(Далі з рукопису Томи вирвано дуже багато сторінок. Чи він сам визнав за краще зняти їх, чи чиясь чужа рука, кому він довірив свою сповідь, мала нескромність вирвати їх і присвоїти… Та хоч би там як, а нам досить прикро, що ми неспроможні довести до відома публіки зміст тих сторінок; що ж, вдовольнімося тим, що залишилося):
… що я застав його вдома. Та й що він міг відповісти? Тим більше, що рішення давно прийняте, а я мав намір виконати його, навіть якби до мене не дійшла ця звістка. Дід Терінте наполягав ось на чому: я маю прийти до нього в село й стати священиком. Про згоду єпископа на висвячення можна не турбуватися. Революція закінчилася, і я не бачив підстав відмовлятися від сану священика, тільки душа моя не могла терпіти ряси. Невдовзі очікувалося відновлення миру, але ми, гвардія Карпат, ще не перестали існувати.
Одного дня дід Терінте послав мене принести води з криниці, яка була недалеко. Стояв ясний теплий день, довкруг зеленіли кодри. І тоді мене охопила неймовірна туга по мандрах. Я прийшов до криниці, довго дивився у воду на її дні, потім упустив туди глека, а сам подався в гори.
Село наше теж було спалене, пустельне, і тільки сільські собаки то сям, то там вили від голоду та біліли подекуди скелети мертвої худоби.
— Робив і я, що міг, тільки старий уже став! Немає сили в руках! — сказав він бадьоро. — Гай-гай, якби я зараз був такий, як ти… але я старий, і тут нічого не вдієш.
І він щасливим поглядом зміряв мене від голови до п'ят, ніби не міг повірити, що це я, а не хтось інший.
Прийшла й Фініца. Вона була заручена з одним ставним вродливим парубком. Я заговорив про весілля, і вона зайшлася рум'янцем аж по самі вуха. Але… я знав, що це їй приємно.
У країні запанував цілковитий мир. Фініца одружилася, я був на весіллі старшим дружбою — врешті, був я собі вдома та й був, аж ось одного дня помер тато. Я поховав його поряд з матір'ю, поставив в узголів'ї дерев'яного хреста, увінчав його вінком із васильків. Фініца, бідолашна молодиця, витерла сльози фартухом і пообіцяла, що приноситиме квіти на їхні могили, а на свята ставитиме по свічці за упокій їхніх душ.
Сум поселився в моєму серці, сум і порожнеча.
Поесіс
Я поїхав у Клуж. Почекав, поки смеркне, щоб піти до її хати й побачити, що сталося з дівчиною. Мені спало на думку вибачити їй усе і, якщо в неї залишилася ще хоч іскра кохання до мене, забрати її з собою, зробити її своєю дружиною. Серце моє було переповнене любов'ю, і я, мов потопаючий, ладен був ухопитися за соломинку.
Зайшов усередину — у її кімнату. Все тут було так само, як і останнього дня мого кохання. Піаніно стояло відкрите, біля нього стілець, перед каміном крісло старого з високою спинкою. Зліва під стіною — біле чисте ліжко Поесіс.
Я поставив ліхтаря на стіл і побачив конверт із сургучевою печаткою. Взяв його. Він був заадресований мені ніжним її почерком. Я швидко розкрив його й прочитав. Лист був написаний тремтливою рукою, подекуди чорнильні рядки розпливлися від сліз, які падали на папір. Наводжу його так, як він був написаний:
"Любий мій, любий і коханий!
Ти вирішив, що я зрадила тобі, що я зрадниця й розпутна, і пішов світ за очі. Так, я була злочинниця, любий мій, злочинниця, ик і Марія Магдалена. Томо, я не прошу твого кохання, бо коли ти читатимеш ці рядки, ти не зможеш любити похоронений прах і мертві очі божевільної дівчини — збожеволілої від любові до тебе і вбитої любов'ю, до якої її вимусила природа — любов'ю до свого батька. Батько хворів — я не могла заробити нічого. Що я могла вдіяти? Жебрати — соромно. Я продала себе. Відтак заробила багато грошей, навіть надто багато, бо тато помер. Описати тобі, що я відчувала, похоронивши його? Скільки разів я думала піти до тебе, обняти твої ноги — і просити тебе, благати в тебе прощення. Ти міг би зробити із мене свою рабиню, бо я любила тебе, я люблю тебе! Я була в Йоана. Молила його потурбуватись про тебе, віддала йому всі гроші свої, які мала, але взяла з нього клятву, що він не згадуватиме мене при тобі. Перш ніж піти, він прийшов до мене й розповів про твій стан, але я послала його назад, бо знала, що перша думка, яка спаде тобі в голову — накласти на себе руки. Я знала, що ти мене любиш так само, як я тебе. Одного дня ти зник. Навіщо тепер мені було продаватися, коли тато помер, а ти пішов? Я написала заповіт, яким заповіла тобі цей будинок… потім запалила вогонь у каміні, зачинила двері, зачинила й віконниці, бо мені здався дуже гарним намір померти такою смертю, яку вибрав для себе ти. У задушливій кімнаті я пишу тобі оцей лист. Потім сяду до піаніно й почну грати ніжний м'який вальс, який я грала, коли твоя чорночуба геніальна голова лежала в мене на колінах. О, якби я могла погладити це мармурове чоло — але я не можу навіть сподіватися. Ти мені вибачиш? Аби ж то ми були тільки вдвох на світі — ти і я… як би ми любили одне одного — ти і я. Ми перейшли б через усі зелені кодри, аж поки й померли б у обіймах одне в одного для того, щоб уже на тому світі могли йти, взявшись за руки, два янголи по небесних зорях. Прощай, мій хлопче! Я люблю тебе! Думай про мене, а я, хоч би де була, думатиму про тебе і тільки про тебе. Не відштовхуй мене — дозволь мені бути твоєю…
Твоя Поесіс".
Я читав і перечитував її слова, а потім зайшовся невтримним плачем, мов дитина, змиваючи її рядки сльозами, стираючи гарячими, мов жар, губами.
— Поесіс! — кричав я, притискуючи повітря кімнати до своїх грудей. — Поесіс, вибач мені!
Я сів у крісло біля піаніно, в якому вона померла, натиснув на клавіші, по яких бігали її ніжні, красиві пальці, і біль мій ставав дедалі солодший, глибший, чистіший. Може, чиста її душа ніжно торкнулася мого чола. Може, вона, уже вся повітряна, торкнулася мого волосся, поцілувала мене в чоло. Я довго ходив по кімнаті, а в голові моїй роїлися думки — то ніжні, то гіркі. Потім, роздягнувшись, я ліг на її біле ліжко. Вона спала зі мною — мої гарячі губи на її білому чолі — і не було нічого. Марні обійми, марна ласка — і нема нічого. Я впивався нігтями в подушку, аж поки сон змилувався наді мною, і стомлений мозок мій заснув.
Я міг би залишитися в її хатині, яка тепер належала мені — я міг би провести тут усе своє життя, читаючи й перечитуючи в нападі божевілля це послання, написане її рукою, мріяти про неї все своє життя — уявляти, як вона ходить по хаті, як усміхається квітам на вікні, як не спить за шиттям чи плетінням для моєї дитини. Я міг би придумати собі ілюзорне щастя, ілюзорну родину, ідеальну жінку — одне слово, міг би збожеволіти. Але навіщо? І потім, хоч би як довго тривало божевілля — все одно до кожного приходить мить просвітління, і найперша думка такої миті — вкоротити собі віку — це мить відчаю, скептицизму, розчарування. Тому я й пішов світ за очі… В цьому листі було всеньке моє життя.
1868–1869