Ще можна було вловити, як у глибині фаланг задиралися темні і світлі жала. Мить — і важкі дротики, схожі на кинуті вітром пір'їни, злетіли над рядами.
Хто буває вбитий першим же вдаром, кого даремно забирає останній удар. Не до них живим.
Двадцять кроків між фалангами. З важкою сариссою, яка на його силу легка, як кинджал, Індульф виходить із строю. Крок. Ще крок. І ще. В щиті застряє дротик. Рука звично відчуває поштовх враз затупленого вістря в товсту шкіру, яка прокладена під щитом між петлями.
Ще один дротик. І ще один крок. Тепер! Індульф стрибає! Разом з ним стрибають Голуб і Алфен, прикриваючи товариша з боків. Разом з ними стрибають інші товариші, які закривають Голуба й Алфена. Італійська фаланга викидає клин з швидкістю язика хамелеона. Клин втикається в ромеїв. З-під щита Індульф викидає сариссу швидше, ніж хамелеон вистрілює своїм влучним язиком. Відсмикує. Б'є ще. Б'є. Б'є. Б'є.
Він спокійний. Він незворушний. Роки війни. Скільки років? П'ятнадцять? Двадцять? Йому все одно. Він майстер бою. Він б'є вдихаючи, встигає вдихнути, відтягуючи на себе сариссу. Він бачить одразу, що праворуч, що ліворуч і що попереду. Видих. Вдих. Видих. Вдих.
Ці, котрих діставало вістря сарисси, були... Ким? Візантійці з недобитого охлосу. Перси. Ісаври, брати довгоногого Зенона, який здався в полон після смерті Тотили і був зарізаний разом з тисячами інших полонених. Македонці елліни, епіроти, слов'яни. Килікійці, сарацини, єгиптяни. Бесси, дакійці, готи, гунни, ібери, лази, герули. Італійці — римляни, сенатори, розорені війною. Були, їх немає більше. Залишилися інші, такі самі.
Індульф відступався, готовий ужалити — ударити. Від-ступались Голуб і Алфен. Відступались усі, хто викинув себе в загальному клині, що вколов фалангу ромеїв. Кожен не відриває очей від ворога, кожен напружений, як тятива.
У пробитому строю ромеїв дірка затягується, як у воді. Загиблих витягують, тіла відкидають, щоб об них не спіткнулися живі. Мертві зробили своє, нехай відходять.
Заважають дротики, що стирчать із щита, як палимі. Індульф відступає за спини своїх. Новий щит. Запасної зброї, запасних обладунків вистачає. Мертві дарують
живим. Мужність, слава, честь, подвиг. Слова, слова... Хлопчисько, який тішився позолоченими латами охоронця базилевса. Якби він був тоді чоловіком, спафарії не завадили б йому проткнути Юстиніана, як пухир. Хоробрість. Сміливець Велізарій носив талісман від заліза. За п'ятсот фунтів золота єгипетські маги зробили невразимим великого полководця.
...За фалангою ромеїв стояла Священна Корогва з головою Христа. Поруч з богом Нарзес встановив ті самі знамена, що перед останнім боєм Тотили,— ліс тичок з брязкальцями із золота — тіла справжнього божества Теплих морів. Пора. Індульф пройшов у перший ряд італійської фаланги. Сариссу вперед, погляд в прощелину між наличником шолома і краєм шолома.
Він упізнав противника — герул Філемут! Цьому роки ні до чого, і він хоробрий. Єдиний з ромейських начальників, який сьогодні зважився спробувати заліза.
— Е-гей! Пресвітлий! Благородний патрикій! Меч проти меча! /
Як за наказом, перестали летіти дротики. На лівому краю фаланги настало перемир'я. Ніхто нікуди не квапився. Можна розважитися видовищем. Гей, хто ставить на гота? Хто—-на ромея?
...Завтра будуть не потрібні підступи, хитрощі, битви, облоги. Завтра будь-яка відвага уже запізниться. Для італійців не було минулого, їм залишалися хвилини теперішнього з проблеском вищої надії на непізнане.
Стомилися й ромеї. Могила італійців була могилою ромеїв. З тих, що почали нескінченну війну, вижили одиниці. Війна в Італії, як жодна інша, виростила бійців, безжальних і до себе. Мета виправдувала всі засоби, але засоби не забезпечили досягнення мети. Не можна було зрозуміти, для чого, навіщо ще б'ються.
Посварившись з начальником, ромейські солдати вбивали його і посилали повноважених до самого базилевса з погрозою: якщо не буде прощення, якщо не виконають побажань, солдати переходять до ворога. Юстиніан по-батьківськи прощав, дарував, що просили. Чи просто давав: солдати не зважають на слова.
...Філемут не міг відмовитися від поєдинку, не зганьбившись перед усім військом. Гірше — сьогодні зневага до боягуза загрожувала ударом у спину. В цій битві люди стояли, ніби на вершині крижаної гори, звідки немає нічого, крім падіння в прірву.
24*
739
Індульф бачив кабанячу маску герула так само близько, як після навіки забутого і недавно згаданого побоїська на іподромі. Він крикнув: "Іподром, Ніка, іподром!" — Щоб оживити пам'ять герула-патрикія. Чотири рази Індульф замовляв залізоковалям нові клинки для персидського аки-нака, який так порадував його в Неаполі. Розбивалося і руків'я. А скільки змінилося шоломів, лат!
Філемут прикривався круглим щитом вершника, зручним для двобою. Квапишся, Філемуте? Герул спритно зустрів акинак кованим краєм щита. Під чорними дірками ніздрів роззявилася обросла паща. Зубата паща. Казали, що в Філемута виросли зуби втретє. Герул реготав. Кінець довгого меча зачепив Індульфів шолом.
Ф ілемут підстрибував, як на арені. У нього конячі сухожилля. Він намагався повернутися так, щоб сонце вдарило Індульфові в очі. Індульф відступався. Філемут підходив, не згинаючи колін, готовий зустріти вагу будь-якого удару. Та Індульф тільки відбивав. Бив Філемут. Удар. Удар. У ромеїв закричали, як на іподромі:
— Маєш! Маєш!
Індульф ухилявся, меч герула ковзан, ковзав. Клинок не міг зачепитися за шолом, за обладунок. Щоб вибити'супротивника з рівноваги, герул викрикував образи. Індульф не слухав.
Удар. Удар. Удар. Ромеї знову закричали:
— Схопив, схопив, схопив!
Можливо, і своїм теж здається, що Індульфу настає кінець. Сонце пекло. Індульф відчував струминку поту між лопатками. Пора кінчати з ромейським найманцем.
Ти сам був найманцем. В італійській війні без кінця продавали і зраджували, влаштовуючи власне щастя. Безумці. Індульф не заради своєї вигоди покинув справу імперії: єдина розрада для заплямованої честі.
Отримуй же, патрикію імперії, ти нікого не зраджував, ти чесно торгував своєю кров'ю. Пора розплачуватися. Індульф повторив уголос:
— Розплачуйся, патрикію, пора! — І сам уперше за тривале змагання вклав в удар силу і вміння. Він бив мечем, як косою: справа наліво вгору!
Випроставшись, наче від укусу змії, герул упав навзнак, а Індульф відскочив, затуляючись щитом.
Тиша. І враз ромейський стрій залив труп Філемута і вдарив на італійців. Люта сутичка скінчилася так само раптово, як і почалася.
І знову ті й ті так само тісно, так само твердо стояли на своїх місцях. Так само у важкому повітрі мигали дротики, вискакуючи з фаланг зміїними язиками. Трупів не було видно. Смуга землі між ворогами була зрошена кров'ю.
Дзижчали і дзижчали мухи.
Головнокомандувач Заходу сумирно сидів на сумирному коні за дві стадії від побоїща. Його табір був розкинутий за п ятнадцять стадій далі на захід. Якби змінилася доля — італійці одразу заволодіють табором і скинуть ромеїв разом з Нарзесом в ущелину Дракона. Перемога італійців неможлива. Це буде чудо. В душі Нарзес не вірив у чуда наперекір вченню церкви.
Як у мурашник і з мурашника безперервно рухаються його діловиті господарі, так притікали солдати з табору до місця бою, так і відходили. Одні — вибившись із сил, інші — з ранами, але ще тримаючись на ногах. Вмираючих і мертвих відносили і складали поблизу.
Начальники силкувалися підтримати битву-багаття, яке спалювало солдатів на місці. Не вдавалося/ придумати оточення, обхід. Молочна гора захищала тил італійців краще за фортецю. Не доводилося керувати військом, бо війська не було — стояла стіна. Треба було живити битву, як насичують млинові жорна, підсипаючи зерно.
Давня дружба зв'язувала Нарзеса з герулами — з днів бунту Ніка. Коли перед полоном Віттігіса Нарзес полаявся з Велізарієм, герули Філемута без впливу мудрого євнуха самі покинули Велізарія і пішли за Нарзесом, відкликаним у Візантію. Нарзес був щедрий і уважний до солдатів, а особливо виказував ласку до федератів, своїм практичним розумом далеко більше за Велізарія розуміючи значення варварів в армії імперії.
Принесли труп Філемута, і Нарзес заплакав, знайшовши в сльозах полегшення незносної тривоги, викликаної небувалою незрушістю битви. Злізши з коня, Головнокомандувач Заходу доторкнувся губами до роздробленої мечем маски вепра, яку носив замість обличчя відданий варвар.
Головнокомандувач молився вголос, пискляво, нестримно схлипуючи. Розумний, обізнаний з людськими серцями чоловік, Нарзес не замислюючись, без гри користувався загином одного, щоб завоювати дружбу і повагу інших. Він не кликав до помсти, відчуваючи непотрібність закликів. Старий євнух по-батьківськи обняв герулів, які принесли труп свого вождя, благословив живих і мертвого.
І знову за допомогою іпаспистів Нарзес ледве-ледве вибрався на подушку сідла, ніби щось станеться, якщо Головнокомандувач одірветься від бою. Звідси він бачив спини своїх і—старість далекозора — обличчя італійців.
...Рекс Тейя бився перед строєм італійців. Небіж героя Тотили, один з останніх готів на італійській землі, Тейя дотримувався давнього звичаю — честь вождя зобов'язувала стояти в бою першим. Півтора тисячоліття зберігалася традиція. Кіннотники двадцятого віку ще бачили своїх командирів, що в хвилини атаки самотньо скакали далеко перед строєм не з молодецького хизування, а на місці, визначеному бойовим статутом і честю начальника.
Найнебезпечніший ворог імперії перс Хосрой сам водив військо, бувало, що й сам керував штурмом мурів під стрілами й камінням обложених. Ромейські базилевси навчилися воювати, сидячи в Палатії.
Досвідчений боєць, могутній чоловік, Тейя бився важкою сариссою. Кілька близьких, з тих, у кому текли краплини родинної крові, захищали рекса з боків.
Пахло потом. Ноги стовкли суху землю на порох, як на проїжджих дорогах. Сіра хмара оповила бійців. Коли денний бриз відносив пилюгу вбік, показувалися сіро-чорні руки й обличчя, як у нумідійців, африканських бранців, перетворених на ромейських солдатів. Зробилися однаковими білошкірі північани, смагляві перси і сарацини, оливкові маври. Потьмяніли лати. Губи наче в чорній смолі.