Він ураз змінив колір із червоного на жовтий і підібрав прямі ніжки.
— Даруйте, — звернувся я до товстої змії, — що це за тварина?
— Нічого цікавого, — відповіла змія. — Таких у нас на планеті багато. Ми їх називаємо індикаторами. Вони не вміють говорити, зате міняють колір залежно від настрою. І бувають дуже інтересні кольори. У вас немає грудочки цукру?
— Ні, — сказав я.
— Шкода, — відповіла змія і дістала звідкілясь грудочку цукру.
Побачивши цукор, кулька взялася бузковими розводами.
— Радіє, — пояснила змія. — Правда, красиво?
— Дуже, — згодився я.
— Ми їм спеціально придумуємо нові відчуття, щоб знайти незвичайні кольори. Хочете, я її стукну? Вона стане чорною.
— Ні, не треба, — мовив я. — А ви не продасте її нам для Московського зоопарку?
— Ні, — відповіла одна із голів змії; друга тим часом мовчки опустилася вниз. — Обміняти можу.
— Але в мене нема на що мінятися.
— Ну ось на цю штуку, на оце звірятко, — сказала змія і показала відразу десятьма ніжками на Алісу.
— Не можна, — відповів я, стараючись не ображатися, бо сам не давно прийняв розумну істоту за нерозумного птаха. — Це моя донька.
— Фе, який жах! — вигукнула гнівно змія. — Я негайно викличу охоронців порядку. Це ж заборонено!
— Що заборонено? — здивувався я.
— Заборонено торгувати своїми дітьми. І обмінювати їх на звірів теж заборонено. Невже ви не читали правил біля входу на базар? Ви кат і варвар!
— Аж ніяк, — засміявся я. — Я з таким же успіхом можу продати Алісу, як вона мене.
— Ой лелечко! — закричала змія, притискаючи до грудей кольорову кульку: індикатор, певно, перелякався і став білим із червоними хрестиками вздовж спини. — Донька торгує власним батьком! Де ви таке бачили?
— Слово честі, — благально мовив я, — ми одне одного не продаємо! У нас на Землі взагалі не заведено батькам продавати своїх дітей, а дітям — своїх батьків. Ми просто прийшли разом купити яких-небудь рідкісних звірів для нашого зоопарку.
Змія подумала трохи і сказала:
— Вже й не знаю, вірити вам чи ні. Краще спитаймо в індикатора. Він такий чуйний. — Вона нахилила обидві голови до індикатора і спитала його: — Цим дивним істотам можна вірити?
Індикатор став смарагдово-зеленим.
— Хоч як дивно, він запевняє, що можна.
Тут змія заспокоїлася і додала зовсім іншим тоном:
— А ти хочеш, щоб я тебе їм віддала?
Індикатор став золотим, наче промінь сонця.
— Дуже хоче, — переклала його емоції змія. — Беріть його, поки я не передумала. І ще візьміть довідник "Як годувати індикаторів і як домогтися ніжно-рожевих емоцій".
— Але я не знаю, що дати вам натомість.
— Нічого, — мовила змія. — Я ж вас образила підозрами. Якщо ви в обмін на індикатора погодитеся мені пробачити, я до вечора буду щаслива.
— Ну звичайно, ми на вас не ображаємося, — сказав я.
— Анітрішечки, — притакнула Аліса.
Тоді змія махнула безліччю своїх ніжок, кулька-індикатор злетіла в повітря й упала на руки Алісі. Вона лишалася золотою, тільки по спині в неї, мовби живі, бігли блакитні смужки.
— Він задоволений, — мовила змія і швидко поповзла геть, не слухаючи наших заперечень.
Індикатор стрибнув з Алісиних рук і пішов позаду нас, похитуючись на тонких прямих ніжках.
Нам зустрілася ціла родина вуханів. Великий вухань, вуха в якого були більші, аніж у слона, його дружина-вуханька і шестеро вуханят. Вони несли канарку в клітці.
— Дивись! — вигукнула Аліса. — Це канарка?
