Ярмарок Суєти

Голова її впала на груди, кулаки помандрували до очей, і в такій позі вона віддалася своєму горю. Бекі стояла й дивилася на неї.

Хто збагне ці сльози, хто скаже — солодкі вони чи гіркі? Чи вона сумувала, що ідол її життя впав і розбився в друзки біля її ніг, чи обурювалася, що її лю­бов зазнала такої наруги, чи раділа, що зникла перепона, яку скромність спорудила між нею і її новим, справжнім почуттям? "Тепер ніщо мені не заважає,— подумала во­на.— Я вже можу кохати його всім своїм серцем. Ох, і я кохатиму, кохатиму його, аби тільки він мені дозволив, аби тільки вибачив мені!" По-моєму, саме це почуття перева­жило всі інші, що тоді хвилювали її ніжне серце.

І справді, Еммі плакала не так довго, як сподівалася Бекі, що заспокоювала й цілувала товаришку,— рідкісна ознака співчуття в боку місіс Бекі. Вона упадала біля Еммі, мов коло дитини, навіть гладила її по голові.

А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб вія негайно приїздив,— нарешті вказала вона.

Я... я вже написала йому сьогодні вранці,— спале­нівши, призналася Емілія.

Бекі аж вереснула зі сміху.

— "Un biglietto,— заспівала вона, наче Розіна,— ессоїо quà!" — її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.

Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющів дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрів­никам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бий їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все диви­лася на захід, на темну лівію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчут­ливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.

Сподіваюся, що вій не пустився в море в таку по­году,— мовила Еммі.

А я ставлю десять проти одного, що пустився,— за­перечив хлопець.— Гляньте, мамо, дим пароплава!-І справді, на обрії з'явився димок. Так, але ж його могло не бути на борту, він міг не отримати листа, міг не захо­тіти... Сумніви й побоювання одні за одними заливали її неспокійне серденько, як хвилі, набігаючи, заливали на­бережну.

Слідом за димом на обрії з'явився й сам пароплав; він підпливав дедалі ближче, то занурюючись у воду, то зді­ймаючись на хвилях. Джорджі мав прекрасну підзорну трубу; він спритно навів її-на пароплав і почав стежити за його маневрами, даючи, як справжній моряк, відповідні коментарі. На щоглі пірса затріпотів сигнальний прапо­рець: "На обрії англійське судно", Я певен, що так само тріпотіло й серце Емілії.

Вона подивилася в трубу через плече Джорджі, але ні­чого не побачила: тільки якась темна пляма стрибала в неї перед очима. Джордж знов узяв трубу і спрямував її на пароплав.

Як він глибоко занурюється у воду,— сказав він.— Ось хвиля перекотилася черев палубу! На борту, крім стернового, є ще тільки двоє людей. Один лежать, а другий...другий у плащі з... Ура! Це Доб!— Хлопець-склав трубу й обняв матір.

Корабель швидко наближався. Коли вона рушили на­зустріч йому до пристані, в Еммі так тремтіли ноги, що вона насилу переступала ними.

Погода була така погана, що коли судно підійшло до пристані, на нього ніхто не вийшов дивитися; навіть з готелів майже ніхто не з'явився перехоплювати пасажирів, не сподіваючись, що вони прибудуть. Шибеник Джордж теж кудись подівся, тож коли джентльмен у старому плащі з червоною підшивкою ступив на берег, навряд чи хто бачив, що там відбулося. А відбулося, коротко кажучи, ось що.

Жінка в промоклому до рубця білому капелюшку й у шалі, простягнувши перед собою руки, підійшла до прибулого я за мить цілком зникла в згортках старого плаща; вона заходилася палко цілувати одну його руку, а другою, мабуть, він тулив її до свого серця (до якого вона майже досягала толовою) і підтримував, щоб вона не впала. Вона мурмотіла від плащем щось таке:-Вибачте... коханий Вільяме... любій, найдорожчий друже...— цмок, цмок, цмок,— і далі таку саму нісенітницю.

Вибравшись врешті з плаща і не відпускаючи Вільямової руки, Еммі глянула йому в обличчя. Воно було смутне, сповнене ніжної любові й жалю. Еммі зрозуміла його докір і похилила голову.

Довго вам треба було чекати, щоб покликати мене, кохана Еміліє,— сказав він.

—Ви більше не поїдете, Вільяме?-Ні, ніколи,— відповів він і ще раз пригорнув до серця цю дорогу йому істоту.

Коли вони виходили з митниці, звідкись вискочив Джорджі й націлив на них свою трубу, вітаючи Доббіна радісним сміхом. Дорогою додому хлопець танцював навколо них і виробляв шалені викрутаси. Джоз ще не встав, Бекі не з'являлася (хоч вона дивилася на них з-за завіси). Джорджі побіг поглянути, чи готовий сніданок.

Еммі, віддавши в передпокої свою шаль і капелюшок міс Пейн, кинулася розстібати Вільямові плаща і... з вашого дозволу, ми підемо разом з Джорджем подбати про сніданок для полковника. Корабель уже в порту. Доббін отримав приз, за який зма­гався ціле своє життя. Пташка нарешті залетіла. Ось вона щебече й воркує біля його серця, поклавши голову йому на плече й розпустивши легенькі крильця.

Це те, чого він просив щодня й щогодини протягом вісімнадцяти років. Те, за чим він тужив. Ось воно, вершина, кінець... остання сторінка третього тому.

