Нотарії склали акт на підставі слів готів. Свідчили Алігер, Індульф та інші. Спочатку Нарзес висловив сумнів. Індульф сказав:
— Вважай, переможцю, що морська паща не така зажерлива, як людська пелька. Як хочеш. А я свідчу — золота немає! Твій володар і ти побачите його тільки на вашому Страшному Суді.
Це неприємність. Про неї Нарзес сповістить згодом, щоб зараз не вносити краплинку гіркоти в чисту радість Божественного.
Нарзес сам спостерігав, як відходили рештки італійського війська. Списи, приторочені ременями, утримували поранених у сідлах. Декого везли на ношах, підвішених між двома кіньми. Смерділи гноєм задавнені рани.
Нарзес не думав порушувати домовленість. Він дав італійцям охоронну грамоту і супровідників. Що могли — вони вивезли у сідлах, звичайно. В покинутому таборі Нар-зесові солдати взяли мізерну здобич.
Слова не скорялися. Писець поклав стилос і завмер.
Нарзес стомився. Як і всі. Пресвітлий дивився на свою руку, наче бачив її вперше. Персні не трималися на вихуд-лих пальцях.
Що сказав цей Індульф про щастя? І чому він не одразу впізнав тебе, Нарзесе?
Давні друзі забираються, як Філемут. Ти старий, І Іар-зесе, ти незабаром заберешся, ось і Індульф не одразу впізнав тебе. А чи був ти щасливий хоч один день?
Життя минулося марно. До чого все це? Суєта суєт...
Розділ шістнадцятий ЗДОБИЧ
І довго ще слід їх горів. І курились поля смородом сірки...
Із стародавніх авторів
І
Після Топера, набитого людьми, як гніздо бджіл, імперія здавалася росичам особливо безлюдною. Ніби тут справжня пустеля, а не в степах, не в зарослих протоках Дніпра. Повсюди гори, на горах — ліси, над лісами — хмари.
У простоті свого буття росич звик бути розумно ощадливим. Негоже було росичу просто кинути недоїдений шматок, поношену взуванку, стару сорочку. Не від скупості: сам старальник знає ціну роботі. В речах росичі любили добротність, в конях шукали силу і прудкість, а в собі — вміння й хоробрість. Здобич, що нині потрапила до рук, здавалася не лише несказанно багатою, але навіть надмірною, обтяжливою.
На вузькій дорозі, звідки не звернеш ні праворуч, ні ліворуч, понад шістдесят ромейських стадій, понад дванадцять роських верстов зайняв обоз. І то було тісно. І то клишоногі воли спотикалися, втикаючись у заденок передньої підводи, що ледь сповільнила хід.
У порівнянні з роськими фракійські бики виявилися дрібними і малосильними. Видно, ромеї ще не навчилися домішувати в домашню череду вільну кров диких турів. У тутешнє ярмо дніпровський віл не втисне товсту шию, і на три чверті буде ярмова загністка — заноза-притика.
Та й коней ромеї теж не можуть запрягати. Тутешній хомут злаштований на кшталт волового ярма і душить коня. Росичам довелося на ходу перешивати-переладнувати нерозумну ромейську упряж.
Тисячі коней і биків потребували догляду. Тутешні трави бідніші, мізерніші за степові і роські лісові. Ще добре, що ромейське небо не скупилося на тепл4 дощі. Обоз ішов верстов дванадцять-п'ятнадцять у день. Розпряжена худібка паслася на спілих хлібах, обскубувала виноградники, об'їдала плодові сади, маслинові гаї.
На ранок курили пилюкою витолочені поля, стирчало голе гілля обламаних, обгризених дерев.
Гори, ліси, кущі, селища обступили дорогу від Топера до гирла Гебра. Ще тіснішою, ще в'юнкішою стала дорога вздовж Гебра на північ. Не знайти поля, де зібрати воєдино обоз. І якби знайшлося — як збити розтягнуті на дванадцять верстов підводи, коли голову від хвоста відділяє денний перехід!
Старий Крук охороняв тил обозу. На вигинистій дорозі росичі бачили одразу кілька десятків підвід і підганяли хвіст. Кіннотники, яким було доручено стежити за порядком всередині обозу, квапили підводи.
На кожну упряжку в парному ярмі треба було погоничів, які йшли б разом з підводою. Биків і коней не пустиш бездоглядно. Потягнувшись до трави, вони збочать з дороги, перевернуть воза. Було возів понад дві тисячі.
Росичів супроводжували запасні, підмінні коні для бою. Гнали росичі стада худоби — корів, овець, биків, свиней. Без запасу їжі, без м'яса на ногах не доберешся до Росі.
А що ж робити на перепочинку? Треба розпрягти волів і коней, підігнати до водопою, пасти вночі. В іншому разі через два-три дні передохнуть усі упряжки. Тоді бери на сідло, на в'юки пудів два-три ваги і йди геть, запам'ятавши навіки багато верстов дороги, забитих багатою здобиччю, запам'ятавши тисячі трупів тварин, що переконали від спраги й голоду. Повернутися, не розгубивши здобич, важче, ніж перемогти в бою.
В будь-якому ромейському місті можна схопити тисячі полонених, погрозивши, щоб ішли в погоничі, доглядали худобину, запрягали, напували, пасли. Чи надовго вистачить наказу, якщо до кожного полоненика не поставити сторожа? Поки не минеться перший страх — на день, на два. Чи так?
Уздовж імперської дороги ліси вирубані, та не скрізь. Дорогу затискають гори, в яких вона звивається черв'яком. П'ять кроків ступи вбік — і зник, як риба у воді, в густих зарослях, засланих повзучкою, заплетених кущами.
Роський обоз ішов і йшов, і що далі, то більше в ньому ставало ладу. Все робилося вчасно. А ким?
