На моріжку вона озирнулася. Майкл Монт розпачливо розмахував руками; вона бачила, як він б'є себе по голові, потім погрожує осяяному місяцем цвіту акації. До неї долинув його ледь чутний голос: "Ех, життя, життя!" Флер пересмикнуло. Та вона не може допомогти йому, у неї доволі свого клопоту! На веранді вона знову раптом спинилась. Мати сиділа сама у вітальні за письмовим столом. У виразі її обличчя не було нічого особливого, тільки цілковита непорушність. Але та непорушність була сповнена відчаю. Флер пішла нагору. Біля дверей своєї кімнати вона спинилася. З картинної галереї долинали кроки: батько безперестану ходив туди й сюди.
"Так,— подумала вона,—життя! О Джоне!"
X. РІШЕННЯ
Коли Флер пішла, Джон придивився до австрійки. Це була худа смаглява жінка, в її очах застиг вражений вираз людини, в якої доля поступово відібрала всі ті невеликі радощі, що скрашували її життя.
— Чаю не хочете?— запитала вона.
Вловивши в її голосі розчарування, Джон промимрив:
— Та ні, дякую.
— Маленьку чашечку — він готовий. Чашечку чаю і сигарету.
Флер пішла! Тепер йому доведеться пережити довгі години каяття і нерішучості. З важким почуттям він усміхнувся і сказав:
— Гаразд, коли ваша ласка.
Вона принесла на підносі невеличкий чайник, дві чашечки і срібну скриньку з сигаретами.
— Цукру? У міс Форсайт багато цукру — вона купує цукор і мені, і моїй подрузі. Міс Форсайт дуже добра леді. Я щаслива, що служу в неї. Ви її брат?
— Так,— сказав Джон, закурюючи сигарету — другу в своєму житті.
— Дуже молодий брат,— промовила австрійка з несміливою усмішкою, що нагадала йому виляння собачого хвоста.
— Дозвольте, я вам наллю?— сказав він.— А може, ви сядете?
Австрійка похитала головою.
— Ваш батько дуже приємний старий чоловік — приємнішого старого чоловіка я не бачила. Міс Форсайт розповіла мені про нього все. Йому краще?
Її слова вразили Джона, мов докір.
— Так, краще. Тепер він цілком здоровий.
— Я буду рада знову його побачити,— сказала австрійка, прикладаючи руку до серця,— у нього дуже добре серце.
— Атож,— озвався Джон. І знову її слова здалися йому докором.
— Він ніколи не завдає нікому клопоту і так ласкаво усміхається.
— Атож, правда?
— Часом він так дивно дивиться на міс Форсайт. Я розповіла йому свою історію; він такий зимпатиш. Ваша мати — вона теж приємна й добра?
— Так, дуже.
— Він тримає її фотографію на своєму туалетному столику. Дуже гарна.
Джон поспіхом допив свій чай. Ця жінка зі своїм враженим виразом в очах і докірливими словами тривожила сумління, нагадувала йому драму Шекспіра: перший убивця, другий...
— Дякую,— сказав він.— Мені пора. Можна... можна, я залишу вам оце?
Він нерішуче поклав на піднос десять шилінгів і рушив до дверей. Почувши, як австрійка ахнула, Джон вискочив надвір. Він ледве встигав на поїзд і, швидко йдучи до вокзалу Вікторія, вдивлявся в обличчя кожному зустрічному, як то роблять закохані, сподіваючись без надії. Доїхавши до Уортінга, він послав свої речі місцевим поїздом, а сам подався пішки через горби до Уонсдона, намагаючись позбутися болісної нерішучості. Йдучи швидким кроком, він тішився красою зелених схилів, раз по раз зупинявся, лягав на траву, захоплено милувався квіткою шипшини чи слухав пісню жайворонка. Але це тільки відтягувало зіткнення протиріч у його душі — кохання до Флер і ненависті до обману. Він підійшов до крейдяного кар'єру над Уонсдоном з тими самими ваганнями, що мучили його й на початку дороги. Добре бачити обидва боки проблеми — в цьому полягала Джонова сила і водночас його слабкість. Він прийшов додому якраз тоді, коли пролунав перший удар обіднього гонга. Його речі вже прибули. Він швидко помився і зійшов униз. Голлі сиділа в їдальні сама: Вел поїхав до міста і мав повернутися тільки останнім поїздом.