Прощавайте, полковнику! Хай бог благословить вас, чесний Вільяме! Прощавайте, люба Емі­ліє. Зеленій знову, тендітна повитице, обвиваючись на­вколо могутнього старого дуба, до якого ти пригорнулася.

Може, з сорому перед ласкавою, простодушною істотою, що перша в житті стала на її захист, а може, з відрази до всяких сентиментальних сцен але Ребека, вдовольнившись тією роллю, яку вона вже зіграла в цій справі, не з'явилась на очі полковникові Доббіну та його дружині. "Невідкладні справи", як вона заявила, кликали її в Брюгге, куди вона й помандрувала, тому лише Джордж і його дядько були присутні на шлюбній церемонії. Після весілля, коли Джордж з батьками поїхали до Англії, місіс Бекі повер­нулася (лише на кілька днів), щоб розважити самітного старого парубка Джозефа Седлі. Він сказав, що воліє шити на континенті, й відхилив пропозицію оселитися разом з сестрою та її чоловіком.

Еммі дуже тішилась думкою, що вона написала листа своєму чоловікові до того, як прочитала Джорджеву записку і взагалі дізналась про її існування.

Я все це знав,— сказав Вільям — та хіба я міг скори­статися такою зброєю проти пам'яті бідолахи? Того мені й було так боляче, коли ти...

Не нагадуй мені більше про той день! — вигукнула Еммі, і в голосі її забриніло таке щире каяття і покора, що Вільям змінив тему розмови й почав розповідати про Глорвіну й симпатичну стару Пеггі О'Дауд, з якими він сидів, коли отримав її благального листа.

Коли б ти не послала по мене,— додав він сміючись,— то хтозна, яке б досі було прізвище в Глорвіни!-Нині її звати Глорвіна Поскі; вона вийшла заміж за капітана Покі (тепер уже майора) після смерті його пер­шої дружини, бо поклала собі одружитися тільки з одно­полчанином. Леді О'Дауд також дуже віддана своєму пол­кові; вона каже, що часом би, не дай боже, з Майком щось сталося, вона неодмінно повернеться й вийде заміж за ко­гось із своїх офіцерів. Та генерал-майор почуває себе чу­дово; він розкошує собі в О'Даудстауні, тримає зграєю гон­чаків, і всі його вважають першою людиною в графстві (хіба що, може, після їхнього сусіда Гогарті в замку Гогарті). її милість і досі танцює джигу й на останньому бенкеті лорда-намісника виявила бажання потанцювати зі шталмейстером. І вона, і Глорвіна запевняли, що Доббін повівся з останньою ганебно, та нагодився Поскі, і Глорвіна заспокоїлась, а чудовий високий капелюшок з Парижа втишив гнів леді О'Дауд.

Коли полковник Доббін кинув службу — а це сталося відразу після його одруження,— то найняв собі гар неньку заміську садибу в Гемпшірі, неподалік від Коро-левиного Кроулі, де постійно мешкав сер Пітт зі своєю родиною після проведення в парламенті білля про реформу. Всі надії баронета на звання пера розвіялись, оскільки обидва його місця в парламенті були втрачені. Та ката­строфа вплинула на його кишеню і на його настрій; він почав підупадати на здоров'ї і пророкував близьку заги­бель імперії.

Леді Джейн і місіс Доббін щиро заприятелювали: між замком і Ялівцями, садибою полковника (яку він найняв у свого приятеля майора Понто, що жив з родиною за кордоном), весь час курсували коляски, запряжені в поні. Міледі була хрещеною матір'ю дочки місіс Доббін, якій на її честь дали ім'я Джейн і яку охрестив велебний Джеймс Кроулі, що отримав парафію після смерті свого батька. Хлопці — Джордж і Родон — також стали близькими друзями; вони разом полювали на канікулах, поступили в той самий коледж у Кембриджі й сварилися за дочку леді Джейн, у яку, звичайно, обидва були закохані. Обидві ма­тері виношували думку про шлюб Джорджа з тією юною леді, хоч я чув, що сама міс Кроулі віддавала перевагу своєму кузенові.

Ім'я місіс Ребеки Кроулі школи не згадували в жодній з цих родин. Для цього були свої причини. Бо хоч куди б поїхав Джозеф Седлі, Ребека вирушала за ним, і той бідо­лаха був такий захоплений нею, ще став її справжнім ра­бом. Полковникові адвокати повідомили його, що Джоз застрахував своє життя на велику суму, з чого можна було зробиш висновок, що той добував гроші та сплату боргів. Він узяв довготермінову відпустку в Ост-Індійській ком­панії, і справді його з кожним днем дедалі дужче обсідали хвороби.

Почувши про те страхування, Емілія неабияк злякалася і вблагала свого чоловіка поїхати до Брюсселя, де воді пе­ребував Джон, і самому дізнатися, як його справи. Полковникові не хотілося вирушати з дому (він саме загли­бився в свою "Історію Пенджабу", якої недописав і досі, в крім тога, дуже непокоївся за маленьку доньку, яку він обожнює і яка ході щойно почала одужувати від вітряної віспи), але все таки поїхав до Брюсселя і знайшов Джоза в одному з величезних готелів того міста. Місіс Кроулі, що мала власну карету, приймала гостей і взагалі не обмежувала себе у видатках, займала кілька кімнат в тому самому готелі.

Полковник, звичайно, не мав бажання зустрічатися з цією дамою і навіть вважав за потрібне повідомити в Брюс­селі про свій приїзд тільки Джоза, таємно відправив до нього свого служника з запискою.