Єва-Лотта відвертається до стіни й вибухає голосним плачем.
"Ну й чудні ці дівчата, — міркують Калле й Андерс. — В підземеллі вона не ревла, а тепер, як усе вже минулося, бризкає, немов водограй!"
На той час Червоні Троянди вже передивилися усі комікси, досхочу награлися в пінг-понг. Та ще й у Преріях мав початися футбольний матч.
— А хай їм, набридло вже чекати! — заявив Сік-стен. — Наче до Америки емігрували. Ходімо!
Вони всі троє спустилися мотузкою вниз і перейшли річку через Євину-Лоттину кладку. Дядько Ейнар таки дочекався свого, хоч і не одну годину згаяв.
Метрів за двісті на вулиці стоїть блискуча чорна машина марки "Вольво". В ній сидять двоє чоловіків, нетерплячі й роздратовані. їм дошкуляє спека. Години спливають, а через рівні проміжки часу з'являється їхній давній приятель Ейнар і доповідає: [115]
— Ті вилупки ще там! Що я, по-вашому, маю робити? Не можу ж я їм поскручувати в'язи, хоч як би хотів!
Та ось нарешті дядько Ейнар іде, не йде, а біжить. Він щось несе під полою.
— Усе гаразд, — шепоче він і вскакує в машину. Йомен додає газу, і машина мчить у північному напрямку.
Троє чоловіків у машині думають тільки про одне: якнайшвидше втекти з містечка. Вони дивляться тільки перед себе й бачать лиш вулицю, що має вивести їх до багатства, волі й безтурботного життя. Якби вони позирнули вбік, то, може, помітили б трьох дітей: Андерса, Калле і Єву-Лотту, що саме вигулькнули з-за рогу і вражено та злякано дивилися вслід своїм ворогам, які швидко тікали машиною.
16
— Де тебе дідько носив, шибенику? — запитав бакалійник Блюмквіст. — І що ти накоїв? Знову розбив комусь вікно?
Уже вкотре бакалійник Блюмквіст вибігав на ґанок і виглядав свого нащадка. І ось нарешті побачив його разом з Андерсом і Євою-Лоттою.
— Пустіть мене, татку! — просився Калле. — Мені треба бігти в поліцію!
— Знаю! — сказав тато. — Поліція вже чекає на тебе. Це тобі так не минеться!
Калле не міг збагнути, чому поліція чекає на нього. Але досить того, що вона чекала. І він побіг так, як ще зроду не бігав. Андерс і Єва-Лотта мчали за ним. [116]
На зеленій дощечці гойдалки сидів поліцай Б'єрк, дай Боже йому здоров'я, а коло нього — двоє ще якихось поліцаїв.
— Арештуйте їх, арештуйте! — нестямно закричав Калле. — Мерщій!
Б'єрк і двоє інших поліцаїв схопилися.
— Де? Кого?
— Злодіїв! — Калле був такий схвильований, що не міг говорити. — Вони допіру поїхали. Ой, швидше!
Двічі йому не довелося казати. На очах у приголомшеного бакалійника Блюмквіста Калле та його двох приятелів повезли в поліційній машині під охороною трьох поліцаїв. Пан Блюмквіст схопився за голову. Син ще в пір'я не вбився, а вже попав під арешт! Єдине його втішало — що пекарева дочка, видно, не краща, та й шевців синок теж.
Поліційна машина так летіла на північ, що статечні городяни маленького містечка тільки докірливо хитали головами. Калле, Андерс і Єва-Лотта сиділи ззаду поряд із комісаром Стенбергом. На поворотах їх кидало то в один, то в другий бік. Єва-Лотта дивувалася, скільки людина може витерпіти за один день і не зомліти. Калле й Андерс говорили один поперед одного, аж поки комісар заявив, що радше слухав би їх по черзі. Калле вимахував руками й верещав не своїм голосом:
— Один блідий, другий відразний, а третій дядько Ейнар, але блідий, властиво, ще відразніший за відразного, та й дядько Ейнар теж відразний!
Комісар аж трохи розгубився.