Відколи Вел порадив йому запитати в сестри, чому існує незлагода між двома родинами, сталося так багато подій — розповідь Флер у Грін-парку про своє відкриття, її візит у Робін-Гіл, сьогоднішнє побачення,— що, здавалося, нема більше про що й питати. Він говорив про Іспанію, про сонячний удар, про Велових коней, про батькове здоров'я. Його занепокоїло зауваження Голлі про те, що, на її думку, батько дуже хворий. Вона двічі приїздила в Робін-Гіл на неділю. Він страшенно ослаб, часом явно страждає від болю, але завжди ухиляється розмовляти про себе.
— Він дуже щирий і зовсім позбавлений егоїзму, правда, Джоне?
Почуваючи, що сам далеко не щирий і не позбавлений егоїзму, Джон сказав:
— Авжеж.
— На мою думку, він був просто ідеальним батьком, наскільки я його пам'ятаю.
— Так,— відповів Джон, украй пригнічений.
— Він ніколи не нав'язував нам своєї волі і завжди розумів нас. Я ніколи не забуду, як він відпустив мене в Південну Африку під час бурської війни, коли я закохалася у Вела.
— Це було ще до того, як він одружився з мамою, правда?— зненацька запитав Джон.
— Так. А що?
— Та нічого. Але ж раніше вона, здається, була заручена з батьком Флер?
Голлі поклала ложку, відвела очі й обережно поглянула на Джона. Що йому стало відомо? Чи достатньо для того, щоб розповісти йому все? Вона не могла зрозуміти. Вигляд у нього був змучений і стурбований, він наче постарів, але це, можливо, через сонячний удар.
— Щось таке було,— сказала вона.— Але ж ми жили тоді далеко від дому і не одержували ніяких звісток.
Вона не зважилась ризикнути. Адже таємниця була не її власна, а чужа. До того ж вона не знала, що в нього тепер на серці. До поїздки в Іспанію вона була певна, що він закоханий; але хлопець є хлопець; то було цілих сім тижнів тому, а тут ще й Іспанія.
Вона бачила, що він зрозумів її небажання розмовляти на цю тему, і спитала:
— Ти маєш які-небудь звістки від Флер?
— Так.
Його обличчя сказало їй більше, ніж найдетальніше пояснення. Отже, він не забув!
Вона промовила цілком спокійно:
— Флер чарівна дівчина, Джоне, але знаєш, нам з Велом вона не дуже подобається.
— Чому?
— Ми вважаємо, що в неї загребуща вдача.
— Загребуща вдача? Не розумію, що ти маєш на увазі. Вона... вона...
Він відсунув тарілку з десертом, устав і відійшов до вікна.
Голлі теж устала і обняла його.
— Не сердься, Джоне. Ми не можемо бачити людей однаковими очима, правда ж? Знаєш, по-моєму, на кожного з нас припадає лиш по одній або по дві людини, які спроможні побачити й виявити те найкраще, що в нас є. Для тебе, я гадаю, така людина — це твоя мати. Колись мені випало бути свідком того, як вона читала твого листа, дивитися на її обличчя було справжньою втіхою. Вродливішої жінки я ніколи не бачила — час наче зовсім не торкнувся її.
Джонове обличчя пом'якшало, потім знову затвердло. Всі, геть усі проти нього і Флер! І все підтверджує її заклик: "Зроби так, щоб я була твоя напевно, одружися зі мною, Джоне!"
