Я, звісно, не підслухував, а дещо чув — п'яте через десяте. Вони на вас скаржились, а ксьондз так розсердився, що аж кулаком махав.
— Ксьондз, а стромляє носа не в своє діло! — гукнула Ганка, проте була така пригнічена цією звісткою, що цілий день ходила розгублена, сповнена тривоги й найгірших передчуттів.
Пізно ввечері біля воріт зупинилася чиясь бричка. Ганка вибігла на вулицю, перелякана й тремтяча. У бричці сидів війт.
— Про Гжелю ви вже знаєте! — почав він.— Що говорити — нещастя, та й годі. Але є в мене для вас і добра новина: сьогодні або найпізніше завтра, повернеться Антек.
— А ви правду кажете,— перепитала, не сміючи вірити, Ганка.
— Війт вам каже, значить, вірте! Мені у волості сказали.
— От і добре, що повернеться, давно час! — мовила вона холодно, наче зовсім не радіючи. Війт помовчав і приязно провадив далі.
— Недобре ви вчинили з Ягусею! Вона вже на вас скаргу подала, вас можуть засудити за насильство, бо не мали права її виганяти, вона у своїй хаті жила! Гарно буде, як Антек повернеться, а вас посадять. Я, звісно, зроблю все, щоб забрати скаргу з суду, але вам по-дружньому раджу: перепросіть Ягну.
Ганка випросталась і сказала гостро:
— Ви за кого ж заступаєтесь: за скривджену чи за свою полюбовницю?
Війт так шмагнув коней батогом, що вони з місця помчали чвалом.
IV
Через усю ту гризоту Ганка цілу ніч очей не склепила. До того ж їй увесь час вчувалися чиїсь кроки то на вулиці, то на подвір'ї, то біля хати. Вона дослухалася, згнітивши серце, але в домі всі міцно спали, навіть діти не плакали. Ніч була глуха, хоч і ясна, зорі зазирали у вікна, час від часу під подувами вітру, що знявся десь опівночі, шелестіли крона дерев.
В хаті було душно, смерділо від каченят, які ночували під ліжком, але Ганці не хотілося вставати й відчиняти вікно. Сон не приходив, перина й подушки пекли, наче розпечене залізо, і вона крутилася з боку на бік. Неспокій чимраз зростав, різні думки, наче мурашки, роїлися в голові. Вона то обливалася гарячим потом, то вся тремтіла і нарешті не маючи сил, щоб подолати страх, схопилася з ліжка і босоніж, у самій сорочці, з сокирою, яка наче сама потрапила під руку, вийшла на подвір'я.
Всі двері були розчинені навстіж, скрізь панувало глибоке мовчання сну. Чути було тільки, як хропів Петрек, простягшись біля стайні, та хрупали й побрязкували вуздечками коні, жуючи сіно. Не прив'язані на ніч корови розбрелися по подвір'ю. Вони лежали, ремиґаючи, і, підводячи важкі рогаті голови, втоплювали в Ганку великі чорні таємничі зіниці.
Ганка повернулася до хати, знову лежала з розплющеними очима й тривожно дослухалась. Часом вона ладна була заприсягтися, що чує якісь голоси, віддалені кроки.
"Може, це в когось не сплять і розмовляють",— силкувалася вона переконати себе. Але тільки-но почали сіріти вікна, встала і, накинувши на плечі Антеків кожух, вийшла.
На ґанку, стоячи на одній нозі і заховавши голову під крило, дрімав лелека. На подвір'ї біліли гуси.
Вже виринали з мороку вершини дерев, з них рясно капотіла, шелестіла об листя й трави роса. Повівало свіжою прохолодою.
Поля заснував низький, синявий туман, в ньому де-не-де прозирали найвищі дерева, здіймаючись, мов стовпи чорного диму.
Тьмяно поблискував став, наче величезне око, запнуте більмом. Вільхи шепотілись над ним тихо й тривожно, і все навколо ще спало, оповите сірою непроникною імлою і тишею.
