Листування між Джорджем та його опікуном аж ніяк не припинялося. Після свого від'їзду Вільям раз чи двічі написав навіть самій Емілії, але невимушено холодний тон тих листів остаточно переконав сердешну жінку, що вона втратила над ним владу й що Доббін, як він сам казав їй, став вільний. Він покинув її, і вона була нещасна. Згадки про його незліченні послуги, про високі й ніжні почуття поставали перед нею і дорікали їй удень і вночі. Еммі, за своїм звичаєм, без кінця роздумувала про них і тепер уже розуміла, яке чисте й гарне кохання вона знехтувала, й докоряла собі за те, що відкинула такий скарб.
Авжеж, той скарб пропав. Вільям його весь витратив. Він уже не кохає Емілію, думав він, так, як кохав раніше. І ніколи не покохає. Почуття, яке він пропонував їй протягом багатьох років, не можна відкинути, розбити па друзки, а тоді склеїти так, щоб не видно було тріщин. Мала безтурботна тиранка саме так розбила його кохання. "Ні,— знов і знов міркував Вільям,— я сам себе дурив і втішав марною надією. Якби вона була гідна того кохання, що я їй пропонував, то давно б відповіла на нього. Це була наївна помилка. Та хіба все наше життя не складається з таких помилок? І якби я навіть домігся свого, то чи не розчарувався б другого ж таки дня після перемоги? Чого ж мучитися й соромитись своєї поразки?"-Чим більше Доббін думав про цю довгу пору свого життя, тим чіткіше бачив, як він помилявся.
Впряжуся знов у ярмо,— казав він собі,— й виконуватиму свій обов'язок на тому місці, яке небо захотіло визначити для мене. Стежитиму за тим, щоб у рекрутів були вичищені як слід ґудзики і щоб сержанти не робили помилок у звітах.
Обідатиму в офіцерській їдальні й слухатиму небилиці нашого лікаря-шотландця. А коли постарію і занепаду на силі, вийду на пенсію на половину платні, і мої підтоптані сестри сваритимуться зі мною.
"Ich habe gelebt imd geliebet" , як каже дівчина у "Валленштейні". Я пропаща людина. Сплатіть рахунок і дайте мені сигару, Френсісе, а ще довідайтеся, що йде сьогодні в театрі. Завтра міг відчалюємо на "Батавці".
Цю промову, з якої Френсіс чув тільки два останні речення, Доббін виголосив, ходячи туди й сюди по Боомп'єс у Роттердамі. "Батавець" стояв у порту. Доббінові було видно те місце на юті, де він сидів з Еммі на" початку своєї щасливої подорожі. Що Дому хотіла сказати та місіс Кроулі? Ет, байдуже! Завтра, він уже буде в морі, плистиме в Англію — додому, до своїх обов'язків!-З початком липня невеличке придворне товариство Пумпернікеля розпадалося: члени його, як заведено в німців, роз'їздились по численних курортах, де вони пили мінеральні води, каталися на віслюках, хто мав гроші і бажання,— грали в азартні ігри в редуті, з сотнями таких самих курортників переїдалися за табльдотом і так гаяли літо. Англійські дипломати їздили в Тепліц і Кіссінген, їхні французькі суперники замикали свою diancellerie /Канцелярію (франц)/ і мчали на свій улюблений Гентський бульвар. Найясніша можновладна родина також вирушала на води або усамітнювалась у своїх мисливських володіннях. Виїздили всі, хто хоч трохи претендував до приналежність де вищою світу, і з ними, звичайно, й придворний лікар доктор Тлаубер та його дружина-баронеса. Купальний сезон найприбутковіший у докторовій практиці: він поєднував приємне з корисним і, здебільшого вибираючи Остенде, куди набивалося багато німців, лікувати себе і свою дружину "занурюванням", як він казав, у море.
Багатий пацієнт Джоз був для Глаубера справжньою дійною коровою, і він дуже легко вмовив бенгальця пожити літо в цьому огидному портовому місті задля здоров'я самого Джоза і здоров'я його чарівної сестри, яке справді дуже підупало. Еммі було байдуже, куди їхати. Джорджі застрибав з радощів, коли почув; що вона вирушають у дорогу. Бекі, певна річ, також їхала з вами, зайнявши четверте місце в чепурній кареті, яку собі придбав. Джоз; двоє служників приліпилися на передку. Бекі трохи побоювалась, що може зустріти в Остенде друзів, яким недовго буде розповісти про неї всякі негарні речі. Але дарма! Вона досить сильна і не дасть себе скривдити. Вона знайшла собі такий міцний якір в особі Джоза, що тільки неабияка буря могла б зірвати її з місця.
Випадок з портретам-доконав бенгальця. Бекі зняла зі стіни свого слона і сховала його до скриньки, яку їй колись давно подарувала Емілія. Еммі також вирушила в дорогу зі своїми "парами" — двома портретами,— і нарешті товариство розташувалося в дуже дорогому й незручному готелі в Остенде.
Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаючись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з'являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.
