Два роки! А йому ще тільки шістдесят п'ять.
— Не в тому річ. Складіть документ, що я відписую всю свою власність дітям міс Флер рівними частками, але, перш ніж вони вступлять у володіння нею, проценти йтимуть спочатку мені, а потім їй довічно, проте без попередньої виплати, і додайте пункт, що в тому разі, коли через якісь обставини вона втратить право на ренту, то гроші переходять у розпорядження її опікунів, яким належить використати їх в її інтересах цілковито за власним розсудом.
Гредмен прокректав:
— У вашому віці, сер, такі крайні заходи.. Ви втрачаєте контроль.
— Це моя справа,— гостро відповів Сомс
Гредмен написав на аркуші паперу: "Проценти довічно — попередня виплата — втрачає право на ренту — цілковито за власним розсудом..." і запитав:
— Хто ж опікуни? Можна взяти молодого містера Кінгсона; приємний чоловік і дуже надійний.
— Так, можна і його. Треба, щоб було троє. А от із Форсайтів я не бачу жодного, хто підходив би.
— Молодого містера Ніколаса ви не хочете? Він юрист. Ми доручали йому деякі справи.
— Він пороху не вигадає.
На обличчі Гредмена, масному від незліченних баранячих котлет, просочилася посмішка — посмішка людини, яка цілий день сидить.
— У його віці цього ще рано сподіватися, містере Сомсе.
— Чому? Скільки йому років? Сорок?
— Еге-е ж. Ще зовсім молодий.
— Гаразд, візьмемо його; але я хочу кого-небудь, хто був би своєю людиною. Нікого не придумаю.
— А як ви дивитеся на містера Валеріуса? Він уже вдома.
— Вел Дарті? Син такого батька?
— Гм-м,— промимрив Гредмен,— батько помер сім років тому... Не підходить за статутом.
— Атож,— сказав Сомс.— Я не хотів би зв'язуватися з ним.
Він підвівся. Гредмен раптом промовив:
— Якщо оподаткують капітал, сер, то можуть узятися й за опікунів. І ви нічого не виграєте. На вашому місці я б не поспішав.
— Це правда,— сказав Сомс.— Я так і зроблю. Ви вже повідомили на Вір-стріт, що будинок буде знесено?
— Ще ні. Наймачка дуже стара. Вона в такому віці, що, мабуть, не схоче виселятися.
— Хтозна. Тепер усіх посів дух неспокою.
— Все-таки щось не віриться, сер. Їй вісімдесят один рік.
— Надішліть попередження,— сказав Сомс.— Побачимо, що вона скаже. Ага, як справи містера Тімоті? Чи все влагоджено на той випадок...
— У мене вже є повний опис його майна. Меблі й картини всі оцінені, так що ми приблизно знаємо, чого можна сподіватися від аукціону. Проте мені буде шкода, як він помре. Боже милий! Я знаю містера Тімоті стільки років!
— Усі ми смертні,— мовив Сомс, беручи капелюха.
— Ато-ож,— сказав Гредмен,— але буде жаль: останній представник старого покоління! Може, мені перевірити скаргу пожильців будинку на Олд-Кемптон-стріт? Вони скаржаться, що їм заважає музика: ці губні гармонійки хоч кого доведуть до нестями.
— Перевірте. Мені треба забрати міс Флер і встигнути на чотиригодинний поїзд. До побачення, Гредмене.
— До побачення, містере Сомсе. Сподіваюся, що міс Флер...
— Вона здорова, але страшенно непосидюща.
— Еге-е,— прокректав Гредмен,— вона ж молода.
Сомс вийшов, думаючи: "Старий Гредмен! Якби він був молодший, я призначив би його опікуном. Немає своєї людини, на яку можна було б покластися цілком".
