Отже, скоріш за все, шерстисті вівці з'явились у Понтійсько-каспійському степу в процесі еволюції у відповідь на холодніші степові зими, і саме тут уперше стали виготовляти повсть, а пізніше розвинулося прядіння та ткацтво вовни. Прямих доказів на підтвердження цього небагато, але у Хвалинському могильнику (4700–3900 рр. до н.е.) значна кількість овець, принесених у жертву під час похоронних ритуалів, були зрілими, що дає змогу припустити, що вони походили з отар, яких розводили заради шерсті або молока (або й того й іншого). А у селищі Свободному на Північному Кавказі (4300–3700 рр. до н.е.), вівці були основними свійськими тваринами, їх було у п'ять разів більше, ніж кіз, і це вказує на те, що там приділяли увагу саме шерсті.
Надлишки вовни, у тюках чи у вигляді тканин, могли бути цінним предметом для обміну, так само, як і самі шерстисті вівці. Існують свідчення виробництва вовни наприкінці 4-го тисячоліття на території Угорщини та під час культури пізнього Урука на Близькому Сході. Спокусливо припустити, що ці новації були прямим наслідком торгівлі шерстистими вівцями, яких розводили в далекому крижаному степу.
3.1 Вівці в Монголії взимку. Під час селективного розведення овець у холодному степу, далеко від їхнього природного середовища, люди надавали перевагу тваринам, що для захисту від екстремальних холодів на додачу до свого звичайного волосяного покриву мали густу шерсть.
Коні
Ще одним вкрай бажаним продуктом степу були коні, приручені для їзди верхи. Складні питання щодо походження свійського коня і початку верхової їзди все ще остаточно не вирішені, і останнім часом навколо них точаться жваві дискусії. Але, незважаючи на деякі все ще суперечливі моменти, з низки важливих проблем було досягнуто широкої згоди.
Справжній кінь (Equus caballus) є одним із кількох представників родини коневих у Євразії. На Близькому Сході до диких коневих належали онагр (E. hemionus), який жив у Сирії, Іраку, Ірані та Середній Азії, і осел (E. asinus), що мешкав переважно в Леванті та в Єгипті. Одомашнити онагрів виявилося нелегко, але осли були більш поступливими й стали основними в'ючними тваринами в цьому регіоні. У степовій зоні онагра знаходять на стоянках мисливців-збирачів у Прикаспійській низовині, тоді як на півночі причорноморського степу жив E. hydruntinus, невелика струнка істота. Справжній кінь зустрічається в усьому степовому регіоні, і вважається, що цей вид походить із Маньчжурії або Монголії, звідки він поширився на захід через степ і в Європу, де невеликі табуни пережили останній льодовиковий максимум.
Відкриті степові пасовища були для коня природним середовищем. На волі коні пасуться табунами, що складаються з одного жеребця і кількох кобилиць з лошатами. Жеребець охороняє фланги та тил свого гарему й, поки може, відганяє інших самців, а головна кобила керує пересуванням табуна. Молоді жеребці відлучаються від батьківського табуна у віці приблизно 2-х або 3-х років і утворюють окремі холостяцькі гурти, які зазвичай перебувають на периферії основного табуна, чекаючи нагоди здобути свій власний гарем. Найкраще кінь почуває себе в степу, адже годується травою. Також він добре пристосований до зимового снігу та льоду, бо навчився розчищати їх копитами, щоб дістатися до трави.
Великі табуни, що жили в степу, були цінним джерелом м'яса для мисливців-збирачів: на деяких стоянках понад 40 відсотків знайдених тваринних кісток були кінськими. Саме під час цієї тривалої взаємодії мисливця-збирача з конем люди вивчили характер цієї тварини. Пізніше досвід розведення свійської великої рогатої худоби, одомашнених овець та кіз, лише підкреслив переваги коня, зокрема, його здатність переносити зимові умови. Худоба й вівці не мали природного інстинкту розгрібати сніг, а їхні носи були занадто м'якими, щоб відсунути його вбік, тому, щоб вони не померли з голоду, їх треба було забезпечити зимовим кормом. Отже, по тому як громади почали розводити немісцевих свійських тварин, природним кроком було спробувати одомашнити тутешнього коня. Як почалося одомашнення, залишається тільки здогадуватися. Найпростіше було б знайти табун, вбити жеребця і захопити головну кобилу, за якою пішла би решта. Щоб табун міг розмножуватися, треба було б вибрати молодого слухняного жеребця або захопити його з одного з холостяцьких гуртів.
3.2 Коні Пржевальського, дика порода родом із Монголії. Частина невеликого гаремного табуна вільно пасеться в національному парку Хустай у центральній Монголії, серпень 2013 р.
