Зброя ковзалась в руках, змащена сумішшю пилюки, крові й поту. Ромеї цілилися в Тейю. До нього проштовхувалися найжорстокіші і найжадібніші. В нього пускали дротики. Убити рекса — виграти бій, прославитися, бути осипаним дарами Нарзеса і самого базилевса.
Тейя не відступав. Іноді він робив стрибок, б'ючи ненависного ромея. Поваливши одного, другого, третього, рекс завойовував крок, другий. За ним ступали друзі, ступала фаланга. Ніхто не зважувався викликати Тейю на двобій у ті перерви, які завжди виникають у бою, коли, не домовляючись, солдати влаштовували паузи.
Тут перерви припинялися ударами Тейї. Тут густо падали дротики, і кожен ромей наперед кричав:
— У Тейю, у Тейю! Ось тобі!
Рекс знову й знову зустрічав щитом влучно і люто кинутий дротик, знову колов сариссою, і ромеї підхоплювали тіла своїх, нетерпляче відкидали назад, геть, щоб не заважали живим. Ніколи. Можна запізнитися. Тут сам Тейя. Хто ж один вийде спробувати силу, ромеї? Ніхто...
Тейїн щит ставав важчим від дротиків, що повтикалися в нього. І Тейя бив щитом, наїжаченим, як хвіст дикобраза, бив ромеїв тупими кінцями дротиків, збивав, убивав.
Що ж залишалося рексу Італії, з'їденої проказою війни, Італії випаленої, вимерлої, з полями, зарослими лісом, із здичавілими садами, з розруйнованими містами, містечками, селищами? Що ще міг зробити рекс Італії, з отупілими рештками населення, погвалтованими і споганеними нещастями вісімнадцятирічної війни? Що, що ще зробити рексу воістину злиденної духом Італії, справді безплотної в ім'я єдності імперії і на славу намісника бога, Юстиніана Великого? Що, що!
Тейя не хотів здаватися. Можливо, в цьому була його провина, в гідності бійця, який не погоджується припинити кровопролиття, припинити винищення людей?
Ні. Звертаючись до жителів Рима, дядько Тейї і його попередник Тотила нагадував: ромеї встигли влаштувати своїм італійським підданим таке життя, що нині їм нічого не страшно. Тейя міг би здатися. Міг би, ян' Віттігіс та багато інших, отримати з білих, як у жінки, рук базилевса почесне звання, земельне володіння з рабами і звільнене від податків, мати гроші, кохати жінок, жити...
Завбачливо зміцнюючи престол і престоли, Юстиніан вважав зайвим показувати підданим спокусливі видовища страт володарів, нехай ворожих, нехай позбавлених влади. Це поганий приклад. Раз увінчані голови нехай будуть недоторкані. Та не всім годиться клітка, навіть золота.
Щит усе важчав від ромейських дротиків, Тейїна рука стомлювалася. Влучивши мить, щитоносець закрив вождя новим щитом і підхоплював старий.
Тейя не покидав строю, щоб перепочити, як робили інші за правом оратая битви. Брилися від світанку. Наближався полудень. Рекс забрав життя десятків ромеїв. Скільки разів міняв він щит? Ніхто не пам'ятав, нікому не треба було пам'ятати.
Застрягнувши у в'язкому дереві, дротики розгойдувалися перед щитом, заважали. Ліва рука німіла. Тейя кликав щитоносців.
Він міг відступитися, міг сховатися за спинами своїх, як за найкращим муром з усіх, що залишилися в Італії. Рекс уріс у землю, ніби це він сам захищав усіх. Убиваючи правою рукою, Тейя відбивався важким, як свинець, щитом.
Ось і зброєносець з двома щитами. Одним він прикриває рекса й себе, другий допоможе Тейї надягти на руку.
Двадцять дротиків стирчало в щиті рекса Італії. Через їхню вагу рука не так швидко висковзнула з поручів.
На мить, коротку, як удар меча, Тейя відкрився. І чийсь дротик, випадково, мимо волі ромея, що наосліп метнув його із задніх рядків ударив у груди Тейї трохи нижче горла, в місце, завжди погано захищене латами, вдарив у виямку, яку цілують закохані, бо в ній живе дихання — душа людини. Непереможний і непереможений рекс помер вмить. І так само вмить ромеї захопили місце смерті Тейї. Італійці відкинули ворога, вирівняли фалангу, та не вберегли тіло рекса.
Візантійці, які вперто іменувалися римлянами, щоб вище поставити себе, і християнами, бо молилися триєдиному богові, наспіх відшматували голову трупа і ввіткнули в обрубок вістря довгої піки.
Високо над битвою вознісся мертвий Тейя, щоб додати своєю смертю хоробрості воїнам імперії, як розповіли сучасники. І, як казали вони ж, щоб довести до відчаю італійців, аби вони нарешті "припинили війну".
Можливо, ромейські солдати справді посміливішали. Напевне, Головнокомандувач Заходу мав розраду за смерть відданого йому Філемута. Святе письмо християн вимагало відплачувати зуб за зуб, око за око і смерть за смерть, а голова рекса була дорожчою за голову герула-патрикія.
Але ромеї, що носили на піці шматок м'яса, думаючи, що це Тейя, помилялися. І далі стояла італійська армія, тільки удари фаланги стали ще лютішими, тільки багато хто з італійців, як готи, так і колишні ромеї усіх народів, що мали нещастя входити до складу великої імперії, почали ще менше щадити себе, тобто ворогів.
І Нарзес, вже безсилий далі дивитися на одноманіття бою, заплющив очі. Та залишався на місці із забобонного страху щось змінити своєю неприсутністю, чимось порушити невідомо ким установлений порядок бойовиська, схожого на битви, описані в грецьких міфах про богів і героїв, схожого на поєдинки велетів в ущелині Кавказу, легендах, які він із завмиранням серця слухав дитиною у вірменській саклі, що притулилася до підніжжя Арарату.
І вечірні стрижі, що живуть у норах, видовбаних у прямовисних обривах, в пошуках харчу креслили повітря Молочної гори високо над загрузлими в битві.
І сонце схилялося до моря далеко за зруйнованими мурами Неаполя. І череди поверталися 6 додому, якби в Італії були ще череди, і над селищами піднімалися б димки, якби були ще в Італії селища, а в селищах — їжа...
А битва не припинялася. Вітер ущух. Береговий бриз готувався змінити морський. А бійці так само топтали землю, убиваючи один одного. Сутінки прийшли сюди раніше через хмару пилюки. Не стало видно облич. Не стало видно тіл. Без наказу Головнокомандувача Заходу, без поклику начальствуючих ромеї відступили, відходячи в свій табір. Тоді італійці відступили в глиб ущелини.
Важко спочивали мертві, кам'яно втиснувшись у землю, як вони одні можуть лежати. Міцно спали живі, як уміють спати сильні, без снів про смерть, яка чекає їх назавтра.
Зграї кажанів, мовчазних, як мертві, юрмилися в імлі разом з душами убитих, і одні не заважали другим.
Сови перегукувалися дерев'яними голосами, моторошними для людей і прекрасними для себе, кличучи одне одного до продовження роду. І в жодного, в жодного з багатьох досвідчених воєначальників ромеїв не вистачило духу, щоб запропонувати нічний напад на відкритий нічліг нечисленних виморених італійців.
4
Буває ранок ясний, світлий, ранок прекрасного пробудження душі, не лише тіла, ранок світла, ранок зникнення темноти і торжества Сонця, шанованого багатьма релігіями і всіма поетами.
Буває ранок туманний, ранок дощовито-холодний; небо замуроване, не розрізниш сходу від заходу; ранок без пробудження, ранок мовчання птахів. Та все ж — ранок.
Сьогодні поява світла на небі і на землі нагадала про можливість знову колоти сариссами, рубати мечем і кидати дротики, щоб ще й ще, вкоротивши людський рід, зменшити кількість підданих імперії. Ніхто з італійців і не подумав вибратися на Молочну гору, щоб там прожити зайвий день, зайвий тиждень чи навіть, зарившись у звірину нору, зовсім порятуватися від ромеїв. Не був обраний новий рекс. Знайшлися б гідні, та Італії більше не потрібні були ні свій рекс, ні свобода. А для бою не потрібні були начальники. Коли боєць ні на що не надіється, ним не треба командувати. Самочинно фаланга італійців вишикувалася на тому самому місці, що й учора.
Як косарі, які виходять із світанням, коли легше працювати по росі, але косять до ночі, бо поле велике, господар немилосердний, а сліпий колос осипає зерно, так знову цілий день у спекотній пилюзі билися італійці й ромеї.
Знову з пурпурової корогви байдуже дивився на битву нелюдський і нелюдимий лик візантійського бога.
Знову, як опора ромейської фаланги, стирчали тички з жовтими дріб'язком, щоб розпалювати в серцях людей ромейську хоробрість.
Воєначальники, обходячи табір, старалися вигнати з-під наметів, з-під обозних підвід, з-під наметів торгашів, що зважилися піти за армією Нарзеса, лінивих і лякливих солдатів. Старий Бесс-черепаха з гострою головою, лисою, як у змії, і проклинав, і обіцяв нагороди. Та й він, супроводжуваний п'ятьма десятками іпаспистів, не пам'ятав про покари, про штрафи за непокору. Не такий випав день, щоб погрожувати солдатам. Сьогодні стало важче годувати битву, важче гнати солдатів на дивну бойню, без скачки, без спритних обходів. Дехто з солдатів відповідав:
— Сам іди проти цих безумців. Я вже отримай сікн , —і показував брудну ганчірку, намотану па здорову руку.
А інші зухвало бурчали, що в них немає більше сил.
Залізний вітер відносив убік двоногу голову, залишаючи в строю найдужчих серцем, найуміліших, вірних.
Герули, християни за ім'ям і схизматики для кафоликів, покинувши побоїще, влаштували язичницькі поминки по Філемуту. Нарзес не зважився заборонити своїм улюбленцям, як він натякнув, хитрословий, полководцю Іоанну.
Гот по крові, ромей за звичками і, як усі ренегати, особливо нещадний до готів-італійців, Іоанн зрозумів Головнокомандувача Заходу. Нехай виснажуються і гинуть інші, а герули вбережуться до вирішальної години. Перемога зрадлива і холодна, як куртизанка. Солдати поодинці і групками підходили до Нарзеса, вимагаючи винагороди за відвагу. Дехто приносив трофей — відрубану голову, кисть руки, зброю. Трупи лежали купами. Зброя італійців не відрізнялася від зброї ромеїв, тіла теж. Хіба можна сказати, де взятий трофей? Нарзес платив.
Інші нічого не приносили, щоб порадувати зір Головнокомандувача. Такі особливо голосно вихваляли свої подвиги. Нарзес платив.
Хтось, отримавши з тички вуздечку, розцяцьковану кільцями та бляшками, грубо кинув нагороду під копита сумирного коня Головнокомандувача. Солдат помилився, думаючи, що позолочене срібло — начищена мідь. Нарзес наказав замінити відкинуту нагороду іншою, хоча з ним були вірні іпасписти, а солдат дикий і зарозумілий.
Поранені вимагали плати за кров. Деякі явно були вимазані чужою кров'ю, взятою в поранених; Нарзес вдавав, що вірить, і платив.
Усі хотіли бути внесеними до списків особливо заслужених.