Я сам на минулому тижні присвятив трохи уваги вправам у випіканні хліба, а син мій, Вілкінс, ходив гуляти з паличкою, і, готуючись до скотарства, вправлявся в умінні пасти худобу, щойно траплялася нагода випросити на це дозволу в чабанів-наймитів, що, з жалем мушу сказати, ставалося нечасто, бо цей грубий народ здебільшого лайками спонукав його піти геть.
– Все це дуже добре, – мовила моя бабуся, – і я не маю сумніву, що місіс Мікоубер також розгорнула велику діяльність?
– Ласкава леді, – відповіла місіс Мікоубер, набираючи ділового вигляду, – я сміливо визнаю, що мало готувалася до тих речей, які безпосередньо пов'язані з рільництвом або скотарством, хоч і дуже добре усвідомлюю, що й те, й інше неодмінно захопить всю мою увагу, щойно ми пристанемо до чужого берега. Весь час, який мені залишався від домашніх обов'язків, я присвятила досить докладному листуванню з членами моєї сім'ї, бо визнаю, мій любий містере Копперфілде (до кого б не зверталася місіс Мікоубер, вона щоразу закінчувала зверненням до мене, мабуть, за старою звичкою), мені здається, настав час, коли слід забути минуле, коли мої родичі повинні простягти містерові Мікоуберу руку, а містер Мікоубер, в свою чергу, повинен простягти руку моїм родичам; словом, коли лев повинен лягти біля ягняти, то і моя сім'я повинна примиритися з містером Мікоубером.
Я сказав, що й мені так здається.
– У такому принаймні світлі я розглядаю цю справу, мій любий містере Копперфілд, – вела далі місіс Мікоубер. – Коли я жила ще вдома, у тата і мами, і коли обговорювали якусь обставину в нашому обмеженому колі, тато завжди запитував: "У якому світлі Емма розглядає це питання?" Я знаю, що тато занадто високо цінив мене, а все ж таки про таку обставину, як крижана холодність, що завжди існувала між моїми родичами і містером Мікоубером, я конче повинна була скласти собі власну думку, хоч би вона й здавалася помилковою.
– Без сумніву. Безперечно, ви повинні мати свою думку, – сказала моя бабуся.
– Саме так! – підтвердила місіс Мікоубер. – Я можу помилятись у моїх висновках, дуже ймовірно, що я помиляюсь, але моє особисте враження таке, що провалля між моїми родичами і містером Мікоубером виникло, мабуть, від побоювань моїх родичів, що містер Мікоубер може прагнути якоїсь фінансової допомоги. Я не можу звільнитися від думки, – вела далі місіс Мікоубер з дуже проникливим виглядом, – що є члени моєї сім'ї, які побоювалися, що містер Мікоубер проситиме їхніх імен... не на хрещення наших дітей, а для підписів під векселями.
Глибокодумний погляд, з яким місіс Мікоубер оголосила про це відкриття, ніби ніхто досі не міг ніколи про це й подумати, очевидно, трохи здивував мою бабусю. Вона коротко відповіла:
– Ну, мем, взагалі кажучи, я не дивувалася б, коли б воно так і було.
– Містер Мікоубер готується тепер скинути фінансові кайдани, які так довго сковували його, – сказала місіс Мікоубер. – Він збирається почати нове життя в країні, де є достатній простір для його талантів, і це, на мою думку, надзвичайно важливо; таланти містера Мікоубера вимагають широкого простору. І мені здається, що моїм родичам слід відзначити цю нагоду, приїхавши до нас на прощання. Я хотіла б, щоб мої родичі з приводу цього побачення влаштували бенкет своїм коштом; і щоб на цьому бенкеті хтось із найповажніших моїх родичів запропонував тост за здоров'я і процвітання містера Мікоубера; тут містер Мікоубер мав би нагоду викласти свої погляди.
– Мила моя, – трохи запально сказав містер Мікоубер. – Краще мені виразно сказати, нарешті, що якби я мав змогу викласти мої погляди перед тими зборами, то, мабуть, ці погляди здалися б їм трохи образливими, бо я гадаю, що твоя сім'я загалом є зібранням безсовісних снобів, а кожен з них окремо – невіглас і грубіян.
– Ні, Мікоубере, – сказала місіс Мікоубер, похитуючи головою. – Ти ніколи не розумів їх, а вони ніколи не розуміли тебе.
Мікоубер кашлянув.
– Вони ніколи не розуміли тебе, Мікоубере, – повторила його дружина. – Вони, можливо, не здатні зрозуміти тебе. Коли так, то це нещастя для них самих. Я можу тільки пошкодувати про їхнє нещастя.
– Я надзвичайно шкодую, моя люба Еммо, – сказав містер Мікоубер з каяттям, – що допустився висловів, які хоч здалека могли б скидатися на міцні. Я хотів тільки сказати, що можу поїхати звідси, не чекаючи на прибуття твоїх родичів, які... ну, коротко кажучи, побажали б мені щасливої дороги, холодно знизавши плечима. І взагалі, я волів би залишити Англію з властивою мені самому швидкою рішучістю і не чекати на прискорення з того боку. А проте ти можеш бути певна, моя люба, що коли вони вдостоять відповіддю твої послання, – а судячи зі взаємного нашого досвіду, це малоймовірно, – то я аж ніяк не збираюся йти наперекір твоїм бажанням.
Коли ця справа влаштувалася так мирно, містер Мікоубер подав руку місіс Мікоубер і, глянувши на купу паперів, які лежали перед Тредльсом на столі, сказав, що залишає нас, і зробив це з превеликими церемоніями.
