Зрідка автомобіль, оглушливо гудучи, продирався в цій тисняві, щоб спинитись на першому ж розі. Шофер вискакував і, поправивши окуляри, величезною ручкою накручував пружину. Часом гайдуки, потрясаючи палицями з в'язками голосних дзвіночків, вигукували: "Дорогу найдостойнішому радникові Іларіону Грижі!" У вистеленому оксамитом паланкіні дрімав на подушках опасистий радник, а секретар, скорчившись у нього в ногах, півголосом читав рубрику про вибрики золотої молоді в газеті "Тулебська сурма".
Здалеку сяяли, вбираючи в себе сонце, панцери королівських гвардійців. Тоді Хитруся на хвильку спинялась і перед вітриною поправляла кучерики та бант на граціозно вигнутому хвості. А півень віддавав їм честь. Вони ж відповідали недбалим уклоном, зневажливо поглядаючи на його вицвілий, полатаний мундир. Чи ж міг зацікавити цих придворних дженджиків наш старий служака?
На перехрестях бульдоги в поліцейських мундирах, з тупими, лютими мордами, регулювали рух, вимахуючи білими паличками. Сліпий від старості дрізд, сидячи в стінній ніші, вигравав на флейті простеньку мелодію, і монетки густо сипалися на мідну тарілочку.
— Пройдемо ще Вергуновою вулицею на Ринок приємного чхання, а тоді вже вирішиш сама.
— А чого він так зветься? — здивувався Мишібрат.
— Зачекай, побачиш.
Друзі пройшли Голярським заулком, де блискали бритви, а перукарі, лопотячи білими халатами, тупцювали навколо клієнтів, що ледве впізнавали власні обличчя під хмаровинням кучерявої піни.
— Поглянь-но! — шепнула Хитруся.
З прочинених дверей вивалився циган Мозоль, відсвіжений, напахчений, з рукавичками й котелком у руках. В чорному, лискучому від брильянтину волоссі відбивалося осіннє небо. Він весело посвистував, а рубінова сережка гойдалась у вусі, мов стигла вишня.
— Тихше!
— Не бійтесь, тут, серед натовпу, він нічого нам не зробить.
Вони постояли в підворітті, поки циган зник за рогом.
Ще один перехід — і ось вони вийшли до Ринку приємного чхання.
Осіннє сонце заливало майдан, що мінився різними кольорами — червоним, жовтим, синім. Здалеку долинав гамір та голосні вигуки продавців. З яток звішувались пучки городини, пірамідами громадилися золотисті кулі гарбузів та динь. Оси кружляли над кошиками солодких груш, рум'яних яблук, укритих туманцем сливок. А обабіч — безліч закусочних, сила-силенна пекарень та кондитерських. З гостинно розчинених дверей било Пряними пахощами імбиру та мускату і невловним запахом припаленого цукру й варення, яке витекло із щойно спечених тістечок.
Голуби літали над головами, скрипіло відро в колодязі, прикрашеному мідними тритонами. Поряд східний купець, гортанно погукуючи, розгортав веселку шовкових хусток.
— Як тут гарно! — прошепотіла королівна.
Аж раптом пахощі садовини та здоби, що линули від яток, залоскотали їй у носі, і вона гучно чхнула.
— На здоров'я! На здоров'я! — підіймали капелюхи чемні городяни. — Це ж і є Ринок приємного чхання!
Вже й півень витяг картатого носовика і довго витирав дзьоб. Купці, поблажливо вислуховуючи їхні похвали, раз у раз заплющували очі і з блаженною усмішкою втягали солодкі аромати м'ясистими носами.
Ходім до кондитерської, треба порадитись.
І вони стали проштовхуватися поміж міщанками, що завзято торгувались.
Одна індичка зі стурбованим виглядом заспокоювала свого чоловіка, котрого дратував червоний колір стиглих помідорів.
— Подивись! Бачиш тих двох, отам? — штурхнув Мишібрата півень. — Онде, біля колодязя, сидять на цямрині!
Обличчя важко було розгледіти, бо обидва уткнулися в кавун, виїдаючи рожевий м'якуш.
— Ті, що їдять кавун?
— Еге! Це ж Гіпцьо й Вузлик.
На другому кінці майдану зчинився ґвалт.
— Хто вкрав у мене найкращий, найстигліший кавун? — лементував якийсь городник. Вимахуючи в'язкою часнику й погрожуючи шибеникам, він продирався до колодязя.
— Але ж він лежав геть збоку, — пробурмотів Гіпцьо, вистромивши обліплену насінням пичку з надр кавуна. — Навіщо стільки галасу? Я навіть питав, чий це кавун, і ніхто не признався.
— Мабуть, занадто тихо питав! — Городник уже стояв перед ними й на все горло репетував:— Розбишаки! Ненажери! Голодранці! Дармоїди!
Люди обступили їх щільним колом.
— Треба його втихомирити, — прошепотів Гіпцьо. — Мені подрімати охота, а від цього крику ще на живіт заслабнеш.
І спритно насадив городникові на голову вигризений кавун. Голос затих. Бідолаха, щось белькочучи, обмацував гладеньку шкірку, ніби протирав очі. Це було так кумедно, що всі навколо аж качалися зо сміху. Коли городник, червоний, розлючений, стягнув, нарешті, з голови кавунову кору, малих шибайголів уже й слід загув. Вони чмихнули на другий кінець базару.
— Ну й пронози! — давився сміхом кіт.
— Ходім їсти тістечка! — смикала півня за крило Віолінка.
— Не слід сміятися з чужої біди, Мишібрате, — повчала Хитруся, приклавши до очей лорнет.
— Ох, та вони ж нічого йому не зробили, — виправдувався присоромлений кіт.
— А ви знаєте, що це за колодязь? — обізвався півень. — Це незвичайний, просто-таки чарівний колодязь, і зветься він Колодязь здійснених бажань. Хто вип'є з нього кварту води, — він показав на мідний черпак, що висів на довгому ланцюгу, — і, повернувшись на місці, ступить сім кроків назад із заплющеними очима, в того не пізніше як через сім років сповниться будь-яке бажання. Але примхливі люди забувають, чого прагнули навіть годину тому, і, коли доля вволить їхню волю, часто сприймають це як кривду і образу.
— Ну, побачимо, чи це правда, — муркнув Мишібрат і, хильцем випивши кварту, прошепотів:— Я хочу бути найславетнішим котом у Тулебі, щоб про мене говорило все місто.
Він повернувся, заплющив очі й позадкував, лічачи кроки. Перед ним послужливо розступились.
Всі знали цей гарний звичай. Та ба, на сьомому кроці кіт спіткнувся й плюхнув у цеберко, повне мокрого зілля.
За мить він вирячив очі й підскочив, мов на пружинах. Гримнув гучний регіт. Даремно кіт розпачливо тріпав хвостом, клешні не пускали, боляче щипаючи його за задок. Як виявилося, в намоченій у цеберку кропиві кишіли принесені на продаж раки.
— Чого ці йолопи так регочуть? — сердито пирхнув Мишібрат, потираючи накусані місця.
— Ти ж недавно сам сміявся, — нагадала Хитруся.
— Зате твоє бажання неодмінно здійсниться, — поважно мовив півень. — Ти станеш найславетнішим котом у столиці і, я гадаю, навіть швидше, ніж сподіваєшся. А тепер нам час порадитись. Давайте зайдемо до цієї затишної кав'ярні й сядемо за отой столик.
— Іншої ради нема, — повів мову капрал Пипоть, коли було з'їдено цілу гору тістечок і останні сріблясті пухирці газу вилетіли з вузьких склянок із недопитим лимонадом, — треба купити якихось ліків або масті, щоб вибілити Віолінку. А для цього потрібні гроші. Мій приятель Бахкало, що так гостинно нас прийняв, дасть нам і їсти й пити, але касу його жінка держить у себе під подушкою і грошики йому видає видавцем. Єдине, що я можу, — це продати свої реліквії. — Він розчулено глянув на жменьку орденів та медалей.
— Ти не повинен з ними розлучатись, сховай краще для синка, — прошепотіла Хитруся.
— Досить з нього, якщо він успадкує від мене чесне ім'я і крило, не заплямоване жодним негідним вчинком. Я мушу це зробити задля королівни.
— А вони справді золоті? — шанобливо спитав Мишібрат, доторкнувшись до них м'якою лапкою.
— Слухайте… Я був у найкращих аптекарів і лікарів, усі в один голос сказали: лікування буде тривале й дороге, вони можуть за це взятись, але за наслідки не ручаться. Тільки один підпільний цирульник, — а ми знайомі ще з часів походу на Блабону, — щиро признався мені, що медична наука тут безсила і тільки сам циган може зняти чари.
— Але ж він цього не зробить!
— Звісно. Мозоль продає всякі ліки: від різних хворощів, від безсоння й нещасливого кохання, а люди шепчуть, буцім і отруту… Недурно ж він має перегінні апарати і студить в ретортах відвари… Тут треба неабиякого хитруна, щоб з ним поторгувався й вирвав таємницю чарів. — Півень обвів очима заклопотані обличчя друзів. — Ніхто з вас не годиться, бо він миттю впізнає й про все здогадається…
— А може, попросити когось із твоїх товаришів?
— Ні, їм не можна довіряти таємницю, вони такі простосерді — відразу пробовкнуться.
— Спершу треба роздобути грошей, а тоді, може, щось придумаємо.
Вони допили лимонад. Кіт уже від дверей вернувся і, озирнувшись, крадькома висипав солодкі крихти з блюдця в ласо роззявлений роток, пригладив вуса й подався за друзями.
Було тепло. Дерева в поблизькому парку вже вдягли осінні шати й здіймались угору, мов золоті та мідні вітрила. По газонах бігали діти, збираючи пучки барвистого листя. Проїхали екіпажем якісь дами в розмаяних вуалях. У тінистих, вогких алеях шерхотіли шини, цокали копита.
Півень зайшов до ювеліра. В темному заулку східці вели вниз, мов у нору. Довелося стрибати по вичовганих приступках. У півтемряві ювелір Борсук, що ніколи не скидав шуби, підніс медалі до лампи і, вставивши в око лупу, розглядав їх довго й уважно.
— Золото, — шепнув занепокоєний півень.
— Гм… трохи золота тут є. — Борсук почалапав у глиб крамнички і, підозріливо озираючись, відчинив касу.
— Дякую, шановний пане, — потис йому лапу півень.
Борсук з гідністю вклонивсь і схилився над розібраним годинником, прислухаючись до нерівного цокання.
"Старий парубок, тому такий відлюдько. Посватати б за нього нашу Хитрусю, та б його розворушила", — думав півень, збігаючи вгору сходами.
— Скільки дав?
— Дванадцять дукатів.
Мишібрат аж свиснув. Друзі попростували до мурів, на оборонні вали міста. Трава вже зруділа. Золотими лелітками осипалося листя з беріз. Обіч ватага хлопчаків запускала паперових зміїв.
Друзі посідали на кам'яну лаву. Перед ними лежало місто, напоєне сонцем, прекрасне й сонне.
Капрал узявся за крило й став перебирати перо за пером:
— Гіпця й Вузлика до цигана не пошлю, це такі урвиголови! Майстер Пігула нічого не виторгує, той його обдурить. Гармаш Бахкало — шляхетна душа, але і щирий, і випити любить. А більше вже послати нікого…
— А ме-е-е-не-е-е… А ме-е-е-не-е-е… — озвався голос зі схилу, і, повернувши до друзів хитрий білий писок, хтось подерся вгору, тягнучи по траві мотузку, якою були спутані його ноги.
— Цапок! — скрикнув півень.
— Так, це я-а-а… — забекав той, скромно стаючи збоку.
Капрал Пипоть задумано розглядав його.
— Слухай-но, ти тепер звичайнісінька миршава коза.