— Блідий зве себе Іваром Редігом, але його, здається, звуть Артуром, а відразного звуть Йоменом, але він, видко, зветься Крук, а дядько Ейнар, той зветься і Ліндеберґ, і Бране, і він спить з револьвером під [117] подушкою, а коштовності закопав у підземеллі зруйнованого замку, під сходами, а як я брав у нього відбиток пальця, то, на лихо, впав вазон, і він націлився на мене револьвером, а потім я сидів на клені й чув, як Йомен і Редіґ погрожували вбити його, а тоді зв'язали в льоху в руїнах, бо він, дурний, пішов туди з ними, а коштовностей уже не було, бо ми сховали їх на горищі, але тепер, на жаль, злодії, мабуть, їх забрали, бо вони замкнули нас у підземеллі, а там стільки всіляких переходів, але ми вибралися звідти, бачите, а тепер ви, дядьку комісаре, вже все знаєте, тільки прошу вас, їдьте швидше!
З виразу обличчя дядька комісара не видно було, що він усе знає, однак він подумав, що подробиці можна буде з'ясувати потім.
Поліцай глянув на спідометр. Сто кілометрів на годину! Збільшувати швидкість він боявся, хоч Калле вважав, що машина їде надто повільно.
— Тут роздоріжжя, то куди їхати: ліворуч чи праворуч?
Поліцай так раптово загальмував, що машину закинуло вбік.
Андерс, Калле і Єва-Лотта аж пальці кусали, так їх нервувала та затримка.
— От лихо! — сказав комісар. — Пане Б'єрку, ви знаєте тутешні дороги, як на вашу думку, котрою вони поїхали?
— Важко сказати, — відповів Б'єрк. — Обидві ці дороги ведуть на гостинець, тож вони будь-куди могли звернути.
— Стривайте, — сказав Калле й вискочив із машини. Він витяг записника й подався на дорогу ліворуч, пильно роздивляючись сліди.
— Вони завернули сюди! — схвильовано закричав він. [118]
— Звідки ти знаєш? — спитав комісар.
— Знаю, бо в них нова шина на правому задньому колесі, і я накреслив собі візерунок. Ось гляньте!— Він показав чіткий слід на дорозі. — Такий самісінький.
— А ти метикуватий хлопець! — похвалив комісар, коли вони бігли назад до машини.
— Азбука детектива, — сказав знаменитий детектив Блюмквіст. Але враз згадав, що недавно волів бути просто Калле, й скромно додав: — Так якось мені спало на думку.
Тепер вони мчали з карколомною швидкістю. Всі принишкли, тільки напружено вдивлялися вперед. Ось заворот... Машина ковзнулася...
— Дивіться! — вигукнув поліцай Б'єрк. Перед ними метрів за сто їхала машина.
— То вони! — запевнив Калле. — Чорне, блискуче "Вольво"!
Поліцай Сантесон робив усе, що тільки міг, аби наздогнати втікачів, проте чорне "Вольво" й собі приспішилося, і відстань між машинами не меншала. Хтось дивився в заднє вікно. Злодії, очевидно, здогадались, що за ними женуться.
"Я зараз зомлію, — подумала Єва-Лотта. — А я ще зроду не мліла".
Сто десять кілометрів. Тепер поліційна машина повільно, але впевнено доганяла втікачів.
— Лягайте, діти! — раптом крикнув комісар. — Вони стріляють!
Він звалив усіх трьох на дно. І саме вчасно. Свиснула куля й пробила вітрову шибку.
— Б'єрку, вам там зручніше, нате мого револьвера й дайте відповідь тим собакам!
Комісар передав револьвера Б'єркові, що сидів спереду. [119]
— Стріляють! Ох, яка стрілянина! — шепотів Калле, сидячи на дні машини.
Б'єрк висунув руку в бокове вікно. Він був не тільки спритний гімнаст, але й добрий стрілець. Ось він пильно націлився в праве заднє колесо "Вольво".
До нього тепер десь метрів двадцять п'ять. Пролунав постріл, і чорне "Вольво", ковзнувши, з'їхало у канаву. Поліційна машина наздогнала його.
