І було це не біля бузково-блакитної Адріатики, а в кам'яній клітці Анкони.
Злі слова, га? Індульф не зрозумів їх одразу і запам'ятав як образу. Де той чоловік? Утонув у смолі війни, як інші? Чорний від голоду, помер на узбіччі дороги, і птахи відмовилися від скам'янілого кістяка? Загинув легкою смертю від заліза? Та чи не все одно!
Слабкий звук людської мови міцніший за кістки. Нетлінне слово. Про яке щастя він говорив? Навіщо візантійці лягли на іподромі горами тіл? Навіщо в Італії загинули міріади міріадів?
Індульф пам'ятав товстуватого чоловіка із золотим обручем над білим лицем. Пам'ятав кафізму, зали й храми Палатія. Ось страшний бог ромеїв з ликом ожилого трупа і худа жінка в куполі храму, яка й сьогодні так само безнадійно просить бога змилуватися, як просила в ті дні.
Чи міг один чоловік, один базилевс убити міріади міріадів людей для свого щастя, як казав Прокопій'? Міг. Це про нього Прокопій сказав у Равенні: "Цей уміє триматися за владу. Якщо якийсь маг дасть йому випити трунку безсмертя, він буде вічно правити імперією".
Люди б'ються на могилах. На вулицях спустошених міст коліна вершників стають жовті від лободи.
Рим брали. Рим віддавали. Ні у ромеїв, ні в італійців не було стільки солдатів, щоб обороняти нескінченні мури міста. Вибирали якусь частину, на якій і змагалися.
Досвідчені солдати вибиті, вимерли. В Італії нічого робити випробуваному воїнові — не стало здобичі. Грубі руки війни швидко стирають м'яке золото. Раби й піддані згасають від виснаження, майно згорає, ламається. Багато закопано, але власники непотрібних скарбів померли, і ні в кого тягнути жили, щоб збагатитися після перемоги. З кожних десяти монет дві повернулися у Візантію, а де ж загубилися вісім,— не скаже навіть Нарзес, великий слідопит золота. Торгаші перестали ходити за ромейськими військами. Прибутки погані, а небезпек — надміру.
Солдат — ось нова розмінна монета. Сьогодні — до То-тили, завтра — до ромеїв, післязавтра — знову в Тотили. Дехто, переспавши ніч, питав сусіда по табору, як ім'я начальника. Хіба запам'ятаєш, кому служиш?
Тим часом франки захопили всю Галлію. Герули зайняль Дакію. Лангобарди, раніше биті всіма й скрізь, смілиао пограбували Далмацію та Іллі рик. З усіма ними посли Юстиніана вели переговори, усім сипали золото в шкіряні торби. Прокопій необачно і гірко писав у своїй "Історії": так поділили між собою варвари Римську імперію.
П'ять років — весь свій другий похід в Італію — обскубаним вороном Велізарій метався над узбережжям. Антоніна випросила в Юстиніана милість: базилечвс відкликав полководця. Недарма деякі чоловіки все прощають деяким жінкам. Індульфові хотілося б зруйнувати остогидлу Анкону, та не зміг по-зрадницьки напасти на місто, яке сам охороняв. Він пішов зі своїми на південь, і Тотила прийняв нових соратників. Італійський рекс готської крові не втратив віри в людей.
Того року Тотила знову захопив Рим. Знову місто продали ісаври, розлютовані затримкою платні. Італійці зайшли вночі через ворота Павла. Серед ісаврів Індульф зустрів давнього знайомого, довгоногого Зенона, який колись додумався пролізти в Неаполь через сухий акведук. Через цього чоловіка, схожого на велетенського коника-стрибунця, Індульф побачив свою минулу молодість.
Здолав тяжкі роки й неаполітанець Стефан, убивця Асклепіодота. Тотила не мстився за минуле. Рекс послав старого, з'їденого відчаєм, у Візантію. Базилевс не допустив до себе посла італійців.
Один бог. Єдина імперія. В одні й ті ж дні з'явилися два паростки: і церкви Христової, й імперії. Церква й імперія включають в свої межі весь світ. На менше Юстиніан і не згодиться. А то бог зречеться свого базилевса. Не буде миру італійцям. Останні італійські теслі будували швидкохідні галери, останні італійські рибалки дали матросів. Тотила послав Індульфа в Адріатичне море.
На берегах Далмації Індульф тричі побив ромеїв і в кожному бою бачив нове обличчя старої війни. Ромейські солдати, остерігаючись дійти до крайнощів бою, поспішали переходити на бік супротивника. Індульф повернувся до Тотили, привівши вдвічі більше солдатів, ніж отримав.
Звикнувши вбивати, нищити, пропустивши багатства Італії через бездонну бочку війни, солдати навчилися цінувати власне життя. Нині кожен міг спати, як дитя, поклавши руку на теплий труп ворога, всі звикли до чужих страждань, усі стали жорстокими, немилосердими, всі навчилися не чути запахів різні і всі надто легко згнічувались серцем у хвилину небезпеки.-
Щось зламалося в людях. Силачі здригалися від мишачого писку. Відомий боєць непритомнів, наткнувшись у темноті на пень.
Жадібно вловлювані чутки мучили уяву. Солдати, як баби, вірили в сни, через дрібниці злітали на крилах надій, через дрібниці впадали в глибокий відчай.
У Далмації Індульфу здалася ціла когорта піхоти, майже чотириста чоловік, чудово озброєних. Вони могли б відійти. Хтось зарепетував без будь-якої причини: "Нас оточили, ми пропали!" Один переляканий солдат набував сили єгипетських магів, які вміли створювати натовпи, гори, ріки, армії на порожньому місці.
...Знесилена Італія привабила пожадливих сусідів. Десятки тисяч франків вторглися в Лі гурію. Франкська піхота вміло користалася племінною зброєю — тяжкими, двосічними сокирами на коротких сокирищах.
Юстиніан називав рекса франків братом, оскільки франки сповідували християнство за догмами Нікейського та Халкедонського соборів, що не заважало франкам приносити новому богові людські пожертви за обрядом ^редкі в.
Франки розгромили і готів, і ромеїв, яких вони зустріли біля По, віддали бранців у жертву богу, та самі стали жертвами голоду й хвороб. Поховавши третину своїх, франки пішли з отруєної землі Італії.
Рексу Феодоріху ще належали заальпійські області, як спадщина західної частини імперії. Коли Велізарій відтіснив Віттігіса, франки захопили собі Галлію. Як у давні часи, Італійський півострів залишився сам. Але тепер з Альп до нього звідусюд тяглися дужі руки.
Тотила спорудив і послав триста галер бити ромеїв у портах Еллади і ловити на морях імперські кораблі. Було завдано нищівного удару по Сіцілії, стародавній житниці Італії, нині опорі ромеїв. Ненависна за зраду, Сіцілія була спустошена. Тотила заволодів Сардінією, Корсікою. Здавалося, повертаються часи Феодоріха. В багатьох фортецях Італії сиділи ромейські гарнізони, обложені, але небезпечні, як осередки пожежі. Вивідачі сповістили, що Юстиніан хоче призначити Хранителя Священної Скарбниці євнуха Нарзеса Головнокомандувачем Заходу.
Анкона, так добре відома Індульфу, залишалася єдиною опорою ромеїв в Адріатиці від Равенни до Дріунта.
Тотила послав Скіпуара, Гибала та Індульфа захопити Анкону. Перші два начальники мали готські імена за правом побратимства, як Індульф — скандійське ім'я. Крім облогового війська, під Анкону пішли сорок сім галер, щоб оточити з моря. Анкона голодувала. Начальник гарнізону Равенни Валеріан і начальник міста Салони в Далмації Іоанн з п'ятдесятьма галерами підійшли до Сеногаллії, загрожуючи проривом облоги Анкони.
Це минуле стояло перед Індульфом не за курною завісою років, а в ряду не таких >же й давніх подій, тих що сталися, нікчемних уже, але ще яскравих.
Флоти зустрілися в тихому морі, як фаланги піхоти. Гупали ядра пращників, стріли втикалися в борти і палуби. Галери зіштовхувалися, і щогли, похитнувшись, спліталися снастями. На кораблі падали наче сіті, щоб під ними вороги, як у клітці, не маючи виходу, звірами гризлися до смерті. Всі носили тяжкі обладунки, і той, що зісковзнув з палуби, каменем ішов на дно. Кидали дротики, рубалися, кололи списами. Ромеї виявилися не сильнішими, не сміливішими, а вмілішими. їхні керманичі краще тримали стрій кораблів. їм удавалося з двох боків затиснути італійський корабель. Вони вміли тарану вати гострим носом із залізним бивнем. Нічого не дала італійська відвага.
На борту ромейського корабля, уже взятого з бою, Індульф залишився сам. Він заздалегідь наказав кинути у воду зі своїх галер канати з вузлами. Скочивши, Індульф пішов під воду, але, намацавши рятівну мотузку, не в'тонув, як решта. Лише одинадцять італійських галер втекли від розгрому. Загинуло тридцять шість, ромеї втратили із своїх п'ятдесяти десять.
Облога Анакони зірвалася. Ромеї постачили фортецю продовольством і свіжим військом. Так настав перелом.
І знову й знову Тотила пропонував Юстиніану мир на умовах найбільших гараздів імперії. Базилевс відкидав пропозиції. Італія догорала в чумі війни. Ромейські гарнізони, роблячи вилазки, спустошували області. Франки міцно осіли у Венетській області, в Коттійських Альпах і в більшій частині Лігурії.
Весь світ страждав. Якісь незнані хвороби вбивали африканців. Германців розшматовували міжусобні війни. Слов'яни й гунни по черзі вторгалися в Фракію, загрожуючи самій Візантії. їхні загони проникали в Македонію.
Стара земля Еллади скаженіла. Тріщини від підземних поштовхів поглинали ріки і роз'єднували міста. Змінювався вигляд гір. Море накидалося на сушу. Міріади людей були змиті хвилями, міріади залишилися без усіх благ. Італія здригалася од відлунь елладійських землетрусів.
Та найгірші звістки йшли з Візантії: Хранитель Священної Скарбниці Нарзес призначений Головнокомандувачем Заходу. Базилевс не боявся мати в полководцеві-євнухові суперника, яким ледве не став чоловік Велізарій. Приймаючи високе звання, Нарзес попросив і отримав від базилевса гроші на війну і війська для перемоги.
Щедрістю Нарзес зумів зібрати під своє знамено чотири тисячі воїнів з розкиданих іпаспистів Велізарія. В самій Візантії Нарзес навербував шість тисяч солдатів за допомогою Коллоподія.
Рекс лангобардів, скорений розкішшю дарунків,— і під впливом таємних намірів, які стали відомі значно пізніше,— дав Нарзесові п'ять з половиною тисяч бійців, з яких дві з половиною тисячі склали власні охоронці рекса.
Один з приборкувачів візантійського охлосу в дні бунту Ніка герул-патрикій Філемут виступив більше ніж з трьома тисячами стрільців-наїзників.
У верхів'ях Дунаю ромеї успішно вербували гуннів. Персидськими перекинчиками командував найзнатніший перс Кавад, син Зама і внук персидського владики Кавада, який утік у Візантію від свого дядька Хосроя.