Залишивши цю заводь з її жовчною математичною точністю й неприродним спокоєм, він раптом подумав: "Під опікою! Чому ми дозволяємо в'їзд таким людям, як Профон, і не пускаємо роботящих німців?"— і був уражений, як глибоко занепокоїла його ця непатріотична думка. Але факт лишається фактом! Людина ніколи не має повного спокою. Її завжди що-небудь тривожить! І він попрямував на Грін-стріт.
Рівно через дві години Томас Гредмен, повернувшись разом із своїм стільцем, замкнув останню шухляду конторки і, поклавши в кишеню жилета в'язку ключів, таку велику, що вони випнулися у нього над печінкою, витер рукавом свій старий циліндр, узяв парасольку і вийшов надвір. Гладкий, присадкуватий, у застебнутому на всі гудзики сюртуку, він подався до ринку Ковент-Гарден. Щодня він робив цю прогулянку до станції метро Гайгейт і дорогою майже завжди провадив глибоко продуману операцію з купівлею овочів і фруктів. Хай собі народжуються нові покоління, змінюються фасони капелюхів, хай ведуться війни, вмирають старі Форсайти — Томас Гредмен, вірний і сивий, буде робити щоденні прогулянки й щоденно купувати належну кількість овочів. Часи вже не ті, і його син повернувся додому без ноги, і крамарі вже не дають гарненьких плетених кошиків, у яких він колись носив покупки додому, і це метро — щоправда, дуже зручна річ; проте йому нема чого скаржитися: якщо взяти до уваги його вік, здоров'я у нього непогане, і, пропрацювавши п'ятдесят чотири роки адвокатським клерком, він одержує цілих вісімсот фунтів на рік, але останнім часом йому трохи тривожно, бо це здебільшого комісійні за те, що він збирає квартирну плату, а тепер, коли нерухома власність Форсайтів перетворюється в капітал, це джерело виснажується, а життя дуже подорожчало, проте не варто турбуватися—"Всі ми в руці божій", як він любить повторювати; одначе нерухома власність у Лондоні — хтозна, що сказали б містер Роджер і містер Джеймс, коли б знали, за яку ціну продаються будинки: купують їх дуже неохоче, а містер Сомс — він безнастанно клопочеться. Життя минає, і хтозна, що буде через двадцять один рік — а далі нема чого загадувати; проте здоров'я у нього чудове, і міс Флер гарненька дівчина; вона вийде заміж; але тепер чимало людей не мають дітей — сам він у двадцять два роки вже мав першу дитину; а містер Джоліон одружився, ще навчаючись у Кембріджі, й дитина його народилася того ж таки року — боже милий! Це було ще в 1870 році, задовго до того, як старий містер Джоліон — добрий знавець усякого нерухомого майна — забрав свій заповіт у містера Джеймса. Еге ж, так воно й було! То були часи, коли будинки швидко розкуповувалися, і не було цього хакі, і люди не підставляли одне одному ногу, щоб самим викрутитися з халепи; і огірки коштували два пенси; а дині були солодкі, як цукор! П'ятдесят років минуло, відколи він уперше переступив поріг контори містера Джеймса, і містер Джеймс сказав йому: "Ну, Гредмене, ти ще хлопчисько, тож учися і колись будеш заробляти п'ятсот фунтів на рік". І він учився, і боявся бога, і служив Форсайтам, і ввечері не їв м'яса — тільки овочі. Купивши "Джона Буля",— хоч цей екстравагантний журнал не дуже йому подобався,— він зайшов у метро зі своїм скромним пакунком в обгортковому папері й спустився ескалатором у глибини землі.
VI. ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ СОМСА
Дорогою на Грін-стріт Сомсові спало на думку, що йому треба зайти до Думетріуса на Саффолк-стріт і довідатись, як стоять справи з продажем Крома-старшого, що належав Болдербі. Чого доброго, можна вважати, що ми воювали немарно, коли Крома-старшого із колекції Болдербі пустять тепер у продаж! Старий Болдербі помер, його син і внук загинули на війні, їхнє майно перейшло до якогось родича, котрий вирішив його розпродати, одні кажуть — через скрутне економічне становище Англії, інші — через те, що в нього астма.
Якщо картина дістанеться Думетріусові, ціна її неймовірно зросте, тому-то Сомсові треба було з'ясувати, чи не перехопив її Думетріус, а тоді вже він спробує перехопити її сам. Отож у Думетріуса Сомс завів розмову про те, чи не збільшився попит на Монтічеллі — адже тепер став модним живопис, схожий на що завгодно, тільки не на живопис; поговорив про майбутнє Джонса, згадав принагідно Бакстона Найта. І тільки, прощаючись, він додав:
— А Крома-старшого так і не думають продавати?
Спонуканий пихою расової переваги — саме на це й розраховував Сомс,— Думетріус відповів:
— Він буде мій, містере Форсайт.
Тремтіння його повік зміцнило Сомсове рішення написати спадкоємцеві Болдербі й підказати йому, що достойно повестися зі Кромом-старшим можна лише в один-єдиний спосіб: уникнувши посередництва перекупників. Він сказав Думетріусові:
— Ну що ж, бувайте здорові,— і пішов, збудивши його підозру.
На Грін-стріт Сомс довідався, що Флер пішла на весь вечір; вона хоче побути в Лондоні до завтра. Засмучений, він сів у таксі й поїхав на вокзал.
Додому він прибув близько шостої. Дихати було важко, кусали комарі, насувалася гроза. Забравши листи, він пішов у свою туалетну, щоб очиститися від Лондона.
Нецікава пошта: квитанція, рахунок за покупки Флер. Повідомлення про виставку гравюр. Лист, що починався:
"Сер!
Вважаю за свій обов'язок..."
Мабуть, прохання або щось неприємне. Він одразу подивився на підпис. Лист був без підпису! Недовірливо він повернув аркуш, оглянув кожний ріжок. Оскільки Сомс не був громадським діячем, то йому ніколи не доводилося одержувати анонімних листів, і спершу він хотів був подерти його, як річ небезпечну; потім він вирішив прочитати його, як річ іще небезпечнішу.
"Сер!
Вважаю за свій обов'язок повідомити Вас, що, хоч я й не маю від цього ніякої користі, Ваша дружина зв'язалася з чужоземцем..."
Прочитавши це слово, Сомс машинально зупинився й поглянув на марку. Наскільки він міг розшифрувати нерозбірливі ієрогліфи, що їх пошта поставила у вигляді штемпеля, наприкінці там було щось схоже на "сі", а також видніло "т". Челсі? Ні! Беттерсі? Можливо! Він читав далі.
"Чужоземці всі однакові. Вигнати їх у шию! Цей тип зустрічається з Вашою дружиною двічі на тиждень. Я знаю це, бо бачив усе на власні очі, а дивитися, як дурять англійця,— мені як ніж у серце. Постежте, і Ви переконаєтесь, що я кажу правду. Я б не втручався, якби це не був клятий чужоземець.
Щиро Ваш"
Сомс кинув листа з таким відчуттям, наче, зайшовши в свою спальню, він побачив там безліч чорних тарганів. Анонімність листа підсилила огиду, яку він відчував цієї хвилини. І найгірше було, що ця тінь ховалася в глибинах його свідомості від того недільного вечора, коли Флер показала на Проспера Профона, що гуляв на лужку, й сказала: "Никає, проноза!" Хіба не це примусило його сьогодні переглянути свій заповіт і шлюбний контракт? А тепер анонімний негідник, який, очевидно, не має з цього ніякої користі — хіба що задовольняє свою ненависть до чужоземців, витяг це неподобство з мороку, де Сомс волів його лишити. Щоб оце він у такому віці довідався про таку ганьбу, яка заплямувала матір Флер! Він підняв лист із килима, розірвав надвоє, але потім, стримавши бажання подерти його на дрібні клапті, перечитав знову.