Не викликає сумніву, що одомашнення коней розпочалося в Понтійсько-каспійському степу в місцях, де людські громади звикли полювати на них, десь у 5-му або 4-му тисячолітті до н.е. Кістяки коней були знайдені поруч з кістяками великої рогатої худоби та овець у похованнях середнього Поволжя, датованих між 4600 і 4200 рр. до н.е., і це може свідчити про те, що тоді тут вже відбувалося одомашнення; такі ж самі ритуальні предмети, що охоплюють той самий проміжок часу, були знайдені в інших похованнях між річками Волга й Урал. У цей час також поширюється використання кінської символіки у вигляді різьблених кістяних і кам'яних зображень. Жоден з цих фактів не є доказом одомашнення, але вони свідчать про дедалі тісніші стосунки між людьми та кіньми. Як тільки були зроблені перші кроки в напрямку одомашнення, приручених тварин краще було тримати поблизу поселення, щоб ті не бігали на волі; для цього коней триножили, щоб вони не відходили занадто далеко під час випасу. Великим плюсом для людських громад була здатність коня прогодувати себе навіть глибокої зими. Як гарантований зимовий запас м'яса, вони не вимагали великого догляду.
Одомашнивши коня, скоріш за все, у 5-му тисячолітті, скотарські громади зробили наступний важливий крок – вилучили більш слухняних тварин і навчилися їздити на них верхи. Верхова їзда надавала багато переваг як мисливцям, так і скотарям. Полювати на диких коней та інших тварин верхи було набагато легше, ніж пішки, а для скотаря-вершника збільшення відстані й швидкості пересування були вкрай корисними. Пішки людина й гарний пес могли випасати 200 овець; верхи ж на коні вони могли наглядати за 500-ма, долаючи відстань у 50-60 км на день. Революцію розпочали відчайдушні молодики, які підбурювали один одного стрибати на спини диких коней.
Де й коли почали їздити верхи – це питання, що жваво обговорюється останніми роками. Значна частина дискусії зосереджена навколо інтерпретації знахідок кінських кісток у місцях поселень. Щодо цього є два загальних підходи. Перший полягає в пошуку змін у морфології кісток, які можуть свідчити про одомашнення або верхову їзду. Інший розглядає склад популяції коней на підставі знайдених кісток, насамперед вік і співвідношення кількості самців і самиць, щоб зрозуміти, чи це краще відображає полювання або одомашнення. Для обох підходів необхідна велика вибірка, щоб цифри можна було статистично перевірити на вірогідність.
Археологічна пам'ятка, де наразі знайдено найбільшу кількість кінських кісток відповідного періоду – це Ботай у лісостеповій зоні північного Казахстану на схід від річки Ішим. Ботай – це велике поселення, що складається з приблизно 300 заглиблених у землю будинків, які розташовані на площі приблизно 15 га, і датуються періодом 3700–3000 рр. до н.е. За 15 років розкопок було знайдено 10 тонн тваринних кісток, з яких 99,9 відсотків– кінські. Решта кісток належала диким тваринам, зокрема турам, оленям, кабанам і ведмедям. Безперечно, кінь був основою харчування цієї громади, і це типово для інших стоянок у басейнах річок Ішим і Тобол, на схід від Уралу, де частка кінських кісток ніколи не становить менше ніж 65 відсотків від загальної кількості.
Вивченням кінських кісткок з Ботая займалися багато дослідників, які надають цим знахідкам різні інтерпретації. Деякі вважали цих коней цілком дикими, а кістки – наслідком спрямованої на них стратегії полювання. Інші стверджували, що, принаймні, частина з них була одомашнена. Аргументи на користь часткового одомашнення зараз виглядають досить обґрунтованими. Вони спираються на два спостереження: знахідки покладів гною в межах поселення та аналіз горщиків для приготування їжі, який доводить, що ліпіди (жири), які проникли в гончарну глину, були з молока. Це свідчить про те, що коней, ймовірно, тримали в стайні неподалік від поселення і регулярно доїли. Ще одним аргументом на користь того, що деякі з коней були одомашненими, є те, що в цьому місці були знайдені кілька повних кістяків. Більш імовірно, що це були свійські тварини, вбиті на місці, ніж дикі, яких вбили у відкритому степу й притягли цілими до поселення. Спираючись на ці свідчення, ми можемо досить впевнено стверджувати, що ботайська громада тримала певну кількість одомашнених коней, хоча якийсь відсоток знайдених кісток походить від впольованих диких тварин.
Враховуючи, що знахідки з Ботая вказують на дуже тісні стосунки між людьми й кіньми, варто запитати, чи є будь-які докази того, що на деяких із цих коней тоді їздили верхи? Результати застосованих різних методів аналізу були здебільшого неоднозначними, але один з них, що спирається на аналіз зносу зубів, здається перспективним. Ідея полягає в тому, що для верхової їзди на коня мали одягати вуздечку з вудилами поперек рота. На цьому ранньому етапі вудила могли виготовлятися з природного матеріалу, такого, як кручена сира шкіра або, можливо, навіть дерево. Вудила, що вставляли в рот коня, натирали вертикальні поверхні премолярів[19]; також кінь міг кусати вудила своїми премолярами. В обох випадках це призвело би до характерної картини зносу зубів, причому в першому мала утворитися грань зносу, а в другому – у разі твердих вудил – була би пошкоджена оклюзійна емаль. Численні експерименти з молодими кіньми дають змогу припустити, що грань зносу в 3 мм і більше може бути наслідком використання вудил і, отже, верхової їзди.