— Авжеж
— Це не канарка — сказав суворо батько-вухань. — Це райський птах. Але ми його зовсім не хотіли купувати. Ми шукали справжнього говоруна і не знайшли, — мовили хором вуханята, здіймаючи вітер вушками. — Немає жодного говоруна.
— Це дивовижно! — похвалилася нам вуханька. — Ще торік пів базару кишіло говорунами, а тепер їх зовсім не стало. Ви не знаєте чому?
— Ні, — відповів я.
— І ми не знаємо, — відповів вухань. — Доведеться нам розводити райських птахів.
— Тату, — сказала Аліса, коли вони пішли, — нам потрібен говорун.
— Чому? — здивувався я.
— Бо він усім потрібен.
— Гаразд, ходімо шукати говоруна, — згодився я. — Тільки спочатку я пропоную подивитися на павука-ткача-троглодита. і якщо нам його віддадуть, ми його неодмінно купимо. Це заповітна мрія нашого зоопарку.
Розділ 10
МИ КУПИЛИ ГОВОРУНА
Ми з Алісою обійшли увесь базар, купили для зоопарку вісімнадцять різних звірів і птахів, більшість із яких на Землі ще нікому не доводилось бачити. Аліса питала в кожного торговця чи колекціонера:
— А де дістати говоруна?
Відповідали по-різному.
— Говоруни перестали нести яйця, — сказав один.
— Говоруни перемерли від загадкової хвороби.
— Говорунів тримати не можна.
— Хтось скупив усіх говорунів на планеті.
— Говорунів ніколи й не було.
І ще багато інших відповідей. Але ми так і не зрозуміли, що ж сталося насправді. Всіы визнавали, що раніше говоруни були звичайнісінькими птахами і їх любили тримати вдома і в зоопарках. Та в останній рік говоруни майже всі кудись зникли. Казали, що по домівках ходили люди і скуповували говорунів. Казали, що із зоопарку говорунів хтось украв. Казали, що в головному говорунячому розпліднику вони захворіли лихоманкою і вимерли. і чим безнадійніше було знайти говоруна, тим дужче Алісі кортіло бодай поглянути на цього птаха.
— А що в говорунах особливого? — спитав я в Крабакаса із Баракаса, з яким ми щойно познайомилися.
— Нічого особливого, — відповів Крабакас ґречно, скручуючи кільцями синій хвіст. — Вони говорять.
— Папуги теж говорять, — сказав я.
— Про папуг не знаю, не чув. Але, може, у вас називають папугами говорунів?
— Може, — згодився я, хоч навряд чи папуги водилися на цій планеті. — А де вони водяться?
— Чого не знаю, того не знаю, — відповів Крабакас із Баракаса. — Можливо, вони водилися саме на цій планеті. Я чув, що говоруни можуть літати між зірками і завжди повертаються до рідного гнізда.
— Не знайти нам говоруна, — сказав я Алісі. — Доведеться вертатись. Тим паче, що твій індикатор уже зголоднів.
Індикатор почув мої слова і на знак згоди став світло-зеленим. Ми повернули до виходу, і раптом мене зупинив Крабакасів окрик. Він, як синій смерч, звився над клітками.
— Ей! — кричав він. — Землянине, вернися мерщій сюди!
Я вернувся. Крабакас згорнувся клубком і сказав:
— Хотіли подивитися на говоруна? Ну, тоді вважайте, що вам казково поталанило. У мене за клітками сховався чоловік, який при ніс справжнього дорослого говоруна.
Аліса, не дослухавши, кинулась назад, і за нею дріботів індикатор, мінячись від нетерпіння всіма барвами веселки.
За стіною пташиних кліток сховався маленький вухань із притиснутими вухами. Він тримав за хвіст великого білого птаха. У птаха було два дзьоби і золота корона.
— Ой, — зраділа Аліса, — ти пізнаєш його, тату?
— Щось знайоме, — мовив я.
— "Знайоме"! — перекривила мене Аліса. — Цей птах сидить на плечі статуї Першого капітана!
Аліса мала рацію. Я згадав. Справді, скульптор зобразив саме говоруна.
— Ви продаєте птаха? — спитав я у вуханя.