Із схоплених у Топері полонених утекли всі, хто хотів. З вільних на третій день залишилися люди лякливі, з душею, раніше зламаною, які боялися всього. Хто пагоду" втікача, хто дасть притулок, що буде далі? Варвари не кривдили, їжі вистачало. Віддавшись на волю Долі, такі ромеї тяглися за росичами, наче тріски, які несе сердитий потік гірської річки.
Були тут і інші вільні — плебс, охлос, знедолені люди, пригнічені податками і сваволею префектур; вільні, що тільки такими називаються; ремісники, колони, серви, приписні до землі, беззмінні, бездомні, вічно голодні. Ці давно чули, що життя за Дунаєм легше і простіше, що там люди добріші, ніж імперська влада.
До росичів з радістю пристали раби родом із слов'янських племен. Для них такий полон був визволенням. Знайшли в обозі своє місце раби з інших племен, які ще зберегли душу.
Сучасники-візантійці записали, що слов'яни пішли з імперії, погнавши багато десятків тисяч полонених.
Міські й сільські курії оподаткованих не дорахувалися багатьох членів цих примусових об'єднань. Безладдя, викликане вторгненням і безвладдя, яке звільнило від пильності префектів обширні області, допомогли багатьом десяткам тисяч неоплатних боржників імперії поза містами і в містах зникнути хоча б на час. Змітаючи застави на імперських дорогах, варвари зробили можливим пересування підданих. Нещасним завжди здається, що десь там, в іншій провінції, живеться легше й краще. Після вторгнення варварів залишалося розкидане майно, бродила худоба, що втратила хазяїна. Бери й тікай, хто сміє і вміє.
Обоз росичів опікали ті, хто бачив у слов'янах визволителів. Добровільні полонені намагалися заслужити увагу. Невелика праця для двох чоловіків — гнати пару биків, запряжених у воза, увечері вибити з ярма загністку-занозу, зводити худобу до річки. На багатті казан з вареним м'ясом, їж од пуза. Нема ні збирачів податків, ні гарапуги наглядача, немає марної роботи на господаря, нема бридкої юшки з м'яса, що вже взялося тліном, з бобів і зерна, погризеного мишами. З'явилося Майбутнє. З чим би воно не прийшло, все прекрасне в порівнянні з глухою стіною, в яку був навіки впертий лоб раба чи підданого — робочого вола в ярмі податків.
Ратибор помітив у погоничів піки з тичок з запеченими на вогні вістрями, гудзкуваті ломаки. В декого стирчав за поясом ніж, кинджал, украдений на возі із здобиччю.
— Навіщо тобі?
— Твоє добро захищати, жупан-князю,— відповідав уголич, тиверець,— і себе захищати від ромея буду...
Погонич іншої мови пробував жестами висловити те саме.
Обоз ішов. Дійде здобич до Росі. Удалим буде похід.
Ратибор не перераховував полон, у росичів не було потягу до живої здобичі. Навіщо вона! І ось — стала в пригоді. Правду казав Малх, правий був Віщий Всеслав, який наказав гнати обоз за допомогою полонених.
Сотникові Малу на.інше потрібна була жива здобич. Він узяв у Топері жінку. Хто вона родом, як її звати? Мал не любив балачок. Чия б не була, тепер — його. Та й про що говорити без мови? До полонянки Мал приставив трьох уголичів, чи тиверців, зумівши одразу вихопити надійних людей з натовпу звільнених рабів. А самій жінці суворий сотник звелів доглядати пораненого Малха.
Росичі знали: поки залізо не зачепило жилу життя, яка заховується в різних місцях тіла, найстрашніші рани насправді нестрашні. Ніж Асбада-зрадника проорав груди Малха, як леміш поле. Малх відро крові віддав, кволий, наче голе пташеня, але жи&ий і житиме.
Скриплять колеса, тріщать підводи, погукують погоничі, підганяючи бикіїі. Мине день без дощу, і душить пилюка. Блеють вівці, зло кругінчать свині, корови мукають, іржуть коні. Гавкають собаки. Бездомні пси, залишившись без господаря, пристали до обозу і прислуговуються до нових володарів; в немилосердому світі одному не прожити своєю волею — вовки з'їдять.
Полонянка Анна і без наказу не відійшла б від Малха. В нещасті бог послав їй гілку порятунку — варвара, та разом і елліна. Дівчина чіплялася за пораненого, як звірок, викинутий розливом ріки з нори, хапаючись за пучок трави, для нього — корабель допомоги.
Годуючи і виходжуючи — наскільки вистачало вміння — свого пораненого покровителя, Анна прислухалася до дивного смислу слів, які ледве шептав Малх.
Донька овдовілого префекта Топера, через молодість сприймаючи уявне за дійсність, Анна не зазнала принижень, добре відомих її батькові. Сановники імперії звикли схилятися перед вищими і сторицею надолужувати прикрощі на нижчих. Анна думала: вона не така, як усі, вона краща. В цьому світі їй відведені краса, розкіш, щастя.
Була гордою — гордість зламалася. Пелюстка в морі без берегів. Минуле було зірване, як листок у зимовому лісі.
Вона навчилася черпати із закі птіожспого похідного казана гарячу воду, щоб відмочувати зашкарублі від крові пов'язки. Навчилася годувати і обмивати чужого. І хапала за руки чужого, як близького, коли з'являвся страшний вершник.
На цьому обличчі, спотвореному шрамом, лежала гримаса мертвої, зловісної посмішки. Побачивши його вві сні, вона з криком прокидалася і, горе, бачила себе полонянкою, на возі, поруч зі старим елліном.
...Того недалекого дня біля дому раптом залунали крики, верески жаху, болю.