— Мерщій виходьте, поки вони ще в машині! — крикнув комісар. — Ви, діти, полежте ще!
Поліція миттю оточила розбите "Вольво". Ніщо в світі не могло змусити Калле лежати на дні машини. Він повинен устати й подивитися!
— Дядько Б'єрк і поліцай, що вів машину, стоять із націленими револьверами, — доповідав він Андерсові та Єві-Лотті. — А товстий комісар сіпає за двері. Ой, як вони зчепилися! То Редіг, він теж із револьвером. Ох, дядько Б'єрк так йому дав, що він випустив револьвера! А тепер вилазить дядько Ейнар, але без зброї, він тільки пручається... ось йому накладають кайдани і Редігові теж! А де ж Відраз-ний? Ось його витягають. Він, певне, зомлів. Ох, як цікаво! А тепер, уявляєте...
— Та цить! — сказав Андерс. — Ми ж не сліпі, самі бачимо!
Бійка скінчилася. Дядько Ейнар і Блідий стояли перед комісаром. Відразний лежав поряд на землі.
— О, кого я бачу! — вигукнув комісар. — Та це ж Артур Берґ! Яка приємна несподіванка!
— Кому приємна, а кому ні, — сказав Блідий, позираючи спідлоба.
— Таки правда, — погодився комісар. — Що ти скажеш, Сантесоне, ми спіймали самого Артура Берга!
"Добра ж у нього, видко, пам'ять, що він згадує всі прізвища", — подумав Калле. [120]
— Ходи сюди, Калле! — покликав комісар. — Тобі, певне, буде приємно знати, що з твоєю допомогою нам пощастило спіймати одного з найнебезпечніших злочинців у нашій країні!
Навіть Артур Берґ звів брови, побачивши Калле, Андерса і Єву-Лотту.
— Треба було зробити так, як я спершу намірявся: постріляти цих вилупків, — сказав він спокійно. — Ніколи не варто робити людям добро, завше через це маєш самі неприємності.
Відразний розплющив очі.
— А ось іще один знайомий і постійний клієнт поліції! Слухайте, Йомене, ви ж начебто хотіли стати чесною людиною — здається, так ви мені заявили, коли ми зустрічалися востаннє.
— Так, але я спершу хотів розжитися на невеличкий капітал. Без грошей чесним не станеш, пане комісаре!
— А ви? — комісар обернувся до дядька Ейна-ра. — Ви вперше ступили на слизьку стежку?
Дядько Ейнар опустив очі.
— Так, — сказав він. Тоді злісно глянув на Калле. — Принаймні раніше я не попадався. І тепер був би викрутився, якби не цей знаменитий детектив Блюмквіст!
Він видушив із себе щось схоже на усміх.
— А тепер погляньмо, де коштовності. Сантесоне, зазирни в машину. Вони мають бути десь там.
Авжеж, бляшана коробка була в машині.
— У кого ключ? — спитав комісар.
Дядько Ейнар неохоче віддав ключа. Решта всі напружено чекали.
— Зараз побачимо, — сказав комісар, крутнувши ключем.
Вічко відчинилося. [121]
Зверху лежав аркушик паперу, а на ньому красувався напис великими літерами: "Таємні папери Білої Троянди". Комісар з дива аж рота роззявив. Решта всі теж. Артур Берґ ненависно позирнув на дядька Ейнара.
Комісар понишпорив у коробці, але, крім паперів, камінчиків та ще якогось непотребу, там нічого не було.
Перша не витримала Єва-Лотта. її веселий лукавий сміх став ніби гаслом для Калле та Андерса. Вони теж зареготали. Всі троє так сміялися, що аж стогнали й трималися за животи.
— Що це напало на дітей? — розгублено спитав комісар. А тоді обернувся до Артура Берґа: — Отже, ви вже встигли сховати вкрадене. Нічого, ми все з вас витрусимо.
— Не... не треба... не треба нічого витрушувати, — насилу вимовив Андерс, давлячись сміхом. — Я знаю, де коштовності.