разом з їхніми військовими радниками, аби закладати військову політику, призначати сили по ріжних театрах та, найзначніше, — організувати й паювати військові ресурси та статки. Хейга з Петеном страшенно обурило таке загарбання повноважень, але їхню силу було вже зламано. Хейгову незалежність на додачу підломили, замінивши старших штабних офіцерів, а з Уайтхолу вилучили його найбільшого прибічника, голову Імперського верзовного штабу сера Вільяма Робертсона, на користь ллойд–джорджевому протеже генералу серу Генрі Вільсону. Що у Франції, що в Британії цивільний контроль за стратегією відтак був повний.
Через місяць по створенню Верховної воєнної ради Ллойд Джордж отримав ще кращу звістку. 11 грудня британська армія ввійшла в Єрусалим.
Близький Схід
Турки довели себе вірними спільниками Центральних держав. Їхні армії складалися стійкі, хай би здебільшого й неписьменні селяни. Брак сучасного обладунку переважувала настійлива хоробрість та керівництво молодих, завзятих офіцерів, раджених та покріплених німецькими знавцями. Головним їхнім фронтом був Кавказ, де вони суворо постраждали — спершу за нетямущої атаки взимку 1914–15, а тоді від російського наступу з умілим кермом генерала Миколи Юденича влітку 1916–го. Саме під час тої кампанії турецький уряд вдався до програми масових депортацій та винищення місцевого вірменського населення, настільки брутальних і жорстоких, що межували з геноцидом.
Водночас загони Британської імперії вдерлися на турецькі землі — не тільки з Єгипту, але і з бази, яку вони встановили були в листопаді 1914–го в Басрі, на голові Перської затоки, аби забезпечити нафтодобувні вишки та збунтувати місцевих жителів. Звідти в 1915–му вони наступали на долини Тигру та Євфрату, початком аби покріпити межі своєї бази, а поступово в надії захопити Багдад. З виконавчого боку експедиція була згубна; загони, у більшості складені з індусів, зазнали страшних втрат од хвороби. З боку військового катастрофа сталася в квітні 1916–го коли після майже п'ятимісячної облоги, британскі сили змушено здалися при Кат–ель–Амарі, миль за 80 од Багдаду. З 10 000 полонених, 4000 померли в неволі — доля ся оминула їхнього командира, генерал–майора Чарльза Таунсенда. Він зазнав такої милої гостини від своїх полонителів, що се викликало вкрай неприхильні відгуки. Сильніший похід було тоді зібрано в грудні, і військо відібрало назад Кат, а в наступному березні взяло Багдад.
Єгипет був англійською place d'armes (твердиня — фр.), і за значенням поступався хіба що самому З'єднаному королівству, бо захищав нитку імперського зв'язку через Суецький канал. Після невдачі в Дарданелах, гарнізон успішно оборонив канал од хвацького рейду турків через Сінайську пустелю в липні 1916 р. За тим англійці самі рушили вперед через пустелю на межі Палестини — се вможливлене тільки найретельніше спланованою логістикою тилу й постачання, що стала британською маркою в обох світових війнах. Після того, як у березні 1917–го провалилися кілька спроб зломити турецьку лінію, на місце направили нового командуючого — генерала сера Едмунда Аленбі. До того на Західному фронті Аленбі керував армією без помітних успіхів, але тут виявив себе майстром мобільних дій, що все ще були можливі в Палестині, використавши кавалерійські загони, як то було неймовірно на Західному фронті, а також аероплани у тісній взаємодії з піхотою. Німецьким опонентом в Аленбі був не хто інший, як Еріх фон Фалькенгайн, якого недоброзичливці одсунули якнайдалі від центру влади; але попри все своє вміння Фалькенгайн мало що міг зробити, бо в порівнянні з британцями й сил у нього менше, і обладнання гірше. На кінець жовтня Аленбі пішов в атаку, вимів турків із Гази та покотив на Єрусалим аби доставити англійському народу, на ллойд–джорджеве прохання, "різдвяний подарунок" — ще більше милий, бо після чотиримісячного жаху пасхендальської кампанії.
Наступного вересня — в 1918–му — Аленбі завершив завоювання Палестини остаточною перемогою при Мегідо — у битві тій, востаннє в західній воєнній історії, кавалерія відіграла ведучу ролю. Рухаючися на північ, до кінця жовтня його війська захопили Сірію, і турки запросили перемир'я. Аленбі йшов над берегом, а з відземного боку його фланг прикривали, ще й саботуючи турецьку залізницю, дружні арабські загони, згуртлвані та ведені молодим археологом полковником Т. І. Лоуренсом. Лоуренсові пригоди становили хіба дрібну частку дрібної кампанії, але з них він зробився героєм, чиє ім'я сяяло тим яскравіше на гнітючому тлі Західного фронту.
Перемоги Аленбі започаткували нетривалу британську гегемонію на Близькому Сході. Між іншим,це вможливило виконати обіцянку, що дав у жовтні 1917 року Артур Бальфур, англійський міністр іноземних справ — встановити "національну господу для єврейського народу" ("a National Home for the Jewish People") в Палестині. На жаль, обіцянку було дано, не повідомивши місцеве населення та без узгодження з арабськими монархами, яким пообіцяли землі в обмін на їхню військову підтримку. Так само ж не порадилися з ними про угоду, вкладену в 1916–му представниками англійського та французького міністерств іноземних справ (т. зв. "угода Сайкса–Піко"), за якою територію було поділено на дві сфери впливу. Намагання виконати всі ці непримиримі зобов'язанки додавали англійським дипломатам клопоту, а регіону безладдя аж до Другої світової війни, та поназаплутували болісних проблем, які на початку XXI століття лишаються нерозв'язаними.
8. 1918: Рік вирішальний
Страхи Союзників у січні 1918–го
Перемоги Аленбі — то все було дуже приємно, але наприкінці 1917–го для Союзників обрії ще малювалися похмуро зловісними. З доброго боку, було–таки виграну підводну війну та американські поставки через Атлантику йшли майже безборонно. Але Союзники потребували не лише припасів але, ще нагальніше, людей, а з цим американці зволікали. Коли Сполучені Штати в квітні вступили в війну, їхню армію складали 6000 офіцерів і 100 000 солдат. Генерал Джон Дж. Першінг отримав наказ переправити Першу дивізію США до Франції, ба навіть той загін існував хіба на папері. Складалися пляни до літа 1918–го збільшити армію до 24 дивізій, близько мільйона людей, але викликало сумнів, чи не перекинуться Союзники на той час. Коли ж бо виживуть так довго, то їхні клопоти минуться. На 1919–й їхні переваги і в людській силі, і в статках були б велетенськими, тож на той рік союзницькі штабісти почали планувати великий наступ.