Відомо також, що вона застосовувалася в спортивній грі, хоча б тому, що про неї згадується в розділі "Спорт". З окремих заміток доходимо висновку, що мета цієї гри — з допомогою довгої ключки загнати кульку в лунку на грунті.
Та навіщо даремно сушити собі голову? Подивись на рекламну картинку! Вона не лише закликає купити м'яча, а й подає нам чудове його зображення і навіть окремо показує зріз предмета, щоб дати уявлення про його будову.
Проте Куперові, який прибув до Вічності з того Сторіччя, де реклама ще не набула розвитку, було важливо оцінити її значення.
— Просто бридко стає від таких самовихвалянь, — сказав він. — Який дурень повірить тому, хто на всі лади розхвалює власну продукцію! Хіба така людина скаже про вади своїх виробів? Або хіба утримається від перебільшення?
Харлан у своєму рідному Сторіччі був свідком розквіту реклами, через те він поблажливо звів брови.
— З цим треба миритися. Такий був їхній спосіб життя, а ми ніколи не втручаємося в спосіб життя суспільства, якщо тільки він не завдає серйозної шкоди людству в цілому.
Розглядаючи крикливі рекламні оголошення, Харлан знову повернувся думками в сьогоднішній день. Його охопило несподіване хвилювання. Чи справді щойно пережитий спомин випадковий? Чи, може, то були болісні пошуки виходу з мороку, пошуки шляху до серця Нойс?
Реклама! Спосіб привернути увагу, заохотити. Хіба для фабриканта, який виробляє оці екіпажі, важливо, чи хтось давно вже хотів купити його товар, чи таке бажання виникло під впливом реклами? Якщо йому вдавалося запопасти клієнта (було таке слово) і той врешті-решт зробив покупку, то хіба не однаковий наслідок?
А коли так, то хіба має значення, чим керувалася Нойс, — почуттями чи розрахунком? Важливо, щоб вони були вкупі й тоді вона покохає його. Він усе зробить для цього і, зрештою, не матиме значення, що стало поштовхом для її кохання. Харлан навіть пошкодував, що не читав любовних романів, про які так зневажливо відгукнувся Фінджі.
І раптом в голові Харлана зблиснув здогад. Із несподіванки Харлан аж стиснув кулаки. Якщо Нойс прийшла до нього, до Харлана, по безсмертя, то це означає тільки одне: доти вона ні від кого не одержувала такого дарунку. Це означає, що до того дня вона не була коханкою жодного з Вічних. Виходить, у Фінджі вона була тільки секретаркою. Інакше для чого тоді їй потрібен був Харлан?
Однак Фінджі напевно робив спроби, напевно намагався... (Харлан навіть подумки не зміг закінчити фрази). Фінджі й сам, особисто, мав змогу довести існування такого забобону. Щодня зустрічаючись із Нойс, він не міг утриматися від спокуси, не міг не зробити спроби. Отже, вона йому відмовила.
Тоді йому довелося використати Харлана, і Харлан домігся успіху. Ось через що в Фінджі заграли ревнощі. Щоб помститися, він намагався переконати Харлана, нібито Нойс мала суто практичні наміри й ніколи не буде його.
Хоч би там як, але Нойс відмовила Фінджі, незважаючи на свою мрію жити вічно, й прийшла до Харлана. В неї був великий вибір, але вона обрала Харлана. Отож нею керував не тільки холодний розрахунок. Якусь роль тут зіграло почуття.
З кожною секундою в Харлановій голові народжувалися дедалі сміливіші думки, виникали дедалі відчайдушніші наміри.
Вона повинна належати йому. І вже тепер! До Зміни Реальності! Як, хай йому грець, сказав Фінджі, ніби збиткуючись над ним: мить не можна продовжити навіть у Вічності.
— А коли все-таки можна?