А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали ї досить радо— може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед них був майор Ледар (що не належав до жодного полку) і капітан Шулер ( колишній стрілець) ; їх можна було щодня зустріти на набережній, де вони курили й пасли очима жінок. Вони швидко потрапили до гостинного столу й вибраного товариства містера Седлі. Власне, вони не визнавали ніяких відмов: уривалися в помешкання, байдуже, була вдома Бекі чи ні, заходили до вітальні місіс Осборн, наповнювали весь дім неприємним духом своїх костюмів і вусів, називали Джоза "старим цапом", робили наскоки на його обіди й реготали та пиячили цілими годинами.
Що це може означати? — питав Джорджі, який не любив цих джентльменів.— Я чув, як майор учора сказав місіс Кроулі: ні, Бекі, вам не вдасться самій облупити старого цапа. Лишіть і нам якусь кісточку, хай йому біс, а то я вам підставлю ногу!" Що він цим хотів сказати, мамо?-Майор? Не називай його майором! — мовила Еммі.— Справді, не знаю, що він мав на думці.
Присутність Ледара і його приятеля викликала в цієї маленької леді невимовний жах і відразу. Вони казали їй п'яні компліменти, поїдали її масними очима за столом, а капітан залицявся до неї. Емілію вивертало від тих компліментів, і вона намагалась не зустрічатися з ним, коли поряд не було Джорджа.
Ребека — треба віддати їй належне — ніколи не дозволяла цим добродіям залишатись на самоті з Емілією. Майор тоді теж був вільний і заприсягся, що здобуде її.
Двоє, негідників змагалися між собою за цю невинну істоту, відбиваючи її один у одного за її ж таки столом. І хоч Емілія не знала, які плани ці мерзотники мали щодо неї, але відчувала в їхній присутності страх та болісну ніяковість і палко хотіла одного — втекти.
Вона просила, благала Джоза повернутися додому. Та де там! Йому було важко зрушити з місця, його втримував лікар, а може, й ще чиїсь віжки. Принаймні Бекі не прагнула до Англії.
Нарешті Еммі зважилася на рішучий крок — кинулася сторч головою у воду. Вона написала листа одному своєму приятелеві, що жив за морем, листа, про який нікому не сказала, якого сама віднесла під шаллю на пошту; вона нічим себе не зрадила, тільки дуже почервоніла й збентежилась, коли побачила Джорджі, що вийшов їй назустріч, а ввечері довго цілувала й обіймала його. Повернувшись з прогулянки, вона вже не виходила зі своєї кімнати. Бекі вирішила, що її налякали майор Ледар і каштан.
"їй не можна тут залишатися,— міркувала Бекі.— їй, дурненькій, треба їхати звідси. Вона й досі скиглить за тим йолопом, що вже п'ятнадцять років як загинув (так йому й треба.). Їй не можна виходити заміж за жодного з цих негідників. Яка ж погань той Ледарі Ні, вона повинна одружитися з бамбуковим ціпком; я сьогодні ж таки влаштую цю справу".
Отож Бекі понесла до спальні Емілії чашку чаю й застала приятельку смутну й знервовану в товаристві її портретів. Бекі поставила чашку на стіл.
Дякую,— мовила Емілія.
Слухай, Еміліє,— почала Бекі, походжаючи по кімнаті й доглядаючи на неї ласкаво й водночас зневажливо.— Я хочу з тобою поговорити. Ти мусиш виїхати звідси, звільнитися від нахабства цих чоловіків. Я не бажаю, щоб вони глумилися з тебе, а ти набачишся від них усього, якщо залишишся. Запевняю тебе: вони мерзотники, їм місце на каторзі. Байдуже, звідки я знаю їх. Я знаю всіх. Джоз не може тебе оборонити, він надто слабкий, і йому самому треба оборони. Ти в життєвих справах безпорадна, як немовля. Ти повинна вийти заміж, а то пропадеш разом зі своїм незрівнянним сином. Тобі треба чоловіка, дурненька, і один з найкращих джентльменів, яких я будь-коли бачила, сотні разів пропонував тобі свою руку, а ти його відштовхнула, черства, нерозумна, невдячна себелюбко!-Я старалась... старалася з усієї сили,— благально мовила Емілія,— їй-богу, старалася, Ребеко, але не можу забути...— і вона не докінчила фрази, звівши очі на портрет.
Аякже, не можеш забути його! — крикнула Бекі.— Того самозакоханого хвалька, невихованого, вульгарного дженджика, нікчемного йолопа, який не мав ані розуму, ані добрих манер, ані серця! Та він проти нашого знайомого з бамбуковим ціпком — усе одно що ти проти королеви Єлизавети! Таж ти йому набридла, і він, певне, був би кинув тебе, якби той Доббін не змусив його дотримати слова. Він сам мені признався в цьому. Він ніколи тебе не любив. Увесь час глузував з тебе, я сама чула, й освідчився мені в коханні через тиждень після того, як одружився з тобою.
Це брехня! Це брехня, Ребеко! — крикнула, схопившись, Емілія.
Дивися ж, дурненька,— мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса папірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна.— Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку... хотів, щоб я з ним тікала... передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили... так йому й треба!—вигукнула Ребека.
Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.
Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй належить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз.