Підкріпившися бутербродами з анчоусовим паштетом і випивши кави, вона повернулася в Чізік і подзвонила біля дверей Джун. Австрійка провела її в їдальню. Тепер, коли Флер знала, що саме заважає їй і Джонові поєднатися, її потяг до нього збільшився вдесятеро, наче він був іграшкою з гострими краями чи отруйною фарбою, що їх у неї, бувало, відбирали в дитинстві. Якщо їй не пощастить домогтися свого і заволодіти Джоном назавжди, їй здавалося, що вона помре з горя. Правдами чи неправдами вона мусить заволодіти ним — і заволодіє! Над каміном з рожевих кахлів висіло кругле тьмяне дзеркало з дуже старим склом. Вона стояла і дивилася на своє обличчя — бліде, з темними тінями під очима; її пронизував легенький нервовий дрож. Задзвонив дзвінок, і, визирнувши крадькома у вікно, вона побачила Джона: він стояв на порозі, пригладжуючи волосся і проводячи рукою по губах, наче теж намагався придушити нервовий трепет.
Коли він зайшов, вона сиділа спиною до дверей на одному з двох стільців з плетеними сидіннями і зразу ж сказала:
— Сідай, Джоне, нам треба серйозно поговорити.
Джон сів на стіл біля неї, і вона провадила, не дивлячись на нього:
— Якщо ти не хочеш втратити мене, ми повинні одружитися.
Джон широко розплющив очі.
— Що таке? Якась новина?
— Ні, але я відчула загрозу в Робін-Гілі й у себе вдома.
— Але ж...— затинаючись, мовив Джон,— але ж у Робін-Гілі все було спокійно... і мені не сказали нічого.
— Але вони стануть нам на заваді. Обличчя твоєї матері сказало мені це зовсім виразно. І обличчя мого батька теж.
— Ти встигла його побачити?
Флер кивнула головою. Можна трохи прибрехати. Хіба це має значення?
— Проте я не розумію,— збуджено сказав Джон,— чому вони такі затяті, коли минуло стільки років.
Флер підвела на нього погляд.
— Може, ти не дуже любиш мене?
— Не дуже люблю тебе! Та я!..
— То зроби так, щоб я була твоя напевно.
— Не кажучи їм?
— Скажеш потім.
Джон мовчав. Наскільки старшим він здавався тепер, ніж того дня лише два місяці тому, коли вона побачила його вперше,— не менше як на два роки!
— Це страшенно вразило б маму,— сказав він.
Флер забрала руку.
— Треба вибирати.
Джон скочив із столу і став перед нею навколішки.
— Але чому не сказати їм? Вони не можуть завадити нам, Флер!
— Ні, можуть! Кажу тобі, можуть.
— Як саме?
— Ми цілком залежні від них. Обмежать нас у грошах, обмежать у іншому. Я не дуже терпляча, Джоне.
— Але ж ми вдаємося до обману.
Флер підвелася.
— Отже, ти не любиш мене по-справжньому, інакше ти б не вагався. "Або ж він тремтить перед поглядом долі..."
Обнявши дівчину за стан, Джон примусив її сісти. Вона поквапливо провадила:
— Я все обміркувала. Треба тільки поїхати в Шотландію. Коли ми одружимося, вони швидко звикнуть до цього. Люди завжди звикають до фактів. Невже ти не розумієш, Джоне?
— Але так вразити їх!
Отже, він швидше ладен вразити її, ніж своїх батьків!
— Гаразд. Пусти мене!
Джон підвівся і заступив двері.
— Мабуть, ти маєш слушність,— сказав він поволі.— Але я хочу подумати.
Вона бачила, що в ньому вирують почуття, які рвуться назовні, але вона не хотіла допомогти йому. Цієї миті вона ненавиділа себе і майже ненавиділа його. Чому їй доводиться самій захищати їхнє кохання? Це несправедливо. І тоді вона побачила його очі, які світилися обожнюванням і тривогою.
— Не дивися на мене так! Я хочу тільки одного: не втратити тебе, Джоне.
— Ти не можеш втратити мене, поки я тобі потрібний.
— Ні, можу.
Джон поклав руки їй на плечі.
— Флер, ти, може, довідалася що-небудь і не хочеш мені сказати?
Це було пряме запитання, якого вона боялася. Вона подивилася йому просто в очі й відповіла:
— Ні.
Вона спалила свої кораблі, але хіба це має яке-небудь значення, коли вона прагне одного — заволодіти ним. Він пробачить їй. І, обійнявши його за шию, вона поцілувала його в губи. Вона доможеться свого! Вона відчувала це в прискореному битті його серця, що калатало біля її власного, в тому, як він заплющив очі.
— Я хочу бути певною! Хочу бути певною!— шепотіла вона.— Обіцяй.
Джон не відповідав. Його обличчя застигло від страшної тривоги. Нарешті він сказав:
— Це однаково, що вдарити їх. Мені треба трохи подумати, Флер. Справді, треба.
Флер випручалася з його обіймів.
— Он як! Гаразд!
І зненацька вона зайшлася сльозами від зневіри, сорому і нервового напруження. Наступні п'ять хвилин були сповнені суцільної муки. Джон виявив безмірне каяття і безмежну ніжність, але обіцянки не дав. Хоч як їй хотілося вигукнути: "Гаразд! Якщо ти любиш мене не досить міцно, то прощавай!"— проте вона не зважилася. Звикнувши змалку домагатися свого, вона була збентежена тим, що не може подолати опору такого юного, ніжного і люблячого хлопця. Вона хотіла відштовхнути його від себе, дошкулити йому гнівом і холодом, але знову не зважилася. Свідомість того, що вона підмовляє його на непоправний вчинок, ослаблювала все — і щирість докорів, і щирість пристрасті; навіть її поцілунки були позбавлені зваби, яку вона хотіла вкласти у них. Це коротке бурхливе побачення закінчилося без ніяких наслідків.
— Може, хочете чаю, gnädiges Fräulein?
Відштовхнувши Джона, вона вигукнула:
— Ні, ні, дякую! Я вже йду.
І, перш ніж він устиг затримати її, вийшла.
Вона йшла, крадькома озираючись і витираючи щоки, що взялися червоними плямами, сердита і вкрай зневірена. Вона так глибоко зворушила Джона, а проте їй не пощастило домогтися від нього ніяких певних обіцянок! Але що непевнішим, сумнівнішим здавалося їй майбутнє, то дужче "бажання володіти" всмоктувалося в глибини її серця, наче якийсь кліщ!
На Грін-стріт нікого не було вдома. Вініфред пішла з Імоджен дивитися п'єсу, яку одні вважали алегоричною, а інші "дуже, знаєте, захоплюючою". Вініфред і Імоджен пішли, повіривши тим "іншим". Флер поїхала на Педдінгтонський вокзал. Вітер, що вривався у вікна вагона і освіжав її гарячі щоки, приносив запахи цегелень Вест-Дрейтона і пізніх покосів. Квіти, які зовсім недавно наче самі віддавалися в руки, тепер наїжилися гострими колючками. Але золота квітка, вплетена у терновий вінок, була ще прекраснішою і жаданішою для її впертого серця.
IX. НАДТО ПІЗНО
Коли Флер приїхала додому, атмосфера там була така дивна, що дівчина, хоч яка заклопотана своїми переживаннями, не могла цього не помітити. Мати відгородилася від усіх якоюсь похмурою задумою; батько сховався у виноградну теплицю поміркувати про людську долю. Обоє наче води в рот понабирали. "Через мене?— подумала Флер.— Чи через Профона?" Матері вона сказала:
— Що з батьком?
Мати тільки знизала плечима.
У батька спитала:
— Що з мамою?
Батько відповів:
— З мамою? А що з нею могло статись?— І гостро поглянув на неї.
— До речі,— мовила Флер,— мосьє Профон вирушає на своїй яхті в "невеличке" плавання по Тихому океану.
Сомс уважно розглядав лозу, на якій не росло жодного грона.