Харлан уже достеменно знав, що він має робити. Ущипливі насмішки Фінджі довели Харлана до такого стану, що він ладен був піти на будь-який злочин, а пущена Обчислювачем шпилька на прощання підказала Харлану характер його майбутнього злочину.
Після цього він уже не гаяв часу. В радісному збудженні він мерщій вибіг із кімнати, аби здійснити свій перший злочин проти Вічності.
Розділ 8
ЗЛОЧИН
Ніхто не поцікавився, куди він поспішає. Ніхто не зупинив його. Все-таки в соціальній ізоляції Техніків були свої переваги. Він підійшов до виходу в Час і настроїв прилади управління на відповідні координати. Харлан побоювався, що колись потрібно буде на законних підставах скористатися цим самим виходом і хтось зацікавиться, чому він зайнятий. Харлан трохи повагався і опечатав двері особистою печаткою. Це відвертатиме увагу. Неопечатаний вихід став би темою пересудів на цілий тиждень.
Звичайно, міг би щось запідозрити і сам Фінджі, якби наштовхнувся на двері. Доводилося ризикувати.
Нойс стояла на тому самому місці, де Харлан її залишив. Відколи він покинув 482-е й вернувся у Вічність, минуло кілька нестерпних годин (за біологічним часом), але для Нойс він з'явився через кілька секунд після свого зникнення. Жоден волосок не встиг поворухнутися на її голові.
— Ти щось забув, Ендрю? — злякано запитала вона.
Харлан жадібно дивився на жінку, але й з місця не зрушив, щоб хоч доторкнутися до неї.
Він пам'ятав слова Фінджі. Й не ризикував наразитися на холодну байдужість.
— Нойс, ти повинна зробити те, що я тобі скажу, — промовив він хрипким голосом.
— Все-таки щось сталося? Адже й хвилини не минуло, як ти вийшов.
— Не хвилюйся, — відповів Харлан.
Він ледь поборов у собі бажання взяти її за руку й заспокоїти. Адже його слова тільки стривожили її. Немов злий демон підбивав його на необачні вчинки. Навіщо він вернувся сюди першої ж хвилини, як тільки випала нагода? Він лише розтривожив дівчину своєю несподіваною появою.
Та в глибині душі він добре знав, для чого був потрібен такий поспіх. Він мав ще два дні, передбачених просторово-часовою інструкцією. Що менше часу він використає із свого запасу, що раніше вернеться, то менше буде шансів викрити його. З другого боку, такий поспіх був пов'язаний з ризиком. Він міг легко припуститися помилки в розрахунках й увійти в Час раніше тієї миті, коли покинув його. Що тоді? Перше правило, яке він вивчив ще коли працював Спостерігачем, застерігало: той, хто вдруге потрапляє в той самий відтинок Часу в тій самій Реальності, ризикує зустріти самого себе.
Чомусь цього слід було уникати. Чому? Харлан не знав. Він тільки знав, що в нього немає аніякісінького бажання зустрічати самого себе. Йому не хотілося дивитися в очі тому другому Харланові, який прибув сюди раніше (чи пізніше). Ба, це було б парадоксом, а Твісел завжди любив повторювати: "В Часі немає нічого парадоксального, але тільки тому, що сам Час всіляко уникає парадоксів".
Увесь час, поки ці плутані думки снували Харланові в голові, Нойс не зводила з нього своїх великих осяйних очей. Тоді підійшла до нього, приклала свої прохолодні долоні до його розпашілих щік і тихо спитала:
— В тебе неприємності?
Її погляд здавався Харланові сповненим ніжності й кохання. Невже так воно і є? Адже вона домоглася свого. Що їй іще потрібно? Він узяв її за руки й хрипко сказав:
— Ти підеш зі мною? Тільки зараз. І не питай мене ні про що.
— Так треба? — запитала вона.
— Треба, Нойс. Це дуже важливо.
— Ходімо, — промовила вона так просто й буденно, немов їй щодня доводилося виконувати подібні прохання.