– Мій любий Копперфілде, – промовив Тредльс, відкинувшись на спинку крісла і поглядаючи на мене з любов'ю, від якої в нього очі червоніли і волосся на голові набувало різних незвичайних напрямків, – я не прошу пробачення, що обтяжую тебе справами, бо знаю – ти зацікавлений цим, і, крім того, справи, можливо, трохи розважать тебе. Я сподіваюся, хлопче, що ти здатний слухати нас?
– Я цілком спокійний, – сказав я, помовчавши. – Нам усім насамперед слід подумати про бабусю. Ти знаєш, скільки вона для нас зробила?
– Звичайно, звичайно, – відповів Тредльс. – Хто ж таке забуде?
– Але це ще не все! – вів я далі. – За останні два тижні щось нове турбує її. Вона їздила щодня до Лондона і назад. Часто вона рано-вранці вирушала і поверталася тільки ввечері. Вчора, напередодні цієї поїздки, вона повернулася додому майже опівночі. Ти знаєш, як вона піклується про інших. Вона не хоче мені сказати, що з нею трапилося.
Бабуся, коли я говорив, сиділа бліда та нерухома; нарешті кілька сльозинок пробігло її зморшкуватими щоками, і вона поклала свою руку на мою.
– Нічого, Троте, нічого! Цього не буде більше. Ти незабаром про все довідаєшся. Тепер візьмімося краще до справ Агнес.
– Я мушу віддати належне містерові Мікоуберу, – почав Тредльс. – Хоч він, мабуть, для себе працював не занадто багато, проте він невтомний, коли працює для інших. Я за ціле життя своє не бачив такої людини. Якщо він завжди такий, то, судячи з його діяльності, йому тепер приблизно біля двох сотень років. Ти не можеш уявити собі, з яким запалом він брався за справу, з яким азартом удень і вночі рився в паперах і розрахункових книгах, не кажучи вже про безліч листів, які він писав мені звідси до будинку Вікфілда, а іноді навіть просто через стіл, коли сидів навпроти мене, і було б значно легше поговорити.
– Листи! – скрикнула моя бабуся. – Гадаю, він навіть сни бачить у листах.
– А містер Дік також наробив дива! – вів далі Тредльс. – Позбувшись обов'язку стерегти Урію Гіпа, якого він так пильнував, що краще й не можна, він присвятив себе містерові Вікфілду, і справді, його прагнення бути нам корисним і його дієве сприяння в розшуках, списуванні, подаванні та організації книг і паперів – все це, можна сказати, нас самих заохочувало до праці.
– Дік – видатна людина! – вигукнула моя бабуся. – Я це завжди казала! Троте, ти знаєш це!
– Я радий сказати, міс Вікфілд, – продовжував Тредльс, з великою обережністю і великою серйозністю водночас, – що під час вашої відсутності містерові Вікфілду значно покращало. Звільнившись від злого демона, який довго тримав його в пазурах, і від болючих побоювань, які пригнічували його, він став зовсім іншою людиною. Подеколи навіть повертається його здатність напружувати пам'ять і зосереджувати думки на одному предметі; отже, він у багатьох випадках був нам дуже корисним у розбиранні справ, які без нього, через свою заплутаність, лишилися б зовсім нез'ясованими. Але моя справа тепер викласти результати – між іншим, досить важливі – а не балакати про всі помічені мною добрі обставини, інакше я ніколи не закінчу.
Його невимушені манери і приємна простота ясно виявляли, що він усе це говорить тільки для того, щоб підбадьорити нас і дати Агнес змогу спокійно слухати про справи її батька. І все-таки це було дуже приємно.
– Отже, подивимося, – сказав Тредльс, розглядаючи папери на столі. – Підрахувавши фонди і привівши до певного ладу справи, – спершу, значну кількість тих, що були заплутані несвідомо, потім стільки ж, якщо не більше, тих, що були навмисно заплутані та фальсифіковані, – ми вважаємо безсумнівним, що містер Вікфілд міг би завершити справи і розрахуватися з інвесторами без жодних нестач.
– О, слава богу! – від усього серця скрикнула Агнес.
– Але, звичайно, – сказав Тредльс, – залишок, що його можна було б використати на прожиття (я при цьому розраховую, що самий будинок буде проданий), складає таку невелику суму... ледве чи кілька сотень фунтів стерлінгів... Отже, краще було б вирішити, чи не може він продовжити керування конторою, яку він так довго утримував. Його друзі можуть тільки радити йому; ви знаєте, тепер він вільний чинити на свій розсуд. Ви самі, міс Вікфілд... Копперфілд... я...
– Я це обміркувала, Тротвуде, – сказала Агнес, глянувши на мене, – і я відчуваю, що цього не повинно бути, цього не треба робити навіть за порадою друга, якому я така вдячна.
– Я не кажу, що раджу так чинити, – зазначив Тредльс. – Я тільки визнав за потрібне звернути увагу на це питання, не більше.
– Дуже рада чути це, – спокійно відповіла Агнес. – Такі слова дають мені надію і майже певність, що ми мислимо однаково. Любий містере Тредльс і любий Тротвуде, тато знову вільний, і його честь збережено – чого ж мені ще бажати? Я завжди мріяла, що побачу його колись звільненим від турбот, які сковують його, і тоді, присвятивши йому життя, я сподіваюся хоча б частково віддячити йому за любов і піклування. Це давно вже було вершиною моїх надій. Після його звільнення від усіх зобов'язань і відповідальності, перше моє щастя – взяти наше майбутнє на себе.
– Але чи обміркували ви, як це зробити, Агнес?
– Я часто думала про це. Я не боюся, любий Троте.