Тут, де він провів з нею чудовий тиждень, вплив її чарів, біль у його серці зростали з кожною хвилиною від усвідомлення того, що її тут немає і вона не сповнює магічною привабою кімнату, сад і навіть саме повітря. Чи зможе він жити тут, не бачачи її? І він зовсім замкнувся в собі і вирішив рано лягти спати. Не для того, щоб випробувати на собі прислів'я: "Хто рано лягає, той лихо забуває"— йому хотілося залишитись на самоті зі своїми спогадами про Флер у її маскарадному костюмі.
Він чув, як приїхав Вел, як розвантажували "форд", потім знову навколо запала тиша літньої ночі, яку порушувало тільки далеке овече мекання та різкий крик дрімлюги. Він висунувся з вікна. Холодний місяць, тепле повітря, горби наче з срібла! Метелики, дзюркіт струмка, виткі троянди! Боже, який порожній світ без неї! В Біблії сказано: зостав батька свого і матір свою і приліпися до... Флер!
Набратися духу, прийти і сказати їм! Вони не можуть перешкодити йому одружитися з нею, не схочуть перешкодити, коли довідаються, яке глибоке його почуття. Так! Він скаже їм! Скаже сміливо і відверто — Флер помиляється!
Дрімлюга замовкла, вівці принишкли; з темряви долинав тільки дзюркіт струмка. І Джон заснув, звільнившись від найгіршого життєвого лиха — нерішучості.
XI. ТІМОТІ ПРОРОКУЄ
День побачення, що було призначене в Національній галереї, але не відбулося, припав на другі роковини відродження гордості й слави Англії, тобто циліндра. Крикетний матч на стадіоні "Лорд"— свято, яке відмінила була війна,— вдруге підняв свої блакитні й сині прапори, демонструючи майже всі атрибути славного минулого. Тут під час перерви на сніданок виставлялися всі різновиди жіночих капелюшків і один вид чоловічих капелюхів, які затінювали різноманітні типи облич, що в своїй сукупності відповідають поняттю "Заможні класи". Спостережливий Форсайт міг би розгледіти на безплатних і дешевих місцях деяку кількість чоловіків у м'яких капелюхах, але вони майже не зважувалися підійти ближче до поля; представники давньої школи — чи шкіл — могли радіти, що пролетаріат і досі ще неспроможний платити півкрони за вхід. Це був заповідник для обраних, останній такий великий; газети писали, що на стадіоні зібралося десять тисяч глядачів. І десять тисяч, натхнені однією ідеєю, зверталися одне до одного з тим самим запитанням: "Де ви снідаєте?" В цьому запитанні було щось на диво заспокійливе і величне—в запитанні і в самому вигляді цього зборища людей, схожих одне на одного одягом і думками! Які багаті ресурси Англії — доволі голубів і омарів, баранини й лососини, майонезу, суниць і шампанського, щоб нагодувати весь цей натовп. Не потрібно ніяких чудес, обійдемося без семи хлібин і кількох рибин — віра має надійніші підвалини. Шість тисяч циліндрів будуть зняті, чотири тисячі парасольок будуть згорнені, десять тисяч ротів, що розмовляють усі англійською мовою, будуть наповнені. Ми ще живі, ого-го які живі! Слава традиції! І ще раз слава! Яка могутня і гнучка традиція! Хай лютують війни, зростають ненаситні податки, хай пристають з ножем до горла здирники-тред-юніони і Європа вимирає з голоду — ці десять тисяч будуть нагодовані; за цією огорожею вони гулятимуть по зеленому газону, носитимуть свої циліндри і зустрічатимуться одне з одним. Наше серце здорове, пульс б'ється ще рівно. І-тон! І-тон! Гер-роу!
Серед багатьох Форсайтів, що прийшли в цей заповідник, маючи на те право чи діставши запрошення, був і Сомс із дружиною й дочкою.