Заплатив і вийшов. За ним Шик.
— Ви дурні, — правив своєї аптекар, проводжаючи їх до дверей. — Я старий і не здатен чинити опір.
— У мене нема часу, — пробурмотів Колен.
— Неправда, — доводив аптекар, — інакше ви не чекали б мене так довго.
— Тепер у мене є ліки. До побачення, пане.
Колен перетинав вулицю навскіс, нападав на неї, так би мовити, збоку, щоб заощадити на силі.
— Знаєш, — мовив Шик, — з Алісою я не порву, навіть якщо й не одружуся з нею.
— Ох! Я тобі нічого не можу сказати. Зрештою, це обходить лише тебе.
— Просто життя таке, — сказав Шик.
— Ні.
36
Вітер пробивав собі дорогу поміж листя і виходив із крон, набравшись пахощів бруньок і квітів. Люди ходили випроставшись і глибоко дихали, бо повітря всім було вдосталь. Сонце повільно розпускало промені і обережно просувало їх туди, куди не могло потрапити просто так: плавно загинало і повертало їх, але, натрапивши на дуже чорні предмети, відсахувалось, нервовим і точним рухом усмоктувало золотаву масу. Мало-помалу його величезна яскрава постать наближалась, а потім, знерухомівши, стала випаровувати материкові води, тричі бамкнули дзигарі.
Колен читав Хлої роман. У ньому йшлося про кохання і все закінчувалося добре. Саме на цю пору герой і героїня писали одне одному листи.
— Чому так довго? — запитала Хлоя. — Звичайно все відбувається набагато швидше.
— А що, в тебе така звичка вже є?
Колен щосили вщипнув край променя, що цілив у Хлоїне око. Промінь м'яко подавсь назад і перебрався на меблі.
Хлоя почервоніла.
— Ні, я не маю такої звички, — несміливо проказала вона, — але мені здається…
Колен згорнув книжку.
— Люба Хлоє, ти маєш рацію.
Підвівся й підійшов до ліжка.
— Тобі треба випити пігулку.
Хлоя здригнулася.
— Вони страшенно гидкі. Невже це конче треба?
— Гадаю, що так. Сьогодні ввечері ти підеш до лікаря і ми нарешті дізнаємося, що в тебе. А доти маєш пити пігулки. Потім він, може, призначить тобі щось інше.
— Це жахливо, — мовила Хлоя.
— Треба бути розумною.
— Коли я випиваю пігулку, в моїх грудях немов б'ються два звірі. Окрім того, це неправда. Не треба бути розумною.
— Звичайно, краще не треба, але іноді слід, — напучував Колен, відкривши коробочку.
— Вони наче викачані в болоті, а на додачу ще й смердять.
— Вони й справді дивні, — признався Колен, — але пити їх треба.
— Подивися, — сказала Хлоя. — Пігулки рухаються самі собою, до того ж вони напівпрозорі і, напевне, коли випити їх, і далі живуть у людському тілі.
— Але у воді, якою ти їх запиваєш, вони, безперечно, гинуть.
— Ти кажеш дурниці… А може, це рибки?
Колен зареготав:
— Тоді заодно й пообідаєш! — Нахилився й поцілував її. — Люба Хлоє, не будь така вперта, випий!
— Я вип'ю, а ти мене за це поцілуєш!
— Звичайно, — мовив Колен. — Якщо тобі не обридло цілуватися з такою марою, як я.
— А ти й справді погидшав, — подражнила Хлоя.
— Я тут не винен. — Колен похилив голову. — Я тепер мало сплю.
— Любий Колене, поцілуй мене, я страшенно лиха. Дай мені дві пігулки.
— Ти збожеволіла, — мовив Колен, — можна тільки одну. Ну, ковтай.
Хлоя заплющила очі, зблідла і схопилася руками за груди.
— Уже, — сказала вона через силу, — починається.
Біля лискучих Хлоїних кіс на лобі і на скронях проступили крапельки поту.
Колен сів поряд з Хлоєю і обняв її рукою за шию. Хлоя обіруч притулила ту руку до грудей і заскімлила.
— Хлоє, вгамуйся, не треба.
— Мені дуже погано, — скаржилась Хлоя.
Великі, мов очі, сльозинки з'явились у куточках повік і холодними борознами стекли по ніжних заокруглених щоках.
37
— Я вже не можу стояти, — квилила Хлоя. — Вона поставила ноги на підлогу й намагалася встати. — Нічого не виходить… Я геть знесиліла.
Колен підійшов і підвів її. Хлоя вчепилася йому за плечі.
— Тримай мене, Колене! Я зараз упаду!
— Це ліжко тебе втомило.
— Не воно, а пігулки твого старого аптекаря.
Хлоя спробувала стояти сама й заточилась. Колен зловив її, але, падаючи, вона і його потягла на ліжко.
— Гарна ж я отака, — мовила Хлоя. — Побудь біля мене. Ми так давно вже не спали вдвох!
— Бо не можна.
— Ні, можна. Поцілуй мене. Хіба я не твоя дружина?
— Моя, але ж ти нездорова.
— Я не винна, — і куточки Хлоїних вуст здригнулися, ніби вона от-от заплаче.
Колен нахилився до неї і став обережно цілувати її, наче тендітну квітку.
— Ще, — просила Хлоя. — І не тільки в обличчя. Ти вже не кохаєш мене? Ти вже не хочеш своєї жіночки?
Колен міцніше стис її в обіймах. Хлоя була духмяна і тепла, мов пляшечка парфумів, що визирає з коробки, вистеленої всередині білою тканиною.
— Так, — шепотіла Хлоя, випростуючись, — іще…
38
— Ми вже запізнюємось, — підганяв Колен.
— Дарма, — відповіла Хлоя, — підкрути свій годинник.
— Ти справді не хочеш, щоб ми туди їхали машиною?
— Так. Я хочу пройтися з тобою по вулиці.
— Але ж нам далеченько йти!
— Пусте, — запевнила Хлоя. — Коли ти мене щойно… цілував, я набралася сили. І тепер мені хочеться пройтися.
— Тоді я скажу Ніколя, щоб він приїхав по нас на машині, — запропонував Колен.
— Як хочеш.
Збираючись до лікаря, Хлоя одягла коротеньку блакитну сукню з глибоким трикутним декольте, накидку з рисячого хутра і таку ж шапочку. Туфлі з фарбованої зміїної шкіри завершували ансамбль.
— Ходімо, котику, — промовив Колен.
— Це не з кота, а з рисі.
— Але називати тебе так я не можу.
Молодята вийшли з кімнати і ступили в передпокій. Біля вікна Хлоя зупинилася.
— Що тут сталося? Адже світла тепер менше, ніж звичайно.
— Та ні, — заперечив Колен. — Тут і зараз багато сонця.
— Так, але я добре пам'ятаю, що сонце сягало аж до цього малюнку на килимі, а тепер воно доходить тільки сюди…
— Це залежить від пори дня, — сказав Колен.
— Ні, не залежить, бо то було о цій самій порі!
— Що ж, подивимось завтра такої самої пори.
— Бачиш, воно доходило аж до сьомої риски, а тепер тільки до п'ятої.
— Ходімо, — поквапив Колен, — ми спізнюємось.
Проходячи біля великого дзеркала у вимощеному кахлями коридорі, Хлоя всміхнулась: ні, її хвороба не може бути серйозною, відтепер вони часто гулятимуть удвох. Колен буде ощадити, в нього ще досить фальшонів, щоб їм жилося без клопоту. Може, він іще й працюватиме…
Замок клацнув і двері замкнулися. Хлоя взяла Колена під руку. Вона йшла дрібною легенькою ходою, і якщо Колен ступав раз, вона двічі.
— Я така щаслива, — мовила Хлоя. — Всюди сонечко і дерева так гарно пахнуть!
— Авжеж, адже надворі весна!
— Невже? — запитала Хлоя, лукаво позираючи на Колена.
Молодята повернули праворуч. Проминули ще дві будівлі і ввійшли до медичного кварталу. Вже за сотню метрів від нього тхнуло анестезійними препаратами, хоч у вітряні дні запах долинав значно далі. Змінився і хідник. Тепер це був широкий рівний канал, перекритий бетоновими плитами з вузькими і частими прорізами. Внизу збігав спирт упереміш з ефіром, несучи ватні тампони, просякнуті гноєм, сукровицею, а іноді й кров'ю. Там і сям у леткому струмочку вирізнялися довгі цівки напівзагуслої крові, повільно пропливали напівзогнилі клапті людського тіла, часом перевертаючись, мов підтоплені айсберги. Все забивав дух ефіру. Потоком пливли також шматки марлі й бинти, розмотуючи свої зміїні кільця. Проти кожного будинку в канал уливалася стічна труба, і кілька секунд подивившись на отвір тієї труби, можна було визначити спеціалізацію лікаря. Само собою крутилось око, з хвилину подивилось на них і зникло під великим шматком розмоклої зачервоненої вати, що скидалася на бридку медузу.
— Не люблю я цього, — проказала Хлоя. — Повітря тут, звісно, здорове, але дивитися на це гидко.
— Анітрохи, — сказав їй на те Колен.
— Ходімо серединою вулиці.
— Добре. Але там нас зіб'є машина.
— Даремно я відмовилась від авто, — пошкодувала Хлоя. — Я вже ніг не чую з утоми.
— Тобі пощастило, що він живе досить далеко від кварталу загальної хірургії.
— Замовкни! — обурилась Хлоя. — Нам ще довго йти?
Хлоя раптом закашлялась і Колен зблід як мрець.
— Хлоє, не кашляй! — благав він.
— Добре, Колене! — проказала вона, ледве стримуючись.
— Не кашляй… Ми вже прийшли… Ось тут.
Вивіска професора Рукав'їжа зображувала велетенські шелепи, що ковтали лопату — стирчало тільки металеве лезо. Хлоя, глянувши, засміялася — дуже тихо, бо боялася знову закашляти. Вздовж стін висіли кольорові фотографії дивовижних лікувальних методів професора, освітлені ліхтариками, які саме цієї миті не горіли.
— Бачиш, — переконував Колен, — він видатний фахівець. Адже решта будинків не мають такого пишного декорування.
— Це тільки показує, що в нього багато грошей, — відказала Хлоя.
— Або що в нього є смак, — докинув Колен. — Це ж високе мистецтво.
— Так, — погодилась Хлоя, — скидається на взірцеву різницю.
Увійшовши, вони опинились у великому круглому передпокої, пофарбованому білою емаллю. До них підійшла медсестра.
— Ви домовились про прийом? — запитала вона.
— Так. Щоправда, ми, здається, трохи спізнилися.
— Дарма, — запевнила медсестра. — Професор сьогодні вже не оперує. Пройдіть, будь ласка, за мною.
Вони послухались, тупіт ніг пронизливо відлунював від емалевої підлоги. В передпокій виходило кілька дверей, і медсестра підвела їх до тих, де висіла вибита на золотій платівці зменшена репродукція величезної вивіски, що стояла надворі. Медсестра відчинила двері й відступила вбік, даючи їм дорогу. Молодята штовхнули другі прозорі масивні двері й зайшли до професорового кабінету. Професор, ставши біля вікна, напахчував борідку зубною щіткою, змоченою екстрактом опопанакса.
На шум професор обернувся і, простягши руку, пішов до Хлої.
— Ну, як ви почуваєтесь сьогодні?
— Ті пігулки просто жахливі, — сказала Хлоя.
Професор спохмурнів, на його темнім обличчі немов проступили риси далекого негритянського пращура.
— Погано, — бурмотів він. — Я так і думав.
Професор на хвилину замислився і раптом усвідомив, що в його руках ще й досі зубна щітка.
— Тримайте, — звернувся професор до Колена, запихаючи щітку йому в руку. — Сідайте, голубонько, — він знову повернувся до Хлої. Обійшов свій стіл і теж сів.
— Бачите, — почав він, у вас щось із легенею. Або, точніше, щось у легені. Я сподівався, що це… — Урвавши себе на слові, професор як стій підвівся.