Тут людину наче на покарання позбавляли свободи, але люди, прозвані солдатами, і без покарання були її позбавлені. Годували тут непогано, навіть краще, ніж арештанти їли до цього на умовній свободі, бо кухарі, відправляючи на "губу" бачки з їжею, жаліли покараних, намагалися не ображати, наливали супу густішого, клали шматки жирніші. А компанія тутешня також була по-своєму цікава: бандити, хулігани і самовільники. Усі вони порушували, а деякі неодноразово, закони, статути, правила поведінки, отож, відзначалися певним вільнолюбством. Тим і цікаві були. Люди позитивні, законопослушні викликають в суспільстві повагу, нудьгу, від них аж щелепи зводить.
У камері велись ті ж самі розмови, суперечки і припущення, що й у будь-якій казармі того часу. Міркували вголос, буде загальна демобілізація чи відпускатимуть лише по роках, двадцять шостий рік відпустять, а двадцять сьомий затримають, тому що народжені у двадцять сьомому лише тепер досягли призовного віку і раніше служили наче не насправді. Сперечалися про те, яким настане післявоєнне життя: чи розпустять колгоспи, чи відмінять продовольчі картки. Сперечалися про Німеччину, про те, який тут рівень життя. Дивувалися, чому німці виявилися такими звірами. Розповідали про відомого маршала, який днями відправив на батьківщину шість вагонів трофеїв, включаючи два автомобілі, концертний рояль, меблі для міської квартири і дачну, і ще кілька контейнерів зі старовинними годинниками, сервізами, люстрами, канделябрами, дверними ручками, брильянтами, шубами, шерстяними відрізами й іншими в маршальському господарстві предметами першої необхідності. Казали: так їм, гадам (німцям), і треба, їх фюрери, вроді Герінга, також зі всіх країн Європи натягали чимало! Гадали, що ж буде з вождями Третього рейху. Розповідали, що Гебельс і його дружина, перш ніж покінчити життя самогубством, отруїли своїх шістьох дітей. Про те, що Гітлера немає серед живих, тоді ще знали тільки Сталін і військова перекладачка Олена Ржевська, – тому в камері сперечались, живий він чи не живий, що з ним зроблять, якщо впіймають, і що зробив би із ним кожен з учасників дискусії. Плани були різні: від розстріляти чи повісити до виставлення Гітлера голим у звіринці, аби в клітці возити по містах, щоби люди плювали у нього і казали йому всілякі слова. Від Гітлера природно перейшли до Сталіна, тут суперечок не було, було лише захоплення. Мудрий, геніальний, великий. Усім керує, все знає, при тому читає книги по п'ятсот сторінок на день і практично ніколи не спить, усе думає про нас.
Сусідом Чонкіна по нарах виявився артилерист Вася Углов, який раніше служив у Кремлі, в охороні Сталіна. Туди його прийняли за високий зріст, а вигнали за пиятику. Яка, при тому, трапилася лише один раз. Але в кремлівській охороні одного разу виявилося достатньо. У камері, як і повсюди, де Васі траплялося бути, його, зрозуміло, стали розпитувати, чи бачив він особисто Сталіна.
– Бачив, і багато разів, – відповідав Вася з достоїнством.
– Лічними своїми очима? – допитувався єфрейтор Митюшкін, що, як і Чонкін, потрапив на "губу" за самоволку.
– Лічними своїми, – підтвердив Вася. – Я коли на посту біля туалету стояв, він мимо мене по декілька разів на день проходив.
– А нащо?
– Як це нащо?
– Нащо в туалет-то ходив?
– Ти шо, дурень, чи шо? – здивувався Вася. – Нащо люди в нужник ходять?
– Так то ж люди, – заперечив єфрейтор, – а то Сталін!
– Ото дурень! – встряг у розмову сержант Гаврилов. – Сталін тобі що ж, не людина? Даже Маркс говорив: ніщо людське мені не чуже.
– І Маркс ходив у нужник? – ще більше здивувався Митюшкін.
– Ні, – сказав Вася, – Маркс у штани накладав.
Тут у камері всі стали сміятися над Марксом і над Митюшкіним і питати останнього, ким же він уявляє собі вождів світового пролетаріату, якщо вони позбавлені таких природних задоволень. Митюшкін насупився, від продовження розмови ухилився, але вночі розштовхав Чонкіна з запитанням:
– А ти також думаєш, що Сталін ходить у нужник?
Чонкін, згадавши, що одного разу на запитанні про особисте життя товариша Сталіна сильно обпікся, відповів ухильно, що він про Сталіна взагалі нічого не думає. Вранці три доби, на які Митюшкіна посадили, закінчилися. Повернувшись у частину, він одразу ж попросив зустрічі із замполітом і приніс йому доповідну записку про те, що заарештований Василь Углов поширює наклепницькі твердження, начебто товариш Сталін ходить у нужник. А заарештований Чонкін, додав він, з гордістю йому заявив, що про товариша Сталіна взагалі нічого не думає. Замполіт був нормальною людиною. Він не побачив у камерній дискусії нічого, крім дурні, але донос був політичним, на нього треба було якось, хоча б формально, відреагувати. Тому він порадив Митюшкіну звернутися в Смерш до полковника Гуняєва.
Полковник Гуняєв також плюнув би на трьох дурнів. У останній час самовільників і пустобрехів ледь не кожну ніч виловлювали дюжинами. Про них повідомляли їхньому прямому начальству, а вже від того залежало, скільки кому припаяти. Однак начальники не всі ж були звірами, багато розуміло, що солдати за час війни чого тільки не натерпілись і не набачились. Ну, зірвались із цепу, загуляли, з дівчатами німецькими чи бабусями погралися, а то й навіть ляпнули щось не те, так за все пережите заслуговують, принаймні, поблажки. І тому садили солдатів на "губу" неохоче, а вже як і садовили, то строки давали помірковані.
