Вона каже, ніби сам ксьондз піде з прочанами.
— А хто ж йому його черево нестиме? — засміялась Ягустинка.— Сам не дотягне — дорога далека! Це він тільки обіцяє, як завжди.
— Я вже двічі була там з прочанами, і щороку ходила б! — зітхнула Філіпка.
— Байдикувати кожен охочий!
— Господи! — із захватом провадила Філіпка, не звертаючи уваги на глузування.— Наче на небо йдеш, так легко й весело в дорозі. А чого тільки не побачиш, чого не наслухаєшся, скільки намолишся! Проходиш якісь там два тижні, а здається, мов на роки позбулася горя і всяких турбот, ніби знову на світ народжуєшся!
Від села, стежкою понад річкою, поміж очеретами і густим молодим вільшняком, бігла до них якась дівчинка. Ганка дивилась, приставивши до очей долоню, але не могла розгледіти, хто це. Тільки зблизька вона впізнала Юзю. Та мчала щодуху і вже здалека гукала, розмахуючи руками:
— Ганусь! Антек повернувся! Ганусь!
Ганка кинула сапу і шарпнулася, мов птах до льоту, але ту ж мить отямилась, опустила підтикану спідницю і, хоча й поривало бігти додому, а серце калатало так, що важко було дихати й говорити, сказала спокійно, мов нічого не сталося:
— Ну, ви працюйте тут самі, а снідати приходьте до хати.
І пішла повагом, не поспішаючи, дорогою розпитуючи про все Юзьку.
Жінки перезиралися, глибоко обурені такою байдужістю.
— Це вона тільки на людях така спокійна, щоб не сміялися з неї, що, мовляв, за чоловіком зголодніла. А я б не стерпіла,— сказала Ягустинка.
— І я теж.
— Аби тільки Антекові не закортіло знову в гречку скочити...
— Ягусі більше не буде, то, може, в нього й пропаде охота.
— Що ти, люба моя! Коли чоловікові спідниця запахне, він за нею на край світу побіжить!
— Ох, правда! Худоба не така охоча до шкоди, як хлоп до гріха... Вони перемовлялися, сяк-так працюючи, а Ганка тим часом ішла так само неквапливо, навмисне заговорюючи з усіма стрічними, хоча й не відчувала, що каже, не чула, що їй відповідають. В голові була одна думка: "Антек повернувся, чекає на мене!"
— Він з Рохом прийшов? — допитувалася весь час вона.
— З Рохом. Адже я вже вам казала!
— А який він? Який?
— Хіба я знаю? Прийшов і одразу з порога запитує: "А де ж Ганка?" Я сказала й одразу ж помчала по вас. От і все.
— Запитував про мене! Дай тобі боже... Дай тобі...— Ганка задихнулась від радості.
Вона побачила Антека ще здалека — він сидів з Рохом біля хати і, помітивши її, пішов назустріч.
Вона йшла чимраз повільніше, хапаючись по дорозі за тин, бо підгиналися ноги. В неї перехоплювало подих, ридання душили її, в голові стояв якийсь туман, і вона ледве могла вимовити:
— Ти! Ти!..
Сльози затопили решту слів, тремтячих, напоєних радістю.
— Я, Ганусь, я! — Антек міцно, зі щирою ніжністю пригорнув її. А Ганка, припала до нього, не тямлячи себе, і щасливі сльози струмками текли по зблідлому обличчю, губи тремтіли, вона ховалась в його обіймах, мов змучена тугою дитина.
Довго не могла вона вимовити й слова, та й що можна було сказати, як висловити те, що було на серці. Вона ладна була стати перед ним на коліна, змітати пил з його ніг. І тільки зрідка вихоплювалося з серця яке-небудь слово, падаючи, мов важке дорідне зерно, мов запашна квітка щастя, зрошена кров'ю серця. А очі, віддані, повні безмежної любові, лягали до його ніг, як вірні собаки, віддаючись на його волю, на його ласку.
— Схудла ти, Ганусь! — шепнув він, ласкаво погладивши її по щоці.
— Ну, ще б пак... стільки натерпілась, так довго чекала...
— Змучилася жінка на роботі! — докинув Рох.
— Ой, та й ви ж тут! Зовсім про вас забула.— Вона кинулася цілувати йому руки, а Рох сказав жартівливо:
— І не диво, що забула!.. Ну що, обіцяв я тобі його привезти?
— І от маю! Маю! — повторила за ним Ганка і здивовано глянула на чоловіка: його не можна було впізнати. Обличчя побіліло, стало тоншим, і такий він був гарний, дужий, мов якийсь пан.
— Хіба я змінився, що ти так до мене придивляєшся?
— Начебто й не змінився, а все-таки зовсім інший...
— Почекай, ось попрацюю в полі, швидко стану такий, як досі був. Ганка раптом побігла в кімнату по найменшенького.
— Ти ж його ще не бачив! — гукнула вона, виносячи малого, що аж заходився плачем.— Глянь: схожий на тебе, мов викапаний.
— Гарний парубок! — Антек загорнув його в полу свого каптана і став колисати.
— Рохом його назвали. Пйотрась, ходи й ти до тата! — Вона підсадила старшого, і він, щось лепечучи, став вилазити на батькові коліна. Антек обняв обох з незвичною для нього ніжністю.
— Кровиночки ви мої дорогі, крихітки рідні! Пйотрась он як виріс і вже щось лепече по-своєму.
— Там такий упертий, такий тямущий... Допадеться до батога і давай ляскати ним та гусей заганяти! — Ганка присіла навпочіпки біля них.— Пйотрасю, скажи "тато". Скажи!
Пйотрась сказав і хутко забелькотів щось по-своєму, смикаючи батька за чуба.
— Юзько, а ти чого на мене скоса поглядаєш? Ходи-но сюди!
— Боюся...— соромливо пискнула Юзя.
— Іди ж, дурненька, йди! — Антек ласкаво пригорнув її до себе.— Тепер уже ти мене слухайся в усьому, як тата. Не бійся, кривдити тебе не стану.
Гірко розплакалась Юзя, згадавши батька й брата.
— Як сказав мені війт про Гжелину смерть, то мене ніби хто ломакою по голові полоснув, аж у очах потемніло. Такий був хлопець гарний, такий любий! Хто б міг сподіватися? А я вже прикидав, як ми з ним землю поділимо, і навіть думав, кого йому за жінку візьмемо,— тихо, з таким глибоким болем сказав Антек, що Рох, аби відвернути всіх від сумних думок, гукнув, підводячись:
— Добре вам говорити, а в мене з голоду вже кишки марш грають!
— Господи, зовсім забула! Юзько, спіймай-но тих рудих півників! Ціп, ціп, ціп! А може, спочатку яєчок? Хліба? Свіжий і масло вчорашнє. Повідрубуй їм голови й ошпар окропом. Я миттю їх вам зготую... Ач, яка гава! Зовсім забула.
— Півників, Ганусь, залиш на потім, а зготуй щось наше! Мені так міські страви приїлися, що я залюбки з'їм миску борщу з картоплею,— весело сказав Антек,— а для Роха зготуй щось інше.
— Спасибі, мені так само картопля й борщ найсмачніші. Ганка метнулася до печі, там уже кипіла в горщику картопля. Вона принесла з комори ковбасу для борщу.
— Я для тебе залишила, Антеку, це з того кабанця, що ти наказав заколоти до великодня.
— Ну, ну, кільце чимале, але, дасть бог, упораємось... Роху, а де ж наші гостинці?
Старий передав йому чималий клунок, і Антек почав діставати з нього й роздавати всім подарунки.
— Це тобі, Ганусь! Здасться в дорогу запинатися.— Він подав їй вовняну хустку, точнісінько таку, як в органістової жінки — по чорному червоні і зелені гратки.
— Мені! Не забув, Антеку!— йойкнула вона з незмірною вдячністю.
— Забув би зовсім, якби не Рох, він мені нагадав. І ми з ним удвох усе вибирали й купували.
Накупив він багато: жінці подарував ще черевики й шовкову хустку, блакитну в жовті квіточки. Юзьці — таку ж саму хустку, але зелену, і ще комірець та кілька разків намиста з довгою стрічкою, щоб зав'язувати ззаду, а дітям привіз пряників і глиняних півників. Навіть для Магди відклав набік щось загорнуте в папір, не забув і Вітека та Петрека.
Всі криками захвату зустрічали появу кожного подарунка, роздивлялися їх і так радісно приміряли, що в Ганки сльози побігли по зашарілих щоках, а Юзька раз у раз хитала головою.
Рох усміхався, потираючи руки, а Антек тільки посвистував.
— Ви ці гостинці заробили! Рох розповів мені, як ви тут добре упоралися з господарством. Та ну вас, відчепіться, я не для подяки привіз,— боронився він від жінок, що кинулися обіймати і цілувати його.
— Мені й не снилися такі чудові речі,— крізь сльози бурмотіла Ганка, приміряючи черевики.— Трохи тісні, ноги понабрякали, бо все боса ходжу, та взимку будуть саме враз.
Рох став розпитувати про все, що діється на селі, але Ганка відповідала йому неуважно, готуючи сніданок. Незабаром вона поставила перед ними велику миску картоплі, щедро присмаченої смаженим салом, і не меншу миску борщу, в якому плавало велике кільце ковбаси.
Всі накинулися на сніданок.
— Оце так їжа! — весело погукував Антек.— Ковбаса яка запашна! Після неї почуватимеш, що наївся! Бо мене в острозі годували так... матері їхній трясця!
— Ти таки схуднув, заморили тебе голодом.
— Звісно, останні дні я вже зовсім їсти не міг.
— Казали нам дядьки, як там годують — і пес голодний їсти б не став. Правда це?
— Правда, але найгірше те, що доводилося сидіти під замком. Поки холодно було — ще сяк-так. А як стало пригрівати сонечко та запахло землею,— думав, що збожеволію. Воля мені пахла дужче, ніж ця ковбаса. Вже я грати пробував ламати, та перешкодили.
— Правда, що там б'ють? — боязко спитала Ганка.
— Б'ють! Там є такі розбійники, що декого, може, й варто. Але мене й пальцем торкнути не зважувались, нехай би спробував хто — я б йому, падлюці, показав!
— Хто ж тебе, такого моцара, поборе? — радісно підтакувала Ганка, милуючись ним і водячи поглядом за кожним його рухом.
Із сніданком швидко покінчили, Антек і Рох пішли спати до клуні — Ганка вже понаносила їм туди перин і подушок.
— Бійся бога, ми ж тут спаримося зовсім,— засміявся Рох. Ганка не відповіла нічого, зачинила за ними двері й пішла на город полоти петрушку. Вона раптом відчула дивну слабість. Якусь хвилю оглядалася навкруги і раптом розридалася. Плакала з радощів, плакала, бо сонце пригрівало їй спину, а зелені дерева погойдували гілками у неї над головою, що птахи співали і все навколо квітло й віяло пахощами. На серці в неї було так добре, так тихо і ясно, мов після сповіді, або й ще краще.
— На все воля твоя, господи! — зітхнула вона, підводячи заплакані очі до неба, з невимовною вдячністю за подароване їй щастя.
— Як раптом усе змінилося! — зворушено говорила вона, почуваючи себе так, наче її живою взяли на небо. І весь час, поки Антек і Рох спали, вона ходила навколо клуні й стерегла їхній сон, мов квочка курчат. Дітей віднесла далі в садок, щоб вони часом не збудили батька криком, з подвір'я повиганяла свиней, качок, курей. Їй було байдуже, що свині риються в молодій картоплі, а кури дзьобають огірки. Забула про все на світі і раз у раз заглядала до клуні.
Нестерпно довго тягнувся день. Ганка місця собі не знаходила. Минув час сніданку, минув обід, а вони все спали! Ганка всіх вирядила в поле, навіть не думаючи, як там без неї упораються з роботою, а сама ходила між клунею і хатою та вартувала.
Сто разів виймала вона подарунки, приміряла їх і обдивлялася, вигукуючи:
— Ну, в кого ще такий добрий і турботливий чоловік? В кого? Кінець кінцем вона побігла в село і всім, кого зустрічала, вже здалека гукала:
— Знаєте, а мій повернувся! Спить оце зараз у клуні.
І сміялись її очі, сміялося обличчя, вона вся сяяла щастям.