Ганка сіла на призьбі і, прихилившись до стіни, несподівано задрімала. Отямилась вона лише через деякий час, коли все навколо добіліло й далеко на сході розгорялась червона заграва.
"Якщо вони з Рохом вийшли вночі, то от-от мають бути",— думала вона, поглядаючи на дорогу. Недовгий сон так покріпив її, що вона вже більше не лягала і, щоб не марудитися до сходу сонця, позбирала дитячу білизну й пішла на став прати.
Розвиднялося, незабаром закричав перший півень, а за ним уже й інші залопотіли крильми й почали перегукуватись на все село; тоді заспівали жайворонки, із сутінок, що стелились ще низько над землею, поволі виринали білі стіни, тини й безлюдні, потемнілі від роси дороги.
Ганка прала, не розгинаючись. Раптом неподалік почулися тихі кроки. Вона застигла на місці, причаїлась, мов зляканий трусик, пильно придивляючись навкруги. Якась тінь майнула з подвір'я Бальцерків і, скрадаючись, шугнула попід деревами.
"Напевно, від Марисі, але хто? — міркувала Ганка, не встигнувши роздивитися, бо тінь зникла, мов крізь землю провалилась.— Така красуня, так пишається своєю вродою, а пускає до себе на ніч парубків! Хто б таке міг подумати!"
Аж тут вона помітила ще одну постать — це мельників наймит пробирався кудись з того кінця села.
"Мабуть, з корчми, від Магди! Як вовки, блукають ночами! Що діється, господи!"— зітхнула Ганка, але і її несподівано охопила якась млость. Вона кілька разів блаженно потяглась, але холодна вода швидко протверезила її, і вона заспівала тихим, сумним голосом:
Ой зійде, зійде зоря ранкова...
Пісня линула низько по росі, танучи у рожевому сяйві ранку.
На селі вже з брязкотом відчинялися вікна, гупали дерев'яні черевики, лунали голоси.
Ганка порозвішувала на плоті випрану білизну й побігла будити своїх. Але вони так розіспалися, що тільки-но підводилася чиясь голова, то одразу ж знову падала назад на подушку.
Ганка страшенно розсердилась, коли Петрек гукнув їй:
— Бісова душа! Рано ще! До сонця спатиму! — і не рушив з місця. Діти пхинькали, а Юзька жалібно просила:
— Ще трішечки, Ганусь! Я ж зовсім недавно лягла.
Ганка зацитькала дітей, повиганяла з хліва курей, качок та гусей і, почекавши ще трохи, вже перед самим сходом сонця, коли небо запалало й заграва залила багрянцем став, зняла такий галас, що довелося всім посхоплюватися з постелей. Вона одразу ж напала на заспаного Вітека, що вештався по подвір'ю, тулячись до кожного рогу, щоб почухатися.
— От як дам тобі чимось твердим, бовдуре, то зараз же мені прокинешся! Ти чого не прив'язав корів до ясел! Хочеш, щоб вони вночі одна одній черева попротикали рогами?
Вітек огризнувся, і вона кинулась до нього, але він, на своє щастя, встиг утекти. Тоді Ганка зайшла в стайню й причепилась до Петрека.
— Коні гризуть зубами порожні ясла, а ти вилежуєшся до сонця!
— Репетуєте, мов сорока на дощ! На все село чути!
— І нехай чують! Нехай знають усі, який ти нероба й лежень! Почекай, повернеться хазяїн, він тобі роги виправить, ось побачиш!
— Юзько! — кричала вона за хвилину вже на другому кінці подвір'я.— У Красулі вим'я тверде, то ти дужче тягни, бо знов половину молока у вим'ї залишиш! Та поспішай, на селі онде вже виганяють корів! Вітеку! Бери сніданок і виганяй худобу! Та гляди — розгубиш овець, як учора, я тобі покажу!
Так порядкувала вона і сама крутилась, мов дзига: кинула курям пригорщу зерна, свиням, що кувікали під хатою, винесла цебро з кормом, теляті, яке відлучили від корови, приготувала пійло, насипала каші каченятам і вигнала їх на став. Вітек дістав штурхана в спину і сніданок у торбу. Вона не забула навіть лелеку, поставила йому на ґанку казанок з учорашньою картоплею, і той, обережно підкравшись, встромляв туди дзьоб і ковтав. Ганка була скрізь, про все пам'ятала, всьому давала раду. Тільки-но Вітек погнав корів і овець на пасовисько, вона насіла на Петрека, бо не могла бачити, як він вештається без роботи.
— Вичисти хлів! Коровам уночі жарко від гною, та й брудняться вони, як свині!
Тільки-но сонце виринуло на обрії й глянуло на світ своїм червоним оком, почали сходитись халупниці, що відробляли Ганці за землю, яку вона дала їм під льон і картоплю.
Ганка наказала Юзі чистити картоплю, погодувала груддю немовля і, запнувшись хусткою, сказала:
— Ну, доглядай тут за всім! А якщо повернеться Антек, прибіжи на капустяне поле. Ходімо, молодиці, поки роса й холодок, треба підгорнути капусту, а після сніданку візьмемося за вчорашню роботу.
Вона повела їх за млин, на ще сиві від роси й туману заплавні луки й торфовища. Торфовий грунт угинався під ногами, наче мокрий ремінь, а місцями було так грузько, що доводилося іти манівцями.
У глибоких, мов канави, борознах, стояла запліснявіла, вкрита зеленою ряскою вода.
На капустяних полях не було ще нікого, тільки чайки кружляли над грядами та, полюючи на жаб, походжали лелеки. Пахло болотом і аїром, який рясно ріс по краях старих торфяних ям.
— Гарний ранок, та, здається мені, знову спека буде,— сказала одна з жінок.
— Добре, що хоча б вітерець повіває.
— Це зранку, а пізніше він незгірш від сонця сушить.
— Давно не бувало такого посушливого літа! — говорили жінки, підгортаючи капусту на високих грядках.
— Диви, як виросла, вже й качани де-не-де зав'язуються!
— Тільки б черви її не поточили! В посуху вони можуть напасти.
— Можуть. У Волі вже всю поточили!
— А в Модліці капуста вся посохла, довелося наново саджати!
Так вони перемовлялися, розпушуючи землю сапами. Капуста піднялася вже високо, але рясно поросла бур'яном. Молочай сягав до колін, кульбабки й навіть будяки розрослися густо, як ліс.
— От, ніхто його не сіє, нікому воно не потрібне, а родить скрізь! Чому це? — зауважила одна з жінок, обтрушуючи землю з вирваного кущика бур'яну.
— Так само, як і зло. Гріха теж ніхто не сіє, а його на світі повно.
— Бо родючий. Любі ви мої, гріх з людиною живе! Недаремно кажуть: "Де гріх, там і сміх". А ще так: "Якби не гріх, то смерть давно б забрала всіх". Видно, і гріх, і бур'ян на щось та потрібні, якщо їх господь створив! — як завжди, просторікувала Ягустинка.
— Отакої, став би господь зло створювати! Це людина, як свиня, все писком своїм неодмінно спаскудить! — суворо сказала Ганка, і всі замовкли.
Сонце підбилося вже досить високо, і туман помітно порідшав, коли з села почали сходитися на роботу інші жінки.
— Добрі мені полільниці! Чекають, поки роса висохне, щоб ніжки не промочити,— глузувала Ганка.
— Не всі такі працьовиті, як ви!
— Бо не в усякого стільки роботи, скільки в мене! — зітхнула Ганка.
— Ось повернеться чоловік, тоді відпочинете.
— Ні, я обітницю дала: тільки-но він повернеться, у Ченстохов піду, на богомілля. Війт каже, наче він сьогодні додому прийде.
— Війт у волості про все дізнається,— мабуть, це правда. А цього року багато люду збирається до Ченстохова! Навіть органістиха йде.