10
Ось і Чонкін, відсидівши скількись-то днів, повернувся б до своїх коней Ромашки і Семенівни і в рідну казарму, а невдовзі дочекався б і демобілізації, та знову найшла на нього невезуха. Якраз саме тоді, коли він єдиний, може, раз за всі останні місяці наважився на самоволку, було видано і розіслано по частинах наказ Верховного головнокомандувача про посилення дисципліни у військах. У наказі йшлося, що після виходу Радянської армії з війни в частинах спостерігаються ознаки морального розкладу і послаблення дисципліни. Серед військовослужбовців окупаційних військ мають місце факти непідкорення командирам, нерідкі випадки пиятики, хуліганства, грабежів, насильства, мародерства, продажу військового майна і зброї. Особливо вказувалося на небезпеку зростаючих контактів із місцевим населенням, які призводять до зараження венеричними хворобами, дезертирства, розголошення військової таємниці і найстрашніше – до ідеологічного розкладу. Наказ зобов'язував командирів частин і з'єднань, а також керівників Смершу вжити рішучих заходів із посилення дисципліни, а всіх порушників її – розгільдяїв і самовільників – карати якнайсуворішим чином.
Був наказ, було і роз'яснення. Для остраху порушників дисципліни варто провести ряд показових процесів. Виїзні сесії військового трибуналу повинні показати усім розгільдяям, що покарання буде неминучим, суворим і швидким.
Коли наказ і роз'яснення дійшли до військово-повітряної армії, в якій служив Чонкін, начальник Смершу Гуняєв зателефонував комендантам усіх гарнізонів, де армія розташовувалася, і попросив надати списки затриманих самовільників. У одному зі списків він вдруге після доносу Митюшкіна наткнувся на прізвище "Чонкін". Випадок із Чонкіним був для показового суду найбільш підходящим. Самовільна відлучка, п'янка, зв'язок із місцевим населенням і сумнівні висловлювання. Гуняєв подумав, що і прізвище Чонкін для суду підходяще, запам'ятовується. Полковник викликав до себе голову військового трибуналу Сукнодерова і наказав підготувати справу Чонкіна до слухання. Голова знав своє діло добре, він ніколи й не помишляв уважати себе незалежним суддею, навпаки, завжди в розмовах з начальством саме те й підкреслював, що ніяких самостійних вироків, окрім як по самісінькій дурниці, не виносив і виносити не збирається. І хоча Гуняєв час від часу докоряв йому і нагадував, ти, мовляв, суддя і підкоряєшся тільки закону, на що Сукнодеров відповідав, що бажання начальства для нього і є закон і він йому підкоряється. А втім, тут-таки додавав: жартую, жартую.
– На який строк будемо тягнути? – запитав Сукнодеров.
– Пару років заліпи йому і досить, – сказав Гуняєв. – Жалко хлопця, – зітхнув він і підвів очі до неба, – усе ж таки фронтовик.
Слідчий Плешаков прийняв справу і для проформи зробив запит у відповідні інстанції з приводу Чонкінового минулого. І от уявіть собі, дорогий, шановний, терпеливий читачу, все повторилося, що було раніше. Запит ходив по інстанціях і адресах, якісь там безликі і безшумні люди з гусячою ходою носили його в теках по коридорах і кабінетах, після чого зазирали в архівні каталоги і писали свої резюме. Відносно швидко запит став звітом про оперативну перевірку, в результаті якої встановлено, що Чонкін-Голіцин Іван Васильович, 1919 року народження, росіянин, безпартійний і неодружений, колишній рядовий військової частини 249814, у 1941 році притягався до кримінальної відповідальності за дезертирство, зраду Батьківщини, збройний розбій, спробу відторгнути й передати ворогу частину радянської території і оголосити себе царем. Був засуджений, але, користуючись безладдям військового часу, якимось чином уникнув покарання.
Ну звичайно, коли все це сталося, дрібні співробітники Тих Кому Слід зрозуміли, що впіймали занадто велику птицю, щоб самим вирішувати її долю. А особисто полковник Гуняєв подумав, що, цілком можливо, тут йому і засвітився шанс стати заздалегідь генералом. Тому він розписав цю справу якнайкращим чином, використавши все своє літературне обдарування, а воно в нього було (потай від співслужбовців він пописував віршики, і дуже навіть непогані, про батьківщину, природу, любов до домашніх тварин і згодом став членом Спілки письменників СРСР). Оформивши справу, Гуняєв відправив її нагору, а верхні люди передали справу тим, хто іще вище, і нарешті справа піднеслася високо-високо й досягла найголовнішої людини із Тих Кому Слід, а саме до того ж таки Лаврентія Павловича Берії.
11
Уявімо собі, що літнього сонячного ранку Лаврентій Павлович прокинувся після чудової ночі, проведеної з прекрасною незнайомкою, що її упіймали його ад'ютанти на вулиці Горького. Незнайомка спершу, не розібравши, в чому справа, плакала і просилась: ой, дядечку, відпусти, мене мамка лаятиме, а потім, коли зрозуміла, хто цей дядечко, зайшлася в дикому екстазі і під час сексу кричала: "Ой, хто ж мене дере! Люсьці розкажу, не повірить!" Йому ці вигуки дуже сподобалися, він сміявся.