— Нікудишній виноград,— сказав він.— У мене був молодий Монт. Розпитував дещо про тебе.
— Справді? Він тобі подобається, тату?
— Він... він продукт свого часу, як і вся теперішня молодь.
— А чим був ти в його роки, татусю?
Сомс невесело посміхнувся.
— Ми працювали, а не розважалися літаками, автомобілями та залицянням.
— А ти ніколи не залицявся?
Вона уникала дивитись на нього, але бачила його досить добре. Його бліде обличчя почервоніло, а брови, в яких крізь сивину ще прозирали чорні волосинки, зійшлися докупи.
— Я не мав ані часу, ані бажання фліртувати.
— Може, в тебе була якась велика пристрасть?
Сомс пильно подивився на неї.
— Так, коли хочеш знати, і добра я від неї не зазнав.
Він рушив уздовж труб водяного опалення. Флер, ледь чутно ступаючи, мовчки пішла за ним.
— Розкажи мені про це, тату.
Сомс спинився.
— Навіщо тобі у твоєму віці знати про такі речі?
— Вона жива?
Він кивнув головою.
— І одружена?
— Так.
— Це мати Джона Форсайта, правда? І вона була твоєю першою дружиною.
Флер сказала це інтуїтивно. Звичайно, причиною його опору було побоювання, щоб дочка не довідалася про ту давню рану, завдану його гордості. Але його реакція вразила її. Цей старий, завжди спокійний чоловік несподівано здригнувся, наче його вдарили, і в його голосі прозвучав гострий біль:
— Хто тобі сказав? Якщо твоя тітка, то... Для мене нестерпно, коли про це згадують.
— Але ж, татусю,— лагідно мовила Флер,— це дуже давня історія.
— Давня чи ні, я...
Флер стояла і гладила його руку.
— Я намагався забути,— сказав він раптом.— Я не хочу, щоб мені нагадували.— А потім, ніби даючи волю обуренню, яке довго носив у душі, додав:— Тепер люди цього не розуміють. Так, велика пристрасть! Ніхто не знає, що це таке.
— Я знаю,— промовила Флер майже пошепки.
Сомс, що стояв до неї спиною, рвучко обернувся.
— Що ти таке кажеш! Ти ж іще дитина!
— Мабуть, я успадкувала це, тату.
— Що?!
— Так, до її сина.
Він сполотнів, зробився білий як крейда, і вона знала, що і з нею діється те саме. Вони стояли, дивлячись одне на одного, у паркій духоті, що пахла розпушеною землею, геранню в горщиках і буйно-зеленим виноградним листям.
— Це безумство,— нарешті прошепотів Сомс пересохлими губами.
Ледь чутно Флер відповіла:
— Не гнівайся, тату. Я нічого не можу з собою вдіяти.
Але вона й сама бачила, що він не гнівається; він був тільки зляканий, дуже зляканий.
— Я думав,— пробурмотів він,— що це безглузде захоплення давно минулось.
— О ні! Воно стало вдесятеро сильніше.
Сомс ударив кулаком по трубі. Цей вияв безпорадності розчулив Флер, яка зовсім не боялася батька, анітрохи.
— Татусю!— сказала вона.— Ти ж знаєш: що має бути, того не минути.
— "Не минути",— повторив Сомс— Ти не знаєш, що говориш. Тому хлопцеві теж усе відомо?
Флер зашарілася.
— Ще ні.
Він знову відвернувся від неї і, трохи піднявши одне плече, зосереджено розглядав стики труб.
— Мені це просто бридко,— раптом сказав він.— Так бридко, що далі нікуди. Син того чоловіка! Це... це протиприродно.
Флер майже несвідомо відзначила, що він не сказав: "Син тієї жінки",— і в неї знову запрацювала інтуїція.
Невже привид тієї великої пристрасті ще й досі ховається в його серці?
Вона взяла його під руку.
— Джонів батько зовсім хворий і старий; я бачила його.
— Ти?..
— Так, я їздила туди з Джоном. Я бачила їх обох.
— І що ж вони тобі сказали?
— Нічого.