Повагавшись якусь мить, Нойс увійшла в капсулу.
— Ми рушимо за плином Часу, Нойс, — сказав Харлан.
— Це означає — в майбутнє, так?
В капсулі вже чулося тихе дзижчання ввімкнених приладів; як тільки Нойс сіла, Харлан непомітно натиснув ліктем на пусковий важіль.
Незрівнянне відчуття "руху" крізь Час не викликало в Нойс "морської хвороби", як того боявся Харлан. Вона сиділа притихла, спокійна й така вродлива, що в Харлана аж серце завмирало, коли він дивився на неї, і йому було начхати на те, що, привівши Часів'янку до Вічності без спеціального на те дозволу, він скоїв тяжкий злочин.
— Ендрю, цей прилад відлічує роки? — запитала вона.
— Ні, Сторіччя.
— Ти хочеш сказати, що ми перестрибнули в майбутнє через тисячі років? Уже?
— Атож.
— А я цього не відчула.
— Я знаю.
Вона роззирнулася довкола.
— А як ми рухаємося?
— Не знаю, Нойс.
— Не знаєш?
— У Вічності є багато важких для розуміння речей. Харлан підштовхнув ліктем важіль, прискоривши "рух" капсули.
Цифри на часометрі змінювалися дедалі швидше й швидше, аж поки злились у суцільну пляму. Посилене витрачання енергії могли помітити на енергопідстанції, однак Харлан сумнівався, щоб там це викликало підозру. Ніхто не чекав його біля входу у Вічність, коли він повернувся разом із Нойс, і це вже було дев'ять десятих успіху. Тепер залишалось тільки заховати її у надійному місці.
Харлан знову глянув на Нойс.
— Вічні не все знають, — промовив він, вертаючись до перерваної розмови.
— А я не Вічна, — тихо сказала Нойс. — Я так мало знаю.
В Харлана закалатало серце. Досі не вважає себе Вічною? Таж Фінджі казав...
"Облиш усе це, — подумки просив він себе. — Облиш, не копирсайся. Вона пішла за тобою. Вона всміхається тобі. Чого ти ще хочеш?"
І все-таки він запитав:
— Ти віриш у безсмертя Вічних?
— Адже вони самі називають себе Вічними, й усі кажуть, що вони безсмертні. — Вона весело всміхнулася йому. — Однак це не так. Правда ж?
— Отже, ти не віриш?
— Після того як я попрацювала у Вічності — не вірю. Безсмертні так не розмовляли б, і ще там були старі люди.
— Але ж тієї ночі ти казала, що я ніколи не помру. Ще всміхаючись, вона підсунулася ближче до нього.
— А я подумала: хтозна!
— А як ставляться Часів'яни до того, щоб стати Вічним? — В Харлановому голосі пролунали напружені нотки.
Усмішка її миттю згасла. Чи то здалось йому, чи й справді вона почервоніла?
— Навіщо ти про це питаєш?
— Просто цікаво.
— То все дурниці, — відповіла вона. — Не хочу й говорити про це.
Нойс опустила голову й заходилася розглядати свої тендітні пальці з доглянутими нігтями, що тьмяно поблискували в матовому світлі капсули. В м'якому ультрафіолетовому промінні, що невидимо сіялося зі стін, вони раз по раз міняли свій колір залежно від того, під яким кутом Нойс повертала долоні. Нігті відсвічували різними барвами — від жовто-зеленої до яскраво-червоної і, здавалось, кожна з них відбиває настрій Нойс. Блакитний колір — покору, жовтогарячий — сміх, фіолетовий — сум, шарлатовий — пристрасть.
— Для чого тобі потрібне було моє кохання? — запитав Харлан.
Вона зблідла, відкинула назад волосся й глянула на нього серйозними очима.
— Якщо ти хочеш знати, одна з причин — повір'я, що дівчина, яку покохає Вічний, може стати безсмертною.