— Тихше! — засичав той. — Якщо ви не хочете його і мене занапастити, тихше!
— Купуйте без розмов, — шепнув мені на вухо Крабакас із Баракаса. — Я б сам купив, та вам він потрібніший. Можливо, це останній говорун на планеті.
— Але чому така таємниця? — спитав я.
— Я й сам не знаю, — відповів господар говоруна. — Я живу далеко від міста і рідко тут буваю. Давно-давно, кілька років тому, цей говорун прилетів до мене. Він був виснажений і поранений. Я його виходив, і відтоді він жив у мене в домі. Цей говорун, певно, за своє життя побував на різних планетах. Він говорить багатьма мовами. Кілька днів тому я був у справах у місті й зустрівся в їдальні з одним давнім другом. Ми розговорилися, і давній друг сказав мені, що в місті зовсім не лишилося говорунів. Хтось їх скуповує або вбиває. А я тоді відповів другові, що в мене живе говорун. "Бережи його", — сказав мені друг. Тут до нас підійшов один землянин і похвалився, що хоче купити говоруна…
— Він був у капелюсі? — спитала раптом Аліса.
— У капелюсі, — відповів вухань. — А ви звідкіля знаєте?
— Літній і худий?
— Так.
— То це він, — мовила Аліса.
— Хто — він? — спитав Крабакас із Баракаса.
— Той самий, який торгував черв'яками.
— Авжеж, це він, харцизяка! — вигукнув Крабакас.
— Стривайте, не перебивайте, — зупинив нас вухань. — Я тоді відмовився продати свого улюбленого птаха і поїхав назад додому. І уявляєте, тої ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім. А наступної ночі мене хотіли підпалити. Та говорун прокинувся і розбудив мене. Вчора я натрапив на незакінчений підкоп під мій дім. А сьогодні вночі до мене в спальню хтось кинув величезний камінь. І я збагнув: якщо я залишу птаха вдома, не жити мені на світі. "Коли не боїтеся смерті, беріть птаха, але за наслідки я не відповідаю.
— Беріть, — сказав Крабакас, — птах рідкісний, хороший, а вам усе одно летіти звідси. Вам не страшно.
— Беремо, тату? — спитала Аліса і простягла руку до говоруна.
Я не встиг відповісти, як говорун легко злетів на Алісине плече.
— Прощавай, друже, — зітхнув вухань.
Я розплатився з вуханем, і той відразу втік. Навіть грошей лічити не став.
— Годувати говоруна можна білим хлібом, — сказав нам на про щання добрий Крабакас, — і молоком. Корисно давати шипшиновий сироп.
Сказавши це, Крабакас згорнувся синім клубочком і влігся на клітку з канарками.
Ми попрямували до виходу з базару. Попереду йшла Аліса, і на плечі в неї сидів говорун. Правда, він іще не сказав ні слова, та це мене не хвилювало. За Алісою дріботів індикатор і задумливо міняв кольори. Далі йшов я і вів на повідку купленого за скажені гроші, дуже Рідкісного, роботящого, майже розумного павука-ткача-троглодита. Павук плів акуратний вовняний шарф у клітинку, і вже сплетений кінець шарфа волочився по землі. Позаду їхав автоматичний всюдихід, наповнений клітками й акваріумами, — там для людини і місця не знайшлося б. З усіх боків до нас оберталися колекціонери і повторювали десятками мов:
— Дивіться, говоруна несуть!
— Говорун!
— Живий говорун!
Зненацька говорун схилив голову набік і заговорив.
— Увага! — сказав він по-російському. — Посадка на цю планету неможлива. Я переходжу на планетарну орбіту, а ти, любий друже, не забудь увімкнути амортизатори.
По цих словах говорун без усякої паузи перейшов на незнайому нам мову і барабанив нею хвилин зо дві.
— Оце так папуга! — вигукнула Аліса.
Говорун замовк, прислухався до її слів і повторив:
— Оце так папуга!
Потім ще подумав і промовив моїм голосом:
— Але чому така таємниця?
Далі голосом свого попереднього господаря:
— Тієї ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім.