Коли вона зникла в садках, він протер очі, наче щойно прокинувся, і гірко зітхнув.
— Геть здурів! Господи, куди жінка може завести чоловіка! Вертався додому, а його пік сором. Він не міг подарувати собі того, що сталося, суворо картав себе й мучився.
Постіль йому постелили в саду, бо в хаті через задуху й мух спати було неможливо.
Але він не міг заснути. Лежав, втопивши очі в далеке мигтіння зірок, дослухаючись до тихої ходи ночі, і все думав про Ягусю.
— Ні з нею, ні без неї! От, лиха година! — вилаявся він тихо. Сумно зітхав, повертався з боку на бік і, скидаючи перину, охолоджував ноги в росяній траві, та сон не йшов і думки про Ягусю не залишали його ні на мить.
В хаті заплакала дитина, і почулося бурмотіння Ганки. Антек підняв голову, але за хвилину все стихло — і знову охопили його ті ж самі думки. Вони проймали його наскрізь, наче запашний весняний подув, хвилювали душу солодкими спогадами. Але він уже не віддавався їм у неволю, ні, він тверезо зважував усе і кінець кінцем урочисто, мов на сповіді, сказав самому собі:
"Цьому треба покласти край! Сором і гріх! Що люди знову скажуть? Я ж батько дітям, господар. Цьому треба покласти край!"
Він так вирішив, але розлучатися з Ягусею було страх як шкода, невимовно шкода!
"Тільки раз дай собі волю,— і так зі злом заприятелюєш, що й смерть не розділить!"— гірко міркував він.
Розвиднялося, небо запиналося сірим саваном, а Антек усе ще не міг заснути. Нарешті білий день зазирнув йому в очі, і Ганка прибігла будити його. Обличчя в Антека було похмуре, але сьогодні він на диво ласкаво повівся з жінкою і, коли вона розповіла, чого вчора пізно ввечері приходив коваль, провів рукою по її розпатланих косах.
— Ну, коли вже так пощастило, і я возитиму дерево, куплю тобі щось на ярмарку.
Ганка зраділа й стала просити, щоб він купив засклену шафу для посуду, таку, як в органіста.
— А тоді ти скажеш, щоб я купив тобі канапу, таку, як у панів у маєтку! — засміявся Антек, проте обіцяв купити все, що вона просила, і став поспіхом одягатися — робота чекала. Треба було стромляти шию в ярмо, нести тягар щоденної праці.
Він ще раз поговорив з ковалем і одразу ж після сніданку вирядив Петрека возити гній, а сам поїхав парою коней до лісу.
В лісі на порубі кипіла робота. Безліч людей обтісували дерева, зрубані ще взимку. Удари сокир і вищання пилок здалека нагадували невпинне стукотіння дятлів. У високій траві паслася ліпецька худоба й диміли вогнища.
Антек згадав, що діялося тут недавно, і тільки головою похитав, побачивши, як дружно працюють разом ліпецькі селяни й ріпецькі шляхтичі.
— Лихо напоумило їх! І потрібно було все це, га? — сказав він Ягустинчиному синові Войтеку, який обрубував гілки з сосон.
— А хто ж у цьому був винен, як не пан та багаті господарі! — похмуро буркнув Войтек, не полишаючи роботи.
— А найбільше, мабуть, злоба та дурне під'юджування.
Він зупинився на тому місці, де вбив лісника, і злість так здушила йому горло, що він аж вилаявся вголос:
— Стерво, через нього все моє лихо! Якби міг, я б йому ще додав! Плюнув і взявся до роботи.
Відтоді Антек цілими днями возив дерево на тартак, працював несамовито, наче хотів замордувати себе до смерті, а проте не міг вгамувати думок про Ягусю і про свою злощасну справу в суді.
Якось Матеуш розказав йому, що Шимек купив землю на Підліссі,— пан згодився дати на виплат та ще обіцяв дати соломи й дранки. Весілля відклали, поки Шимек не заведе хоч сяке-таке господарство.
Та що було тепер Антекові до чужих турбот — мало хіба в нього було своїх? До того ж коваль мало не щодня всіляко страхав його судом і обережно, дуже хитро, натякав, що коли буде негайно потрібно, дехто може позичити йому гроші.
Антек уже сто разів ладен був кинути все й тікати, але варт було йому глянути на село, подумати, що він покине все це назавжди, і його поймав жах. Він згоден був на тюрму, на все, що завгодно, аби тільки не це. Проте і про тюрму думав з розпачем.
Від цієї внутрішньої гризоти він змарнів, став похмурий, з усіма поводився суворо й прискіпливо. Ганка просто божеволіла, марно намагаючись вивідати, що з ним. Спочатку вона запідозрила, що він знову злигався з Ягусею, але очі в неї були пильні, та й Ягустинка, яку вона підгодовувала, стежила за цією парою, й інші підтверджували, що Антек і Ягуся уникають одне одного й ніколи не зустрічаються, отож щодо цього Ганка могла бути спокійна.
Та хоч як вона догоджала чоловікові — і годувала смачно і вчасно, і стежила за чистотою й порядком у хаті, та й у господарстві все йшло так, що краще й бути не може,— Антек був завжди дражливий, похмурий, сварився за кожну дрібницю, і вона ніколи не чула від нього доброго слова.
Найважче почувала себе Ганка тоді, коли він ходив мовчазний, похмурий, мов осіння ніч, і не гнівався, не сварився, а тільки гірко зітхав і йшов на цілий вечір до корчми пити з друзями.
Спитати в нього вона на зважувалась, а Рох присягався, що теж нічого не знає,— старий приходив до них тепер тільки ночувати, а цілими днями блукав по навколишніх селах із своїми книжками і вчив людей молитися серцю Ісусовому,— цю службу божу начальство забороняло правити в костьолах.
Якось увечері вони вечеряли не на ґанку, а в хаті, бо після заходу знявся вітер. Раптом на березі загавкала ціла зграя собак. Рох поклав ложку й уважно прислухався.
— Хтось чужий на селі! Треба подивитися.
Він вийшов, але одразу ж повернувся блідий і швидко сказав:
— На дорозі шаблі бряжчать. Якщо питатимуть — я пішов до села. Вискочив у сад і зник.
Антек пополотнів, як смерть, і схопився з-за стола. Собаки заливалися гавкотом уже на подвір'ї, на ґанку загупали важкі кроки.
— Може, це за мною?— стривожено пробурмотів Антек. Всі помертвіли, побачивши на порозі стражників.
Антек не міг з місця зрушитися і тільки поглядав на відчинені вікна й двері. На щастя, Ганка не розгубилась і спокійно, підсунувши лаву, запросила стражників до столу.
Вони чемно привіталися і одразу напросились на вечерю. Ганка пішла смажити їм яєчню.
— Куди це ви так пізно? — спитав нарешті Антек.
— У службовій справі, і дуже важливій,— відповів урядник, обводячи очима всіх присутніх.
— Певно, злодіїв шукаєте? — провадив Антек далі уже сміливіше й виніс із комори пляшку горілки.
— І злодіїв, і в іншій справі. Випий з нами, господарю!
Він випив. Стражники накинулися на яєчню, тільки ложки стукотіли.
Всі сиділи тихо, мов злякані трусики. Стражники вишкребли миску дочиста, випили ще, і урядник, обтерши вуса, поважно мовив:
— І давно тебе з тюрми випустили, га? Антек здригнувся.
— Наче ви, пане уряднику, не знаєте?
— А де ж Рох? — несподівано спитав урядник.
— Який Рох? — Антек миттю зрозумів, що не він їм потрібний, і заспокоївся.
— Кажуть, у вас живе якийсь Рох?
— Пан урядник, мабуть, питають про того дідка, що ходить по селу? Справді, його ж Рохом звуть.
Урядник зробив нетерплячий рух і сказав грізно:
— Ти зі мною не жартуй, нам відомо, що він у вас живе!
— А так, він не раз жив у нас, але і в інших теж. Старцює, то де доведеться, там і заночує. Сьогодні в хаті, завтра в хліву, а часом і просто під тином. А навіщо пан урядник про нього питають?
— Так, просто цікавлюсь.
— Хороша людина, води не скаламутить,— втрутилася Ганка.
— Знаємо, хто він такий, знаємо! — багатозначно кинув урядник. Він всіляко намагався випитати в них що-небудь, і тютюном навіть частував, але всі казали одне і те ж. Так нічого й не рознюхавши, урядник підвівся з лави:
— А я кажу, що він живе у вас!
— Може, я в кишеню його заховав? — огризнувся Антек.
— Я тут у службовій справі, це розуміти треба, Борино! — грізно наступав на нього урядник, але одразу ж полагіднішав, одержавши на дорогу півтора десятка яєць і чималу грудку свіжого масла.
Вітек ходив за стражниками назирці і потім розповідав, що вони й до солтиса зайшли, і навіть пробували зазирнути в освітлені вікна інших хат, але собаки так гавкали, що ніяк було щось вистежити, і вони пішли ні з чим.
Ця подія так приголомшила Антека, що, залишившись на самоті з дружиною, він признався їй у тому, що його мучило.
Ганка слухала з тремтячим серцем, не проминувши жодного слова, і тільки наостанку, коли Антек сказав, що їм нічого іншого не залишається, як продати все й тікати звідси, хоч би й до Америки, вона стала перед ним бліда, мов крейда.
— Не поїду й дітей занапастити не дам! А якщо присилуєш, візьму сокиру, дітей зарубаю, а сама — хоч у колодязь! Правду тобі кажу, бог мені свідок! Запам'ятай це собі! — кричала вона, впавши на коліна перед образом, наче присягаючись у храмі божому.
— Цить! То я так тільки сказав.
Вона полегшено зітхнула і мовила вже спокійніше, стримуючи сльози:
— Відбудеш строк і повернешся! Не бійся, з господарством я упораюсь... Ти ще мене не знаєш... Ні смужки землі не пропаде, з рук не випущу. Господь допоможе, то й це знесу.— Вона тихо заплакала.
Антек довго міркував і нарешті сказав:
— Хай буде, що бог дасть! Почекаємо суду.
Так нічого й не вийшло з хитрих ковалевих підступів.
VI
— Лягай, нарешті, й не заважай спати! — сердито гримнув Матеуш, повертаючись на другий бік.
Шимек приліг на хвилинку, та тільки-но Матеуш знову захропів, він став тихенько вибиратися з засіка; йому здалося, що в клуню, де вони спали, вже пробивається тьмяний світанок.
Навпомацки зібрав він свій інструмент, приготований ще напередодні, і так поспішав, що в нього раз у раз з гуркотом падало щось з рук, і Матеуш крізь сон лаявся.
Надворі було ще темно, але зорі вже зблідли, небо на сході ледь помітно проясніло, і, б'ючи крилами, хрипко кричали перші півні.
Шимек навантажив на тачку все своє добро і, тихенько скрадаючись попід хатою, вийшов до ставка.
Село спало, мов убите, не гавкнув навіть жоден собака, і в тиші, чути було тільки лопотіння води, що просочувалась крізь млинові опусти.
На затінених садами вулицях було ще зовсім темно, лише де-не-де біліла стіна хати та в мороці ледь яснів віддзеркаленням зірок став.
Підходячи до материної хати, Шимек ступав повільніше й насторожено прислухався,— за тином наче хтось ходив: чути було безупинне глухе бурмотіння.
— Хто там? — почувся раптом материн голос. Шимек завмер, не дихаючи, не сміючи поворухнутися.